Городничий - сладкоголосий політик / "Ревізор" на сцені Севастопольського російського театру драми ім.А.В.Луначарского (Україна)

випуск №2-132 / 2010 , Співдружність

Ювілейний гоголівський рік вже закінчився, а пристрасті по Гоголю все не вщухають. Прем'єра «Ревізора» в Севастополі - не меморіальне, а скоріше насущне подія. Ідея створення вистави про чиновництво, який став сьогодні найбільш привілейованим класом нашого суспільства, виникла давно. Навіть хотіли замовляти п'єсу відомому драматургу, але перечитати «Ревізора» художньому керівникові Севастопольського російського театру ім. А. В. Луначарського, режисерові-постановнику вистави Володимиру Магару стало ясно: «Гоголь вже все придумав на двісті років вперед». Так так придумав, що не тільки Пушкін, а слідом за ним тисячі і тисячі глядачів заходяться від сміху .... Не до сміху тільки чиновникам і ще тим, хто тремтить від страху перед можновладцями.

Немає необхідності перераховувати сотні постановок безсмертної комедії, серед яких були і зовсім не смішні, розтягнуті, нудні. Що не дивно - просте читання п'єси в п'яти діях займає майже чотири години, а багато жартів зрозумілі лише фахівцям-історикам та філологам. Зважитися сьогодні ставити «Ревізора» можливо, тільки якщо володієш розгадкою «технічного» механізму гоголівської іронії. Накопичилися цілі томи критичних заміток, присвячених комедії, не кажучи вже про те, що сам Гоголь залишив докладний опис дійових осіб. Але, незважаючи на це, «Ревізор» вимагає не тільки оригінальною постановочної ідеї, а й унікального способу відтворення атмосфери, котра виправдовує події п'єси.

Євген Вахтангов назвав світ Гоголя світом фантастичного реалізму. Спробував знайти точні пропорції реальності і абсурду в своєму «Городничий» і Володимир Магар разом зі своїм постійним співавтором, відомим московським художником Борисом Бланком.

Час дії п'єси було перенесено в «совок» - епоху «махрового кольору» чиновництва. Радянський Союз, та не зовсім. На персонажах художником залишені прикмети царських чинуш - якісь потерті фраки, мундирчиках, картузи ... химерна фантасмагорія: приготуйся, глядач, нічому не дивуватися. Переміщення в часі - зовсім не новина для сучасного театру. Однак якщо потрібно загострити емоційне сприйняття глядачем авторського тексту, то наближення героїв до сучасності - прийом доречний: «На дзеркало нема чого нарікати ...».

Текст п'єси практично «не постраждав». Всі слова - справжні, гоголівські. Скорочення, безумовно, були. Цікаво, що автор вистави визнав за необхідне прибрати багато вирази, які стали крилатими. І без «бородатих анекдотів» тут є, над чим посміятися. З чернеток була відновлена ​​сцена ветерана Растаковскій, який прийшов просити прибавку до Пенсійного. Так ось, мабуть, і все. Вчителям словесності тут турбуватися нема про що.

Перше питання, яке може виникнути у глядача, читача афішу вистави, чому змінено назву. Чому «Городничий»? На це є свої резони. По-перше, очевидно, що Гоголь назвав п'єсу «Ревізор», натякаючи нема на самого Хлестакова, а на вихідне подія, яка стала причиною низки наступних подій. А по-друге, першим в списку дійових осіб значиться Городничий, Антон Антонович Сквозник-Дмухановский, за ним - його дружина і дочка, а лише значно нижче, в середині списку - Іван Олександрович Хлестаков, чиновник з Петербурга. Та й п'єса описує два дня з життя саме Городничого, його персона автором показана з усіх можливих і неможливих сторін.

Роль Городничого виконує Анатолій Бобер. Бобер на сцені не комікує і не валяє дурня. Він цілком сучасний керівник, якому доводиться мати справу з безглуздими підлеглими і купецьким шахраями. Хабарника, самодур - так. Але ж посаду «зобов'язує». Є моменти, коли він навіть викликає повагу. Немає ж, автор вистави ні в якому разі його не виправдовує. Він намагається препарувати державний механізм, що виробляє таких ось керівників. Сладкоголосий політик, що вміє бути суворим, навіть страшним, що тримає в залізному кулаці свій маленький доля. І в той же час обаятельнейший чоловічок, душа суспільства і зразковий сім'янин (не без нюансів, звичайно).

Цікавий хід придуманий зі знаменитою унтер-офіцерші, роль якої дісталася Ірині Демидкіна. У першій сцені бадьорого ранку градоначальника вона сама подає повелителя різку, а після екзекуції цілує йому руку, отримуючи популярний в 70-е продовольчий набір в культової сумці. А сцена її скарги Хлестакова носить кокетливий характер і навіть переведена на французьку мову. Чому?

У Гоголя в п'єсі легко зчитується характер цього епізодичного персонажа, дамочка ж не просто жертва свавілля начальства, вона місцевого поля ягода, відчайдушно намагається отримати вигоду зі свого становища. Треба сказати, що в п'єсі, та й у виставі багато «маленьких» персонажів. І артисти театру майстерно виконують ці часто мовчазні ролі. Чого вартий, наприклад, Світлана Дорохіна в образі до істерики підлесливою дами, яка танцює з розмаху після того, як музика вже закінчилася! Особливе місце в цій галереї займає «літаючий піонер» (як назвав його Борис Бланк) - Юрій Михайлівський, який зміг об'єднати в свого героя як «юності чисте дзеркало», так і надію-опору існуючого режиму. Правда, впізнається?

Приємно бачити на сцені ветеранів театру - Бориса Чернокульского в ролі лікаря Гибнера і Анатолія Підлісного в скромній ролі чиновника Коробкіна.

А що ж Хлєстаков? Художник Бланк запропонував кілька варіантів вирішення його образу. Магар зупинився на стиляг, який цілком адекватний пітерському франту Гоголя. По крайней мере, він так само далекий від совкової реальності, як і столичний денді від жителів провінції XIX століття. По-моєму, Олександр Пориваєв - Хлестаков цілком виправдав покладені на нього завдання. Його реакції, оцінки настільки безпосередні, його брехня (до речі, Магар вирішив, що мова свою він буде вимовляти в тверезому вигляді) - відчайдушна спроба достукатися до цього сплячого, заорганізованное маленького світу, якому Магар дав назву «Манжерок». А гімном його стала колись популярна дурнувата пісенька у виконанні Едіти П'єхи. І навіть репліка Городничого про те, що «гість заснув», набуває інший зміст - усипляння пильності передбачуваного ревізора. Пильність ж присипляли піснями і танцями ресторанного репертуару 70-х у виконанні однойменного з містом ансамблю, де соліст - улюблений глядачами артист театру Микола Філіппов.

Під стать батькові міста його дружина Анна Андріївна (Тетяна Бурнакіна), що дотепно підкреслив художник в костюмі - нашів їй на спідницю військові лампаси. Вся незграбна наївність провінційної Городнічихи, ревно стежить за порядком в сім'ї і всіляко підтримує реноме свого чоловіка, так забавні і знайомі нам. Чи не цього хотів Гоголь?

Режисер Магар включив в спектакль одну пронизливо ліричну сцену - розмова Хлестакова з Марією Антонівною (Наталія Романичева). Ні, не тієї дурної панянкою, якою її люблять показувати, а юною дівчиною, яка шукає любові, яку полонить і лякає могутній столичний парубок. Вона то сміється, то червоніє, то сидить мало не плачучи від страху і бажання. Розв'язка сцени - пісенька Іва Монтана «Сесібо» в якості серенади, по-моєму, елегантно виконується Хлестакова і підхоплена розтривоженої Марією Антонівною. У ритмі цієї ж пісеньки Хлестаков приймає в обійми матінку Ганну Андріївну, пропонуючи їй руку і серце, таким чином встигаючи закрутити дві гарненькі головки.

Пам'ятайте, на самому початку Городничий говорить про те, що йому приснилися дві незвичайні щури? Дотепний Бланк одягнув Бобчинского (Андрій Бронніков) і Добчинський (Євген Чернорай) в чорні фраки, на одворотах яких блищить безліч радянських значків. І ось два Петра Івановича дійсно стали схожі на цих самих вісників чиновницького нещастя. Дивним чином вони вписуються в канцелярську низку підлеглих Городничого, які то зливаються в безлику масу, то раптом знаходять характер. Безумовно, вдала акторська робота у Олексія Красноженюка (Суниця), який знайшов для свого персонажа особливу манеру розмовляти з начальством. Здатність його піклувальника богоугодних закладів до самознищення, здається, не знає кордонів, але автор вистави придумав дуже вдалий театральний символ. Перед Хлестакова він ставить його, а заодно і всіх чиновників на коліна. Так, що вони ніби стають пігмеями перед могутністю державного примари.

Невелика, але важлива для дії роль у Євгена Журавкін (Поштмейстер), читає викривальний лист Хлестакова, адресований Тряпічкіну. Юрій Корнішін дуже м'яко й делікатно грає суддю Ляпкина-Тяпкіна, такого «домашнього» п'яницю, хабарника, мисливця на зайців. Монументальний Ян Буланчік - новий артист, якого глядач вперше побачив на сцені Театру ім. Луначарського в образі наглядача училищ Хлопова, гармонійно вписався в акторський ансамбль спектаклю.

Режисерського стилю Магара, як відомо, властива чоловіча категоричність. У «Городничий» його нещадна влучність - немов ляпас зарвався, ожирілу чиновництву. Епатаж? Але як інакше розбудити такий міфічний і такий реальний Манжерок.