Українська еміграція в міжвоєнній Чехословаччині

Марія Прокопюк в студії «Радіо Прага», Фото: Катерина Айзпурвіт, Чеське радіо - Радіо Прага - Ми чимало знаємо про російську еміграцію і майже нічого - про українську. Тим часом вона жила не менше насиченою і активним життям - тут діяли численні громадські та культурні організації, працювали навчальних закладів українською мовою, від дитячих садків до академії, українці активно брали участь в науковому житті країни, серед них було багато художників, письменників, інженерів. Мабуть, і формувалася українська діаспора інакше, ніж російська, тим більше що якийсь час після Першої світової війни Україна була незалежною державою.

- Українська еміграція потрапляла сюди ще й тому, що Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини, українці були депутатами австрійського парламенту. Так що емігранти приїжджали сюди з території України ще до Першої світової війни. Коли в 1915 р йшов Брусиловський прорив, і російська армія увійшла на Західну Україну, багато жителів сіл були евакуйовані в Моравію - австрійські власті прагнули їх захистити від жорстокості російських солдатів. Це також стало частиною української еміграції, оскільки хоча частина цих людей і повернулася згодом додому, багато хто залишився. Після Першої світової війни це була еміграція з Української народної республіки, чиї шляхи з російською еміграцією дуже часто перетиналися - і тим, і іншим надавала підтримку Чехословаччина і президент Т. Г. Масарик в рамках так званої «Російської акції допомоги». І це не випадково, адже коли в 1918 р Масарик був у Києві, то перша зброя, яке він отримав для перебували в Дарниці чехословацьких легіонерів, було передано саме від Центральної ради.

- А якими були маршрути українських емігрантів? Для росіян це часто була евакуація з Криму до Константинополя, потім Болгарія, далі Берлін, Париж, Прага ...

Свідоцтво українського студента, що міститься в таборі в Йозефові, Фото з: Будинок у вигнанні, видавництво RT + RS Servis - Ті наші емігранти, які рухалися по такому маршруту, потрапляли потім, як правило, в Париж. Більшість їхало з території України не морським шляхом, а спочатку в Польщу, а вже потім до Праги або Відень. Це відбувалося в 1919 р, коли більшовики кілька разів брали Київ, поки не захопили його остаточно. До 1920 року українські емігранти виявилися в Польщі, а перше українське вищий навчальний заклад - Вільний університет - з'явилося саме у Відні.

- Розкажіть про це, оскільки мало хто з наших слухачів про нього знає.

- Український вільний університет існує до цих пір, зараз вже в Мюнхені, але тоді, на початку 1921 року, він був заснований саме у Відні. Викладання там велося українською мовою, а його засновниками стали практично всі професори, які раніше працювали в Політехнічному і Київському університетах. У Відні університет проіснував всього один семестр, після чого його вирішили перенести в Прагу, де життя було не такий дорогий. До того ж в Чехословаччині збільшувалося число емігрантів-українців, і в вересні 1921 р Вільний університет відкрився в столиці. Студенти займалися в Клементинумі, де сьогодні знаходиться Слов'янська бібліотека, а також в будівлях Карлова університету на Целетной вулиці. Своїх приміщень у ВНЗ не було, так що заняття проводилися в різних місцях.

- Тобто можна сказати, що українська еміграція в Чехословаччині, як і російська, багато в чому складалася з професури, науковців, філософів?

- Так, адже саме цим людям - носіям мови загрожувала на батьківщині найбільша небезпека. Вони знали, що їх чекає, і багато бігли сюди, де вже працювали українські вчені. Так, одним з перших ректорів Українського вільного університету став Іван Горбачевський, колишній в 1917-18 рр. першим міністром охорони здоров'я Австро-Угорщини, а в 1904 р - ректором Карлового університету. Сьогодні на будівлі медичного факультету можна побачити меморіальну дошку на його честь, оскільки він з'явився засновником і першим директором Інституту медичної хімії та біології при університеті, де до сих пір шанують закладені ним традиції.

- Мабуть, одним із завдань університету було збереження у вигнанні української мови?

Пам'ятна дошка Тарасу Шевченку у празькій Оплеталова вулиці, Фото: Катерина Айзпурвіт, Чеське радіо - Радіо Прага - Безумовно. І важливість цього добре розумів Масарик, який підтримував ці починання. Крім університету, тут існував Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Цей вуз працював і в Києві (я там вчилася), під назвою педагогічний інститут ім. Горького. Зараз в столиці України він знову називається Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. А в роки еміграції «драгомановці» переїхали сюди. З ними тут виявилася видатний педагог Софія Русова, яка займалася дитячим вихованням і дошкільною освітою. Вона похована на празькому Ольшанському цвинтарі. Цікаво, що ще в 1876 р Софія Русова разом зі своїм чоловіком видали в Празі «Кобзар» Тараса Шевченка. На Оплеталова вулиці, на будівлі колишньої Грегоровой друкарні, можна побачити меморіальну дошку, присвячену цій події.

- Ким була молодь, що надходила до цих навчальних закладів?

- Це були ті, хто входив до складу Української галицької армії. Спочатку вони воювали на боці Австро-Угорщини, ставши потім армією Української Народної Республіки, захищали Київ та інші українські міста від Червоної армії. Потім були змушені відступати, і тут для них навіть було організовано кілька військових поселень. Наприклад, в місті Ліберець є могили померлих там українських солдатів. Спочатку це були закриті табори - хоча вони не вважалися військовополоненими, але знаходилися під контролем влади, оскільки це були військові сили. Однак оскільки Масарик розумів, що цим людям необхідно допомогти, їм запропонували тут вчитися, і з метою вступу до вузу вони отримували право покинути табір. Крім раніше названих навчальних закладів, в Подєбрадах відкривається також Український технічний інститут і господарська академія, де в період розквіту навчалося одночасно понад 700 осіб.

- Росіяни і українці в міжвоєнній Чехословаччині перебували приблизно в однаковому становищі - обидві діаспори отримували допомогу від Чехословацької держави, обидві намагалися зберегти свою культуру і мову, і ті, і інші були раніше підданими однієї імперії, і ті, і інші бігли, рятуючись від більшовиків . Які були між ними стосунки?

Будівництво православної церкви на Ольшанському цвинтарі в Празі, Фото: архів Анастасії Копршівовой - Відомо про деякі особисті контакти, перш за все з тими з російських емігрантів, хто розумів, що українці - самостійна нація, а Україна - самостійна держава. Коли російські потрапляли сюди, то виявляли, що є такі народи, як, наприклад, словаки, яких п'ять мільйонів, чехи ... Так що українці, яких «якихось» сорок мільйонів, теж можуть бути самостійним народом. З такими російськими емігрантами складалися нормальні стосунки. Адже навіть церква на Ольшанському цвинтарі була побудована на спільно зібрані кошти, оскільки частина українців була греко-католиками, а православними. Богослужіння велося на старослов'янській мові, загальним для всіх, і православні українці, багато з яких переїхали з Києва, були там на рівних.

- Тобто частина української еміграції належала до православної, а частина - до греко-католицької церкви. Якими храмами в Празі користувалися та й інша громади?

- На Ольшанському цвинтарі, як уже говорилося, була побудована невелика православна церква Успіння Богородиці. У нових будівлях великої потреби не було, оскільки багато громадян Чехословаччини були або атеїстами, або протестантами, які не ходили в католицькі храми, тому греко-католикам віддали один з найкрасивіших храмів Праги - костел св. Климента, прикрашений скульптурами Матиаша Бернарда Брауна. Ця церква знаходиться прямо на Королівській дорозі, на Карловой вулиці. Якщо спуститися з Карлова моста і попрямувати в Старе місто, то спочатку ви бачите унікальний храм св. Сальвадора, і це - практично одна стіна з храмом св. Климента, оскільки вони з'єднані. Наш храм - трохи далі по Карловой вулиці, і при вході в нього знаходиться влашской каплиця. «Влахо» в Богемії називали італійців, які побудували її колись для себе. Це комплекс Клементинума, де сьогодні розташована Національна бібліотека.

- Тобто коли в Празі з'явилося багато греко-католиків з України, влада міста передали їм цю церкву?

- Так. Сьогодні у нас там проводиться три богослужіння, які проходять на українській мові. Також в Празі діє ще одна церква, куди ходять православні Київського патріархату із Закарпаття - храм Благовіщення Діви Марії в районі Альберт, який спочатку був католицьким і був переданий українській діаспорі в 1920-і роки. Деякі відвідують церкву на Ольшанському цвинтарі і, наскільки я знаю, деякі ходять в чеська православний собор святих Кирила і Мефодія на Рессловой вулиці.

- Російська еміграція, як відомо, видавала багато своїх газет і журналів, де публікувалися відомі письменники, політики. А що видавали в міжвоєнній Чехословаччині українці?

Фото: Катерина Айзпурвіт, Чеське радіо - Радіо Прага - Всіляких видань було дуже багато. Це були, перш за все, підручники, які і сьогодні зберігаються в Господарської академії в Подєбрадах.

Велика колекція підручників зібрана в музеї Німбурка. Нещодавно співробітники музею проводили спеціальну виставку - у них величезні фонди з усіх предметів. Кожен вуз видавав свою періодику - свій журнал був, наприклад, у Українського вільного університету.

Видавалася поезія - наприклад, тут жив дуже відомий український поет Олександр Олесь. І його син Олег Ольжич, видатний археолог, який навчався в Празі і загиблий в концтаборі Заксенхаузен. Видавалися роботи Софії Русової, чудового педагога Степана Сірополка, який викладав і в чеських навчальних закладах ...

У нашій наступній передачі ми продовжимо розмову про долю української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині з істориком Марією Прокопюк.