В останні роки все більш частими 
стають випадки, коли українським громадянам через наявність боргових зобов'язань забороняють виїзд за кордон. Одним з основних законодавчих актів, на підставі якого таким чином обмежуються права громадян, є Закон від 21 січня 1994 № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII). Положеннями ст. 6 цього Закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, в таких випадках:
- якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання, до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (п. 2);
- якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань (п. 5);
- якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (п. 8).
Частинами 3 та 4 ст. 22 Закону від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI) передбачено, що виїзд і в'їзд в / з України іноземця та особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України або тимчасово обмежено право виїзду з України.
Такі обмеження здебільшого викликають значне обурення громадян, особливо в тих випадках, коли громадянин про таку заборону дізнається тільки на кордоні. На жаль, таких випадків, напевно, переважна більшість, що здебільшого пов'язано з недобросовісним ставленням щодо оповіщення про розгляд таких справ і про прийняте ними рішення про обмеження права виїзду за кордон, як з боку судів, які розглядали справи, так і з боку державних виконавців, які ведуть виконавче провадження.
У зв'язку з цим слід роз'яснити відвідувачам сайту окремі питання, пов'язані з встановленням і виконанням такої заборони. Дане роз'яснення грунтується на матеріалах узагальнень відповідної судової практики, виданих Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховним Судом України.
Перш за все, слід зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону № 3857-XII, рішення у спорах про відмову в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або про тимчасове затримання паспорта чи про його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - ч. 1 ст. 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3-5 і 9 ч. 1 ст. 6 цього Закону, оскарженню не підлягає.
Тимчасове затримання або вилучення паспорта у таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Державної прикордонної служби України, військовими комісаріатами та консульською службою України.
З 9 березня 2011 році Законом України «Про виконавче провадження» закріплено право державного виконавця, в разі ухилення боржника від виконання зобов'язань покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України. А Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК) тоді ж доповнений ст. 377-1, якою врегульовано порядок вирішення судом питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України.
Неприпустимість обмеження виїзду з України способом, який не передбачений ЦПК
Пунктом 8 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-XII передбачено можливість обмеження виїзду з України громадян, щодо яких подано цивільний позов до суду, до закінчення провадження у справі. При розгляді цивільних справ мають місце випадки, коли суди ототожнювали питання тимчасового обмеження боржників у праві виїзду за межі України з видами забезпечення позову, не беручи до уваги, що повноваження судів першої інстанції при вирішенні цивільних справ визначені ЦПК, в тому числі повноваженнями щодо вжиття заходів забезпечення позову.
Згідно ч. 1 ст. 151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачених ЦПК види забезпечення позову. Перелік видів забезпечення позову визначено в ст. 152 ЦПК. Серед видів такого забезпечення в ст. 152 ЦПК не передбачено застосування судом тимчасового обмеження особи у праві виїзду за межі України.
У зв'язку з тим, що в цивільному процесі відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження, в порядку, передбаченому статтями 151 - 153 ЦПК, застосовувати такий вид забезпечення позову, як тимчасове обмеження у виїзді за межі України, слід зробити висновок, що суди не можуть застосовувати вказаний спосіб забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи про стягнення заборгованості та виконання інших зобов'язань, оскільки це порушує норми ЦПК і свідчить про вихід суду за межі своїх процесуальних повно очий, порушення принципу верховенства права, проголошеного Конституцією, і вимог ст. 6 Конвенції щодо вирішення справ судом, встановленим законом.
Тим не менш, деякі суди, в порушення вимог ЦПК, задовольняють заяви позивачів про тимчасове обмеження відповідачів у виїзді за межі України в порядку забезпечення позову. Така хибна практика звернень із заявами про забезпечення позову шляхом обмеження виїзду за кордон набула поширення, зокрема, в зв'язку з листом Національного банку України (далі - НБУ) від 3 листопада 2009 р № 49-012 / 2687-20491 «Щодо обмеження виїзду за межі України боржників банків », в якому містяться рекомендації комерційним банкам звертатися до судів з відповідними заявами про забезпечення позову. НБУ дав такі рекомендації комерційним банкам, незважаючи на те, що переважна кількість кредитних зобов'язань боржників перед фінансовими установами забезпечується заставою рухомого і нерухомого майна, що в більшості випадків є достатнім для задоволення вимог банку-заставодержателя в разі звернення про стягнення майна боржника.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-XII передбачено можливість тимчасового обмеження у виїзді з України, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші неврегульовані зобов'язання - до виконання зобов'язань, або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
За змістом цього пункту можливість обмеження у виїзді не зв'язується з розглядом цивільних справ, а передбачається така можливість для громадян суб'єктів цивільних відносин, які мають неврегульовані відношення до судового розгляду. Проте, суди розглянули значну кількість справ по п. 2 ч. 1 ст. 6 зазначеного Закону. Фактично ці справи розглянуті за уявленнями державних виконавців з підстав невиконання судових рішень, але постанови судів про обмеження виїзду обґрунтовані п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-XII.
При цьому суди не звернули уваги ні на відсутність процесуальних норм з розгляду таких справ, на відміну від передбаченого ст. 377-1 ЦПК порядку обмеження виїзду з підстав невиконання зобов'язань за судовими рішеннями і рішеннями інших органів, ні на утримання частин 1, 2 ст. 8 Закону № 3857-XII. Цією нормою передбачено, що дії щодо відмови у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 6-8 ч. 1 ст. 6 цього Закону, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку.
Але законний дозвіл судами питання про обмеження у виїзді за межі України можливо тільки в порядку, визначеному ст. 377-1 ЦПК, і за поданням державного виконавця на підставі п. 18 ст. 11 Закону № 606-XIV, у зв'язку з ухиленням боржника від виконання судового рішення або рішення іншого органу, яке перебуває на виконанні (п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-XII).
Ухилення боржника від виконання зобов'язань
У яких випадках можливе застосування обмежень у праві виїзду за кордон?
За змістом п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-XIV, державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право в разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду для встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі Україна - до виконання зобов'язань за рішенням. Тобто, законом передбачені юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду нема за наявність факту невиконання зобов'язань, а за ухилення від їх виконання.
Ключовим словом в даному випадку є - «ухилення», в зв'язку з чим в судовій практиці постає питання про визначення поняття «ухилення» боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, оскільки в Законі № 606-XIV його значення не розкриті.
У сучасній українській мові слово «Ухилення» (ухилення) тлумачиться так: 1) відступати, ухилятися, вивертатися; 2) намагатися не робити чого-небудь, не брати участі в чомусь; уникати; 3) навмисне не давати відповідь на питання чи говорити про щось інше. Тобто, з точки зору значення словосполучення «ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)», вжите в п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-XII та в п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-XIV, позначає з об'єктивної сторони такі дії (дії або бездіяльності) особи - боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні ним зазначених обов'язків.
У зв'язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду про вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. При цьому, особа, яка має невиконані зобов'язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.
Згідно з положенням ч. 2 ст. 10 ЦПК, наявність умислу і обставин, які є предметом посилань суб'єкта подання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України, як на обґрунтування його вимог, підлягають доведенню.
Оскільки, відповідно до ч. 2 ст. 377-1 ЦПК, згадане подання розглядається судом негайно, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб, за участю державного виконавця, то саме на останнього покладається тягар доведення. Тим більше, що особа, щодо обмеження права якого внесено подання, фактично позбавлене можливості довести суду, що він використав усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язань. У зв'язку з цим, з метою всебічного і повного з'ясування всіх обставин справи, встановлення фактичних прав і обов'язків учасників спірних правовідносин, суду слід з'ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувало належні до виконання зобов'язання в повному обсязі або частково.
Ухилення боржника від виконання своїх зобов'язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути обумовлено об'єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалої відрядження, важкою хвороби і т.п .. Однак воно може мати і принципово інше походження, суб'єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має можливість виконати зобов'язання в повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.
Критерій достатності вжитих боржником з метою належного виконання зобов'язання заходів визначається судом. У судовій практиці мають місце приклади мотивування судових рішень про обмеження права тільки двома складовими: наявністю статусу боржника у виконавчому провадженні і непогашенням боргу в добровільному порядку, що нібито зумовлює «необхідність у тимчасовому обмеженні права на виїзд за межі України з метою забезпечення повного і своєчасного виконання виконавчих документів ».
Саме невиконання боржником самостійно зобов'язань протягом терміну, про що вказує державний виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов'язків.
На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об'єктивно наявним і убачатиметься з матеріалів виконавчого провадження.
У зв'язку з цим про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов'язків у виконавчому провадженні може свідчити невиконання ним своїх обов'язків, передбачених ч. 6 ст. 12 Закону № 606-XIV, зокрема, утримання від вчинення дій, які унеможливлюють або ускладнюють виконання рішення; надання в строк, встановлений державним виконавцем, достовірних відомостей про свої доходи та майно, в тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки в банках чи інших фінансових установах; своєчасна явка за викликами державного виконавця; письмове повідомлення державному виконавцю про майно, яке перебуває в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, належних боржникові від інших осіб.
На підставі наведеного вище можна зробити висновок, що поняття «ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника рішенням» слід розуміти як будь-які свідомі дії (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідної обов'язки у виконавчому провадженні, коли виконати цей борг у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів і т.п.) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об'єктивні обставини (непереборна сила, події і т. .).
____________________________________________________
Публікація - квітень 2014 р
