Хто уважно читав твори Тараса Шевченка, очевидно, звернув увагу на такий факт, як практично повна відсутність в них Етнонімічні назви "українці".
Слово "Україна" там зустрічається часто, а ось "українці" - жодного разу. Чому? Адже Шевченко навіть вважають "батьком української нації". А ось виявляється, що він не вживав термін "українці". Щоб пояснити цей доcтаточно незрозумілий феномен, треба звернутися до обставин життя поета, а також до подій більш віддаленого минулого.
Так ось, українське Правобережжя, де народився майбутній Кобзар, до 1793 року входило до складу польських земель Речі Посполитої. І самоназва місцевого українського населення було "русини". Цей етнонім є першим самоназвою українського народу, яке в силу певних обставин, про які ми і поговоримо, народ змінив на "українці". Утвердилося народоназви "русини" на території всієї Південної Русі (а саме так тоді називалася Україна) приблизно в період з кінця ХІІ по рубіж ХІІІ / ХІV століть, можливо дещо раніше або пізніше. Це підтверджують літописи, перш за все Київська та Галицько-Волинська, а також інші історичні джерела. Таким залишалося самоназва українського народу до Хмельниччини і входження України до складу Росії. І, наприклад, гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Виговський вважали себе саме русинами. Це народоназви аж до початку ХІХ століття звучало як "русин" в однині і "русь" у множині (аналогічно - "мордва", "меря", "весь" і т.п.).
Але вже в козацькі часи, в кінці ХVІ століття, в документах з'являється назва "українці". Поява його було пов'язане з виходом на передній план тодішньої суспільно-політичного життя козацтва і козацького регіону - східноподільські-середньонаддніпрянської земель, які, власне, і називалися Україною. А слово "Україна" означало тоді "кордон", служачи позначенням прикордоння з Диким Полем, про що детально пише Михайло Грушевський в сьомому томі своєї "України-Русі". Разом з тим термін "українці" не мав тоді етнічно-національного змісту, їм називали взагалі всяке населення означеного прикордоння - і русинів, і поляків, і татар, які перебували на службі у польсько-литовської влади, і т.п.
Гійом де Боплан. «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями »(Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis). 1648 р
А ось виникнення в період Хмельниччини на території України козацької держави (Війська Запорозького) викликало наповнення терміна "українці" етнічним змістом. Перший випадок вживання цього терміна в значенні етноніма (або близького до нього), який вдалося виявити, доводиться на 1657 рік - в листі якогось волинського кореспондента Івана Виговського про польських планах щодо України. Але і тоді назва "українці" ще не стосувалося всього народу, який зараз називається українським. Його представники і надалі називалися "русинами", а назва "українці" вживалося тільки як регіональне (як "подоляни", "поліщуки", "гуцули"). А з переміщенням за часів Руїни і на початку XVIII століття козацьких полків на Лівобережжі туди ж змістилося і це нове регіональне народоназви. Разом з тим самоназва "русини" і надалі вживалося щодо всього українського народу. Зустрічаємо його в драмі "Милість Божа", написаної в 1728 році і присвяченій 80-річчю початку Хмельниччини та вступу до гетьманської посаду Данила Апостола. Цей етнонім в формах "русин", "руснак", "русь", "руський народ" є в датованому тисячі сімсот тридцять дев'ять роком списку короткої редакції "Літопису" Григорія Грабянки і в "Літописі короткому" списку 1740 року.
Після входження Лівобережної України до складу Росії в офіційному діловодстві термін "русини" починає витіснятися насаджуваним "зверху" назвою "малоросіяни", до виникнення якого, до речі, доклали руку українські книжники. І все ж етнонім «русини» продовжує вживатися і надалі. Так, Михайло Максимович зазначав в 1841 році: "Незважаючи на обласні називані їх (українців. - В.Б.): галичани, подоляни, волиняни, українцями, Запоріжцямі, слобожани, Чорноморця - имя Русина залішається Загальне, пологів ім'ям ... "Це народоназви зустрічається в записаних в 1850-х роках фольклористами на Полтавщині і Чернігівщині текстах дум, в яких, наприклад, Богдана Хмельницького називають русином (дума" Богдан Хмельницький и Василій Молдавська "і ін.). Етнограф, фольклорист і лексикограф Михайло Левченко наводить різні земельно-крайові назви українського народу в статті "Місця проживання та Місцеві назви русинів у наш час", опублікованій в 1861 році в журналі "Основа". Тобто для М.Максимовича і М.Левченко цей народ тоді ще весь виступав під назвою "русини". Одним з останніх відгомонів вживання етноніма "русини" як назви всього українського народу слід вважати лінгвістичну карту Європи з російського атласу 1907 року, де українці в своїх етнічних кордонах позначені як "малоросів або Русини".
Так ось, Тарас Шевченко, який народився на Правобережжі в 1814 році і прожив там до чотирнадцятирічного віку, судячи з усього, взагалі тоді не міг знати іншого, ніж "русини", самоназви свого народу. Адже "українцями" в той час на Правобережжі нікого не називали. А в подальшому майбутній поет досить довго залишався далеко від України і долучився до українських справ аж в Петербурзі, де познайомився з українською культурною діаспорою тодішньої столиці Російської імперії. Разом з тим, незважаючи на те, що в першій половині ХІХ століття починається "українське національне відродження" (яке насправді було створенням в Україні модерної нації), етнонім "українці" довго не був тут загальновживаним. Його твердження пов'язане з тим, що Росія монополізувала давньоруське спадщина, право на яке не визнавала за українцями і білорусами. Тому українська інтелігенція замість назви Південна Русь, починає все ширше використовувати для позначення країни оповите романтикою козацьких війн назву Україна, а за цим і етнонімічний термін "українці". Романтизуючи козацьку Україну, українська інтелігенція (Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов та ін.) Все частіше використовує назву Україна для позначення всієї країни, а термін "українці" - як загальноукраїнське народоназви, на противагу етноніму "русь" / "русин", "русини", майже витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі російської офіційною владою. В цей час в Харкові видаються "Український вісник" і "Український журнал". М.Максимович назвав складені їм збірники народних пісень "Українські народні пісні" та "Збірник українських пісень", а одну зі своїх етнографічних праць - "Дні і місяці українського селянина". Він видавав також альманах "Українець".
Тарас Шевченко не вживає в своїх творах термін "українці", але широко використовує назву Україна, сприяючи цим його поширенню. Разом з тим термін "українці" йому, безсумнівно, знаком. Адже, наприклад, основний програмний документ Кирило-Мефодіївського братства, членом якого був і Шевченко, носив назву "Книги буття українського народу". Американський дослідник Бенедикт Андерсон в книзі "Уявні спільноти", яка вважається класикою націології, назвав Кирило-Мефодіївське братство "першої української націоналістичної організацією", де "в повну силу і в сучасному розумінні зазвучали слова" українці "," український народ ". Та й цілому, в колах української інтелігенції, до якої належав і Шевченко, цей етнонімічний термін, навіть до його посилання, вже починали вживати.
Але, судячи з усього, Тарас Шевченко так і не сприйняв терміна "українці" як єдина самоназва всього свого народу. Цьому, очевидно, завадило те, що етнонім "українці" до 1840 року ще не утвердився остаточно, а потім поет опинився в солдатах і був надовго відірваний від України і українського життя. Та й в цілому народоназви "українці" поширилося в Україні далеко не відразу. Наприклад, молодший сучасник Шевченка, поет Степан Руданський з Поділля, паралельно ще вживає в своїх творах назви "русини" і "українці". Про "руському народі" щодо українців ще писала в листах до Ольги Кобилянської в кінці ХІХ століття Леся Українка. В Галичині етнонім "українці" остаточно утвердився в ході боротьби ОУН і УПА в середині ХХ століття, а на Закарпатті - лише після його приєднання до України в 1944 році. Тарас Шевченко ж, очевидно, хоча і знав про це народоназви, але не міг ще дати йому перевагу перед назвою "русини". І вважав себе, очевидно, не тільки українцем, а й русином.
З викладеного випливає досить несподіваний висновок: якщо навіть батько української нації Тарас Шевченко, ймовірно, вважав себе також і русином, то про яке окремому русинському народі або навіть націях на Закарпатті можна говорити? А саме це намагаються доводити представники політичного русинства, яких підтримують (зокрема і фінансово) "доброзичливці" за межами України. Адже етнонім «русини» є просто попереднім самоназвою всіх українців, яке незрозуміло чому намагаються приватизувати деякі політикани і їхні прихильники. І нагадаю, що прийшло це народоназви на Закарпатті саме з Середньої Наддніпрянщини (сучасної Київщини), де за часів Київської Русі лежала так звана Руська земля у вузькому розумінні, і де ця назва раніше всього утвердилося.
Чому?
