Скандал навколо "Шевченківського березня" в Оренбурзі

У російсько-українському інформаційному просторі триває скандал з приводу Тараса Шевченка. Його зав'язкою послужив сюжет в регіональному випуску "Вести-Оренбург", в якому висвітлювалися деякі моменти проходить щорічно в місті "Шевченківського березня", приуроченого до днів народження і смерті українського поета, 9 та 10 березня, відповідно.

Власне, в самому сюжеті немає нічого не то, що кримінального, але навіть по справжньому гострого. Не кажучи вже про образи або, тим більше, якийсь "нецензурщини". Ведучий наводить цитати визнаних класиків, Бєлінського та Гоголя, чи не високо оцінювали творчість Шевченка. Далі береться інтерв'ю у екскурсовода шевченківського музею в Оренбурзі. Вона розповідає про те, що "важкої солдатчиною" поет під час служби в місцевій фортеці не займався - малюючи портрети і картини для місцевої знаті.

Наводяться деякі уривки Шевченкових віршів антиросійського змісту, а також згаданий епізод часів Великої Вітчизняної війни, коли фашисти дозволяли ставити портрети Кобзаря поруч з портретами самого Гітлера під час масових заходів в українських містах. Основний лейтмотив оповідання зводиться до того, що Тарас Шевченко зробив чимало для української державності і має повне право на шанування в Україні. Але чому в Оренбурзі, за гроші російського бюджету, триває вшанування пам'яті цього русофоба, на шкоду куди більш гідним вшанування поетам російським?

Негайно на Україні піднялася хвиля обурення з боку патріотично налаштованих громадян. Провідним слоганом стало "Шевченко порівняли з Гітлером!" - до речі, саме з цього набору слів найлегше знайти в Мережі нешкідливий ролик "Вістей-Оренбург". Зрештою, в сутичку включився і український МЗС, який розмістив на своїй сторінці засуджує коментар. А місцевим журналістам "джерела в дипломатичних колах" повідомили, що "російська влада засуджують цей інцидент" і "російський журналіст, який підготував скандальний сюжет, буде звільнений".

Зізнатися, найбільше в цій історії дивує позиція саме неназваних "представників російської влади", зрідка конкретізіруемих у вигляді "керівництва Оренбурзької області" наприклад. Адже те, що було сказано в обласному телеефірі - не йде ні в яке порівняння, скажімо, з гучної в кінці 90-х років книгою українського журналіста Олеся Бузини "Вурдалак Тарас Шевченко" - до речі, легко доступною в Мережі. Там від культу "великого Кобзаря", грубо кажучи, "залишилися ріжки та ніжки".

І, найцікавіше, г-ну Бузині нічого за це не було! Тобто - зовсім нічого. Його, правда, намагалися засудити за "наклеп" на свого кумира українські націоналісти, але нічого у них не вийшло, факти, як то кажуть, уперта річ. Єдине, що розчаровані рішенням суду русофоби намагалися побити автора, а й тут їх чекала невдача, хлопець виявився непогано фізично підготовленим.

На цьому тлі поведінку влади Оренбуржжя (якщо воно дійсно мало місце, а не вигадана "джерелами в українських дипломатичних колах") виглядає в дусі відомого прислів'я "бути святішим за Папу Римського". У сенсі - захищати українську національну гордість похлеще самих же українців.

Адже культ останнього, роздутий не тільки на Україні, але і частково, в Росії до неймовірних форм, змушує задуматися про саму його суть. Після 1991 року шанування нової української елітою саме Тараса Григоровича, фактично, замінило колишнє шанування Володимира Ілліча. Аж до того, що у всіх владних кабінетах портрети Леніна змінювалися на портрети Шевченка. Благо, основи цього були закладені ще в сталінські часи. Радянська пропагандистська машина старанно ліпила з нього образ "революціонера-демократа, беззавітного борця з царизмом".

Що так, то так - з горезвісним "царизмом" поет і справді боровся. Аж до брудних образ на адресу імператриці в поемі "Сон", яка йому особисто нічого поганого не зробила - і навіть вклала чималу суму в благодійну лотерею, організовану художником Карлом Брюлловим - щоб викупити "українського самородка" з кріпацтва. Ще "самородок" все життя захоплювався "волелюбними кавказцями", предками нинішніх бандформувань, ніж явно передбачив збройну допомогу дудаєвськую "відморозків" в 90-і роки з боку сучасної необандерівській УНА-УНСО.

Читайте також: Вибір України: націоналізм чи фашизм?

Взагалі, життєвий шлях "великого Кобзаря" часом буквально до дрібниць нагадує шлях нинішньої української "незалежності". Київські сепаратисти віддячили СРСР за побудовану спільними зусиллями потужну економіку неприхованою русофобією - і Шевченко відзначив своє звільнення з кріпацького рабства російськими меценатами участю в "національно-визвольному русі".

А саме в Кирило-Мефодіївському братстві, яке деякі історики розцінюють як "революційно-демократичний", інші ж вважають, що насправді, основним завданням "братства" була підготовка антиросійського повстання, за зразком польського 1831 року.

Звільнений "мужицький поет" ліпив "міф" про "великого козацьке минуле", зруйнованому "проклятої Москвою". У його віршах тієї пори на адресу дійсно великого українського гетьмана Богдана Хмельницького звучать лише прокльони (за Переяславську Раду) - зате подвижники зрадника Мазепи іменуються не інакше, як "безневинними мучениками".

Як відомо, діяльність "кирило-мефодіївських" "братчиків" вчасно була припинена підлеглими графа Бенкендорфа (після чого Шевченко і відправився служити в армію) - Третє відділення виявилося на висоті. В іншому випадку, досить імовірно, що на Україні ще в 40-х роках XIX століття спалахнув би кровопролитний антиросійський заколот. У порівнянні з яким всі "польські" повстання цього періоду здалися б недільним пікніком. Кращим доказом цього знову ж можуть служити вірші Шевченка.

Так, в поемі "Гайдамаки", що оповідає про антипольському повстанні 70-х років XVIII століття на Правобережній Україні, що входила тоді до Речі Посполитої, автор всіляко оспівує криваві "подвиги" повсталих. Один з героїв поеми, Ярема, "сирота убогий", весь свій вільний час "проводить з ножем на згарищах" - із завзятістю Чикатило добиваючи жінок, дітей і людей похилого віку - поляків і євреїв. Інший центральний персонаж твору - козацький отаман Гонта, звертаючись до своїх синів, які навчались в польській школі, запитує: "Навіщо ляхів не різати? Навіщо мати не вбили - ту кляту католичку, що вас породила?". Після чого вбиває дітей особисто - перед тим, як його підручні покидали всіх інших школярів живими в колодязь.

Треба сказати, що історичний Гонта зовсім не був таким "монстром", яким його описав Шевченко - по крайней мере, дітей своїх не вбивав. Проте, наказ все тієї ж Катерини Великої корпусу генерала Кречетникова, відправленого на Правобережну Україну, був відносно распоясавшіхйся бузувірів дуже коротким: "Знищити разорителей!".

Читайте також: Гетьман Мазепа - "герой" ордена Іуди

Взагалі, про Шевченка можна було б писати дуже багато. Але обмежимося поки цим. Найтрагічніше - що вся ця русофобської-полонофобско-антисемітська нелюдська "мура" взята навіть не з "академічних", малодоступних видань - а з самого що ні на є масового "Кобзаря" - виданого мільйонними тиражами. Причому, вона була доступна школярам і за часів СРСР. Чи варто дивуватися масового сплеску українського націоналізму в кінці 80-х років минулого століття?

Ні, звичайно, Тарас Григорович був по-своєму неабияким поетом. Як мінімум, на тлі решти малоросійської "сірості" того часу. Так що і читати, і вивчати його можна. Дивимося ж ми "Вогнем і мечем" Єжи Гоффмана з блискучим Олександром Домогаровим в головній ролі Богуна. Зрештою, роман лауреата Нобелівської премії Генрика Сенкевича - дійсно непересічна творіння. Просто не треба ні на хвилину забувати, що Сенкевич - поляк, і ніколи не розглядав історію через призму хоч російських, хоч українських інтересів.

Тому не варто робити трагедії і з того, що хтось хоче вшановувати пам'ять "великого Кобзаря". Це дійсно їх поет - співак войовничого українського націоналізму. Але робити "хорошу міну при поганій грі", зображуючи повагу до носія таких ідей, фінансуючи їх з російського бюджету, та ще й обіцяючи звільнити тих, хто наважився в самій м'якій формі назвати речі своїми іменами - право, не саме вдячне заняття.

Читайте найцікавіше в рубриці "Культура"