У країнськ яз и к, мова російської нації, засіб міжнаціонального спілкування народів СРСР, належить до числа найбільш поширених мов світу. Один з офіційних і робочих мов ООН. Кількість носіїв на Р. я. в СРСР - понад 183 млн. чол. (1970, перепис). Відноситься до східної групи слов'янських мов .
Витоки Р. я. сягають глибокої давнини. Приблизно у 2-1-м тис. До н. е. з групи споріднених діалектів індоєвропейської сім'ї мов виділяється протославянской мову (на пізній стадії - приблизно в 1-7 ст. - званий праслов'янським). Де жили протославяне і їх нащадки праслов'яни, - питання дискусійне. Ймовірно, праслов'янські племена в 2-ій половині 1 ст. до н. е. і на початку н. е. займали землі від середньої течії Дніпра на В. до верхів'їв Вісли на З., до Ю. від Прип'яті на С. і лісостепові райони на Ю. В 1-ій половині 1 ст. праслов'янська територія різко розширилася. У 6-7 вв. слов'яни займали землі від Адріатики на південному заході до верхів'їв Дніпра і озера Ільмень на північному сході Праслов'янське етномовним єдність розпалася. Утворилися 3 близькоспоріднені групи: східна (давньоруська народність), західна (на базі якої склалися поляки, чехи, словаки, лужичани, поморские слов'яни) і південна (її представники - болгари, сербохорвати, словенці, македонці).
Східнослов'янський (давньоруський) мова проіснувала з 7 по 14 ст. Його характерні риси: повноголосся ( «ворона», «солод'», «береза», «залізо»); вимова «ж», «ч» на місці праслов'янських * dj, * tj, * kt ( «хожю», «св 
ча »,« ніч »); зміна носових голосних * ọ, * ę в «у», «я»; закінчення «-ть» в дієсловах 3-ї особи множини теперішнього і майбутнього часу; закінчення «-» в іменах з м'якою основою на «-а» в родовому відмінку однини ( «земл»); багато слів, які не засвідчені в інших слов'янських мовах ( «кущ», «веселка», «груздь», «кошька», «дешевий», «сапог'» і ін.); і ряд інших російських рис. У 10 ст. на його основі виникає писемність (Кирилівський алфавіт, див. кирилиця ), Що досягла високого розквіту ( Остромирове євангеліє , 11 ст .; «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона, 11 в .; "Повість минулих літ" , Почала 12 ст .; "Слово о полку Ігоревім" , 12 ст .; Російська правда , 11-12 ст.). Вже в Київської Русі (9 - початку 12 ст.) Давньоруську мову став засобом спілкування деяких балтійських, фінно-угорських, тюркських, почасти іранських племен і народностей. У 14-16 вв. південно-західна різновид літературної мови східних слов'ян була мовою державності і православної церкви у Великому князівстві литовському і в Молдавському князівстві. Феодальна роздробленість, що сприяла діалектами (див. діалект ) Дроблення, монголо-татарське іго (13-15 ст.), Польсько-литовські завоювання привели в 13-14 ст. до розпаду давньоруської народності. Поступово розпалася і єдність давньоруської мови. Утворилося 3 центри нових етномовних об'єднань, які боролися за свою слов'янську самобутність: північно-східний (великороси), південний (українці) і західний (білоруси). У 14-15 вв. на базі цих об'єднань складаються близькоспоріднені, але самостійні східнослов'янські мови: російська, українська і білоруська.
Р. я. епохи Московської Русі (14-17 ст.) мав складну історію. Продовжували розвиватися діалектні особливості. Оформилися 2 основні діалектні зони - северновелікорусское (приблизно на північ від лінії Псков - Тверь - Москва, на південь від Н. Новгорода) і южновелікорусское (на Ю. від зазначеної лінії до білоруської та української областей) прислівники, що перекривають один діалектними поділами. Виникли проміжні средневелікорусскіе говори , Серед яких провідну роль став грати говір Москви. Спочатку він був змішаним, потім склався в струнку систему. Для нього стали характерними: акання ; яскраво виражена редукція голосних ненаголошені складів; вибуховий приголосний «г»; закінчення «ово», «-ево» в родовому відмінку однини чоловічого та середнього роду в займенник відмінюванні; тверде закінчення «-т» в дієсловах 3-ї особи теперішнього і майбутнього часу; форми займенників «мене», «тебе», «себе» і ряд інших явищ. Московський говір поступово стає зразковим і лягає в основу російського національного літературної мови. В цей час в живій мові відбувається остаточна перебудова категорій часу (древні минулі часи - аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект повністю замінюються уніфікованою формою на «-л»), втрата двоїни, колишнє схиляння імен іменників по шести основам замінюється сучасними типами відмінювання і т.п. Мова писемності залишається строкатим. Релігію і зачатки наукових знань в основному обслуговував книжно-слов'янський, за походженням давньоболгарська (див. старослов'янську мову ), Що випробував помітний вплив російської мови, відірваний від народно-розмовної стихії. Мова державності (так званий діловий) мав в своїй основі російську народну мову, але збігався з нею не в усьому. У ньому виробилися мовні штампи, нерідко включали чисто книжкові елементи; його синтаксис, на відміну від розмовної мови, був більш організованим, з наявністю громіздких складнопідрядних пропозицій; проникненню в нього діалектних особливостей в значній мірі перешкоджали стандартні общерусские норми. Різноманітної по мовних засобів була письмова художня література. З давніх часів велику роль грав усну мову фольклору, який обслуговував до 16-17 вв. всі верстви населення. Про це свідчать його відображення в давньоруської писемності (сказання про Бєлогородському киселі, про помсту Ольги та ін. В «Повісті временних літ», фольклорні мотиви в «Слові о полку Ігоревім», яскрава фразеологія в «Моління» Данила Заточника тощо ), а також архаїчні шари сучасних билин, казок, пісень та інших видів усної народної творчості. З 17 в. починаються перші записи фольклорних творів і книжкові наслідування фольклору, наприклад пісні, записані в 1619-20 для англійця Річарда Джемса, ліричні пісні Квашніна-Самаріна, «Повість про Горе Злочастии» і ін. Складність мовної ситуації не дозволяла виробити єдині і стійкі норми. Єдиного російської літературної мови не було.
У 17 ст. виникають національні зв'язки, закладаються основи російської нації. У 1708 відбувся поділ цивільного і церковно-слов'янського алфавіту. У 18 і початку 19 ст. набула поширення світська писемність, церковна література поступово відсувалася на задній план і нарешті стала долею релігійної обрядовості, а її мова перетворилася на своєрідний церковний жаргон. Бурхливо розвивалася науково-технічна, військова, морська, адміністративна та інша термінологія, що викликало великий приплив в Р. я. слів і виразів із західноєвропейських мов. Особливо великий вплив з 2-ої половини 18 ст. на російську лексику і фразеологію став надавати французьку мову. Зіткнення різнорідних мовних стихій і потреба в загальному літературній мові поставили проблему створення єдиних національних мовних норм. Становлення цих норм проходило в гострій боротьбі різних течій. Демократично налаштовані верстви суспільства прагнули до зближення літературної мови з народною мовою, реакційне духовенство намагалося зберегти чистоту архаїчного «словенського» мови, малозрозумілої широким верствам населення. У той же час серед вищих верств суспільства почалося надмірне захоплення іноземними словами, що загрожувало засміченням російської мови. Велику роль зіграла мовна теорія і практика М. В. Ломоносова, автора першої грунтовної граматики російської мови, який запропонував розподілити різні мовні засоби залежно від призначення літературних творів на високий, середній і низький «штилі». Ломоносов, В. К. Тредіаковський, Д. І. Фонвізін, Г. Р. Державін, А. Н. Радищев, Н. М. Карамзін і інші російські письменники підготували грунт для великої реформи А. С. Пушкіна. Творчий геній Пушкіна синтезував в єдину систему різноманітні мовні стихії: російську народну, церковно-слов'янську і західноєвропейську, причому цементуючою основою стала російська народна мова, особливо його московська різновид. З Пушкіна починається сучасна російська літературна мова, складаються багаті і різноманітні мовні стилі (художній, публіцистичний, науковий і ін.), Тісно пов'язані між собою, визначаються общерусские, обов'язкові для всіх володіють літературною мовою фонетичні, граматичні та лексичні норми, розвивається і збагачується лексична система. У розвитку і формуванні російської літературної мови велику роль грали російські письменники 19-20 ст. (А. С. Грибоєдов, М. Ю. Лермонтов, Н. В. Гоголь, І. С. Тургенєв, Ф. М. Достоєвський, Л. М. Толстой, М. Горький, А. П. Чехов та ін.) . З 2-ої половини 20 ст. на розвиток літературної мови і формування його функціональних стилів - наукового, публіцистичного та ін. - починають впливати громадські діячі, представники науки і культури. Велику роль у розвитку літературної мови і особливо його науково-публіцистичного стилю грає мова В. І. Леніна.
Помітний вплив на Р. я. надали Велика Жовтнева соціалістична революція і побудова соціалізму в СРСР: оновився і зріс словниковий склад мови , Деякі зрушення (менш помітні) відбулися в граматичному ладі, сталася також стилістична переоцінка ряду мовних явищ, збагатилися стилістичні засоби мови і т.д. У зв'язку із загальним поширенням грамотності і підйомом культурного рівня населення літературна мова стала основним засобом спілкування російської нації на відміну від дореволюційного минулого, коли основна маса народу говорила на місцевих діалектах і міському просторіччі. Розвиток фонетичних, граматичних і лексичних норм сучасної української літературної мови регулюється двома пов'язаними тенденціями: усталеними традиціями, які вважаються зразковими, і постійно змінюється промовою носіїв мови. Усталені традиції - це вживання мовних засобів у мові письменників, публіцистів, артистів театрів, майстрів кіно, радіо, телебачення та інших засобів масового спілкування. Наприклад, зразкове «московську вимову», що стало загальноросійським, виробилося в кінці 19 - початку 20 ст. в Московському Художньому і Малому театрах. Воно змінюється, але його основи вважаються як і раніше непорушними.
Нейтральні (стилістично забарвлені) кошти сучасної російської літературної мови складають його основу. Решта форми, слова і значення мають стилістичне забарвлення, яка додає мові всілякі відтінки виразності. Найбільшого поширення мають розмовні елементи, що несуть функції невимушеності, деякою сниженности мови в письмовій різновиди літературної мови і є нейтральними в побутовому мовленні. Однак розмовна мова як складова частина літературної мови (див. Розмовна мова ) Не представляє собою особливої мовної системи.
Поширеним засобом стилістичного різноманітності літературної мови є просторіччя . Воно, як і розмовні засоби мови, двояко: будучи органічною частиною літературної мови, в той же час існує за його межами. Історично просторіччя сходить до старої розмовно-побутовому мовленні міського населення, що протистояла книжковому мови в ті часи, коли норми усного різновиду літературної мови ще не були вироблені. Поділ старої розмовно-побутовому мовленні на усну різновид літературної мови освіченої частини населення і просторіччя почалося приблизно з середини 18 ст. Надалі просторіччя стає засобом спілкування переважно неписьменних і напівграмотних городян, а в межах літературної мови частина його особливостей використовується як засіб яскравою стилістичного забарвлення.
Особливе місце в Р. я. займають говори. В умовах загального навчання вони швидко відмирають, витісняються літературною мовою. У своїй архаїчній частині сучасні говірки становлять 2 великих прислівники: северновелікорусское (окання, вибуховий приголосний «г», стяжение голосних, форми особових займенників «мене», «тебе», «себе», тверде закінчення «-т» в дієсловах 3-го особи теперішнього і майбутнього часу) і южновелікорусское (акання, фрикативний приголосний g, форми знахідного і родового відмінків займенників «мене», «тобі», «собі», м'яке закінчення «-ть» в дієсловах 3-ї особи теперішнього і майбутнього часу) з проміжним перехідним средневелікорусскіх власною мовою. Є більш дрібні одиниці, так звані діалекти (групи близьких говірок), наприклад новгородський, володимиро-ростовський, рязанський. Цей поділ умовно, так як кордони поширення окремих діалектних особливостей зазвичай не збігаються. Межі діалектних особливостей перетинають російські території в різних напрямках або ж ці особливості поширені лише на її частині. До виникнення писемності діалекти були універсальною формою існування мови. З виникненням літературних мов вони, видозмінюючись, зберігали свою силу; мова переважної більшості населення була діалектної. З розвитком культури, виникненням національного російської мови діалекти стають переважно промовою сільського населення. Сучасні російські говірки перетворюються в своєрідні напівдіалекти, в яких місцеві риси поєднуються з нормами літературної мови. Говори постійно впливали на літературну мову. Діалектизми і тепер використовуються письменниками в стилістичних цілях.
У сучасному Р. я. спостерігається активний (інтенсивний) зростання спеціальної термінології, що викликане перш за все потребами науково-технічної революції. Якщо на початку 18 ст. термінологія запозичувалася Р. я. з німецької мови, в 19 ст. - з французької мови, то в середині 20 ст. вона запозичується головним чином з англійської мови (в його американському варіанті). Спеціальна лексика стала найважливішим джерелом поповнення словникового складу російської загальнолітературної мови, проте проникнення іноземних слів слід розумно обмежувати.
Сучасний Р. я. представлений рядом стилістичних, діалектних та інших різновидів, що знаходяться в складній взаємодії. Всі ці різновиди, об'єднані спільністю походження, загальною фонетичної і граматичної системою і основним словниковим складом (що забезпечує взаєморозуміння всього населення), складають єдиний національний Р. я., Головною ланкою якого є літературна мова в його письмовій та усній формах. Зрушення в самій системі літературної мови, постійний вплив на нього інших різновидів мови приводять не тільки до збагачення його новими засобами вираження, але і до ускладнення стилістичного розмаїття, розвитку варіантності, т. Е. Можливістю позначати один і той же або близьке за значенням різними словами і формами.
Велику роль відіграє Р. я. як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР. Російський алфавіт ліг в основу писемності багатьох младопісьменних мов , А Р. я. став другою рідною мовою неросійського населення СРСР. «Відбувається в життя процес добровільного вивчення, поряд із рідною мовою, російської мови має позитивне значення, так як це сприяє взаємному обміну досвідом і залученню кожної нації і народності до культурних досягнень всіх інших народів СРСР і до світової культури» (Програма КПРС, 1975, с. 115). Відбувається постійний процес взаємозбагачення Р. я. і мов народів СРСР.
Починаючи з середини 20 ст. все більше розширюється вивчення Р. я. в усьому світі. Побудова першого в світі соціалістичного суспільства, розвиток радянської науки і техніки, потреби економічного, наукового, культурного взаємообміну, світове значення російської літератури викликають інтерес до Р. я. і необхідність оволодіння ним у багатьох країнах. Р. я. викладається в 87 державах: в 1648 університетах капіталістичних і країн, що розвиваються і в усіх вузах соціалістичних країн Європи; число учнів перевищує 18 млн. чол. (1975). У 1967 створена Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури (МАПРЯЛ); в 1974 - інститут російської мови ім. А. С. Пушкіна; випускається спеціальний журнал «Російська мова за кордоном».
Велику роль у вивченні історії і сучасних процесів в Р. я., В регулюванні його норм грає наука про Р. я. Академічні граматики, нормативні словники (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, словники труднощів, синонімічні і ін.), Посібники з культури мовлення, журнали ( «Російська мова в школі», «Російська мова» та ін.), Пропаганда наукових знань про Р. я. допомагають стабілізації його норм. Діяльність Інституту російської мови АН СРСР (утворений в 1944) і багатьох кафедр російської мови у вищих навчальних закладах спрямована на вивчення і впорядкування відбуваються в Р. я. процесів (див. розділ Мовознавство в ст. РРФСР і в томі СРСР).
Літ.: Шахматов А, А., Нарис сучасної української літературної мови, 4 видавництва., М., 1941; Виноградов В. В., Нариси з історії російської літературної мови XVII-XIX ст., 2 вид., М., 1938; его ж, Російська мова. Граматичний вчення про слово, М., 1947; Винокур Г. О., Російська мова, М., 1945; Обнорский С. П., Нариси з історії російської літературної мови старшого ПЕРІОДУ, М. - Л., 1946; Граматика російської мови, т. 1-2, М., 1953-54; Котков С. І., Южновелікорусское наріччя в 17 в. (Фонетика і морфологія), М., 1963; Російська діалектологія, 2 вид., М., 1965; Борковський В. І., Кузнєцов П. С., Історична граматика російської мови, 2 вид., М., 1965; Російська мова і радянське суспільство, т. 1-4, М., 1968; Граматика сучасної російської літературної мови, М., 1970; Філін Ф. П., Походження російської, української та білоруської мов, Л., 1972; Аванесов Р. І., Російське літературну вимову, 5 видавництво .. М., 1972; Даль В. І., Тлумачний словник живої великоросійської мови, т. 1-4, М., 1863-66; 3 вид., М., 1955; Тлумачний словник російської мови, під ред. Д. Н. Ушакова, т. 1-4, М.-Л., 1935-40; Ожегов С. І., Словник російської мови, М., 1949, 10 вид., М., 1973; Словник сучасної російської літературної мови, т. 1-17, М. - Л., 1950-65; Словник російської мови, т. 1-4, М. - Л., 1957-61; Словник російських народних говорів, в. 1-10, М. - Л., 1965-74.
Ф. П. Філін.
