Олег Грицаєнко
Днями журналісти одного з видань попросили прокоментувати положення, які Партія Регіонів пропонують внести до Конституції України. Короткі коментарі в результаті стали для мене стимулом для більш інтенсивних роздумів на загальнополітичні теми.
Той факт, що один з кандидатів в президенти України в рамках передвиборної програми замахнувся на проект нової Конституції - взагалі-то, несподіванка. Адже в ході останніх 5-6 виборчих кампаній в Україні в штабах кандидатів і партій фактично склався своєрідний «золоте правило» - вважається, що програмні документи виборці ніби як не читають і роблять вибір на основі інших факторів. Нескладні емоції і елементарні ознаки за типом «свій-чужий» визначали протягом багатьох років, та й багато в чому визначають зараз політичний вибір українських громадян.
Тим більше дивно, що «регіонали», що традиційно відрізняються прагматизмом в підходах, вирішили зробити одним з ключових послань своєї виборчої кампанії теза про необхідність перегляду Основного Закону. Хочеться сподіватися, що такий крок свідчить про зростання рівня політичної дискусії в Україні. Так, безумовно, білборди на вулицях і реклама на центральному телебаченні - як і раніше невід'ємний атрибут виборчих кампаній. Проте, хотілося б вірити, що саме боротьба програм і концепцій поступово, але неухильно починає входити в моду.
Правда, з конституційних тез, представлених на цьому тижні, відразу стає очевидним, що Добкін і ПР не мають наміру віддавати своїх традиційних виборців іншим кандидатам і все ще націлені на свій базовий електорат. Проект Конституції від ПР - це, в першу чергу, відновлення на новій основі діалогу з жителями Сходу країни, які знайдуть в документі чимало пропозицій, які збігаються з їх думкою. Немає підстав не вірити соціології, яка стверджує: сепаратистським настроям схильне не більше 15-20% жителів східних областей, решта 80% бачать свої регіони в складі єдиної країни і унітарної держави.
Так, ситуація на Сході країни за останній місяць сильно змінилася. Але факт залишається фактом - на політичному полі країни не видно нової сили, здатної стати виразником думки виборців Слобожанщини, Донбасу, Придніпров'я, і інших регіонів Південного Сходу. Такий політичною силою ще довго буде залишатися Партія регіонів. А значить - участь «регіоналів» в подоланні такої хвороби, як сепаратизм, неминуче, і нова українська влада повинна, як мені здається, вітати максимально ефективну участь ПР в цьому процесі. Бо поки жителі, підприємці, промисловці Сходу в повній мірі знову не включать в загальнодержавні процеси, говорити про єдність України за фактом, а не на папері, буде складно.
Раціональний розрахунок в пропозиціях ПР також, мабуть, присутній в надлишку. Сьогодні Добкін, по суті, намагається перехопити порядку денного на південному сході. На традиційному електоральному полі ПР тупцює занадто багато кандидатів.
Озвучені конституційні пропозиції - привід для діалогу і за межами східних регіонів, бо в представленої концепції нової Конституції, по суті, досить моментів, з якими об'єктивно погодяться багато українців по всій країні. Починаючи з розширення фінансової самостійності регіонів і закінчуючи судовою реформою і ідеєю заміни обласних адміністрацій префектурами, про що говорив не так давно віце-прем'єр Гройсман, і що є загальноєвропейською практикою. Думаю, з подібними ініціативами можуть цілком погодитися навіть регіональні еліти з Заходу України.
Так, в концепції є обов'язковий для Сходу пункт про російською як другу державну мову. З одного боку - це вже набила оскому тема. З іншого боку, дискусія про це постійно ведеться. Від неї, хотілося б того чи ні, нікуди не дітися. навіть Арсеній Яценюк говорив з віце-президентом США Джозефом Байденом про особливий статус для російської мови в Конституції, що вже говорити про кандидата в президенти від ПР.
Насправді ж тема статусу російської мови - досить широке поле для дискусій. Безумовно, в Україні російськомовних громадян ніхто не утискає. Проте, в ряді питань цілком можна було б більшою мірою врахувати їх інтереси.
Можна було б, наприклад, дати можливість дітям з російськомовних сімей вчитися в державних ВНЗ російською мовою, жодним чином не обмежуючи прав більшості, а хто хоче здобувати вищу освіту українською. Надати українським телеканалам право мовити, в тому числі, і російською мовою (а адже це - найпотужніший невикористаний резерв для різкого зниження впливу російських федеральних каналів в Україні). Для дуже багатьох звичайних людей виключно важлива можливість діловодства, і особливо - юриспруденції, російською мовою. Багато, навіть цілком освічені люди, погано розуміють рецепти і висновки лікарів на українському. Приклади подібних чисто побутових і приземлених ситуацій, що викликають незручності, можна продовжувати.
До речі, схожі ідеї висловлюють в останні дні і поки ще нечисленні симпатики України російські політики і діячі культури. Вони бачать вільну, демократичну Україну як альтернативне місце для розвитку справді російської культури, що не обтяженої імперською ідеологією. Але для цього необхідно всередині самої України досягти консенсусу з «мовного питання» на основі широкої загальнонаціональної дискусії. Вірю, що як тільки цей консенсус буде знайдений, українська культура отримає додаткові стимули для розвитку в глобальному контексті.
По суті, представляючи цілісну концепцію змін Основного закону, «регіонали» продемонстрували бажання всерйоз і надовго грати на загальноукраїнському постмайданному політичному полі. Поле це вже без Криму, проте - зі Сходом, і я впевнений, що жодного квадратного метра своєї території України більше не віддасть. Але це означає, що сьогодні Схід обов'язково повинен побачити в новій політичній реальності політиків, яким він довіряє. І тоді навіть ті, хто сьогодні, можливо, одурманений ідеями сепаратизму і містечкових квазіреспублік, зможуть повірити в нову Україну, в якій знайдеться місце всім.
А далі, з часом, по крайней мере, хочеться на це сподіватися, ми зможемо побачити в Україні не відображення неабияк всім набрид геополітичного протистояння по лінії Схід - Захід, а мирне змагання різних бачень майбутнього України в рамках демократичної змагальності і загальних, прийнятних для всіх правил політичної гри.
Олег Грицаєнко, Центр міжнародних та порівняльних досліджень
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
