горобинові намиста

- Жив-був Аким. Все життя був таким:
Худий та жвавий. До всіх бід стійкий.
Чи не був дурнем, не порівняти з купцем.
Чи не був жадібним. Чи не перебивайте. Гаразд?
Так почав сьогодні дід Макар. Ми і не думали перебивати, хоча кортіло дізнатися, що за Аким.
- Акімову лазівку в кручах все знають? Це він її знайшов. Як справа була?
Не раз на Вечірці Яким задивлявся на Дашу. За серця припала вона йому. І особою, і вдачею. Тока дружки відмовляли: «Хороша Даша, але не наша». Була вона дочка купця Кир'яна Пафнутійовича. Ну, як купця? Кир'ян цей чим займався? Скуповував задешево камінчики, що знаходили місцеві старателі в горах. Потім віз перепродувати людям заможним.
Засиділися якось після гульбища Аким з Дашею. Все не могли наворковаться. Поки сиділи - хлопець знайшов спільної мови намисто з горобини. Коли прийшла пора Прощавай, одягнув їх на шию своєї милої, та й каже: «Жди завтра. Свататися прийдемо. Згодна? »
Спалахнуло особа у дівчини, як та горобина. Нічого не сказала, втекла. Тут і без слів все ясно.
Оголосив Аким про таке рішення батькам. Матушка в плач:
- Ой, Аким! Не рівню собі хочеш взяти. Вони які багаті. А ми - голота.
Умовив. Прийшли вони. Купець на ганку зустрічає:
- Прийшли, дармоїди! Підперезатися нічим. Постоли і ті у вас одні. І ходити, і сьорбати. А туди ж! І ти, доча! Що удумала? Щоб він такі намиста все життя тобі дарував?
Зірвав він нитку з горобиною з шиї дочки і жбурнув в нареченого.
Після такого невдалого сватання Аким в будинку рідко став днювати. Все більше по лісах, та по горах сновигає. А що шукає - сам не знає. Забреде кудись, сяде. Втупився в землю, та думу думає. Як жити далі? Без Даші і світ не милий.
Ось як-то сидів він і попався йому на очі камінчик маленький, Червоненький. Подумав спершу - ягода. А підняв - здивувався. Яшма ніяк? Подивлюся камінчику. Той його і наштовхнув на думку.
З того часу став хлопчина пропадати серед кам'яних круч. Що шукає? Чи не говорить нікому. В один день ходив-бродив і присів втомлений, весь змучений, перепочити. Бачить - ящірка поруч крутиться, на нього поглядає, ніби запитати чого хоче. Дістав шукач окраєць хліба. Сам відкусив і з ящіркою вирішив поділитися. Сидить, жує і раптом чує голос тихий:
- Що Яким ти так невеселий? Чому носиш смуток, як важкий тягар?
Хто питає - невідомо. Хочеться поговорити Якимові, поділитися, що накопичилося в душі. Викладає свої думи:
- Сподобалася мені Дашенька-серденько. Так боляче крутий батько її. Без хорошого подарунка годі й думати йти до них. Хотів назбирати каміння дорогоцінні, так погано справа йде.
Дістає з-за пазухи ганчірочку, розгортає. Там чотири камінчика. Все, що назбирав за цей час.
- Це не біда, - чує він, - йди за мною.
А за ким слідувати - незрозуміло. Нікого поруч. Тільки ящірка відбігла в бік і озирається. Зробив крок до неї, зробив інший. А вона втече і знову ніби чекає. Підійшов ближче, придивився. На землі камінчик. Такий, як шукав він. Підняв. А ящірка далі кличе. Ходив-ходив і назбирав. Стільки, скільки потрібно йому.
- Спасибі тобі, - каже. Тільки кому? Ніхто не відповів.
Що ж, початок є. Тепер обробити треба їх. Вирішив він навідатися до Горбаня. Це прізвисько старого самотнього майстра. Колись займався той золотом і камінням красивими. У пошуках багатств отаких рубав шахти. Сам обробляв. Пізнав секрети майстерності. Так осліп потім від роботи такої і зігнувся зовсім. Тому і прозвали так. Поділився мрією своєї Аким. Допомоги попросив.
Погодився Горбань поділитися майстерністю, коли буде той замість сина йому. Не було ніколи у старого ні дітей, ні дружини. Життя пішла по камінню, по роботі без продиху. А що згадати тепер? Все пролетіло повз.
Змовилися. День і ніч Аким у Горбаня проводить. Той камінчик обмацає і каже, що і як робити. Як обробити, яким інструментом. А вже хлопець старається. Так зима і пролетіла непомітно.
По весні знову зібрався Аким до купця. Просити руки своєї ненаглядної. Народ про те дізнався. Прийшли від малого до великого, товпляться. Все розвага. Чекають, як Пафнутійович буде відшивати настирного нареченого.
Вклонився Аким. Каже слова добрі. Просить руки красуні і простягає намиста червоні, щоб одягнув їх на шию дівчини. На вигляд намиста точь-в-точь горобинова. Почервонів Гнат від нахабства такий. У люті схопив намисто, хотів відшмагати ними впертого. Замахнувся і зупинився. Боляче важкі для горобинових. Придивився, а це яшма. Кожна ягідка майстерно виточена, як жива. Не вірить очам своїм. Став допитуватися. Звідки? Хто створив диво таке? Яким у всьому і зізнався.
Задумався жадібний купець. Шкода випускати з рук каміння. Та й бачить - майстер хороший. З іншого боку - не хочеться доньку відпускати. Іншу частку їй готував. Як кажуть, і хочеться, і колеться. А хочеться йому вивідати, чи знає хлопчина місця перелогові.
- Ось моє рішення, - каже. - Видам я дочка свою за того, хто привезе мені тачку каменів різних, дорогоцінних. Тому як Дашка дуже дорога мені. Та й тачка щоб була не проста, а золота.
- Чекай, - каже Яким.
Говорити - легко. Зопалу чого не скажеш. А тільки мислиме чи справа? За короткий термін набрати тачку самоцвітів, та ще й самих різних.
Став знову блукати горами Аким. Вишукує. Тільки не валяється під ногами добро. Приховано в надрах. А де копати? Всі скелі розносити в пошуках?
Попалася на очі ящірка. Придивився. Начебто та, торішня. Розповів їй свою печаль Яким. А з ким ще можна поділитися?
Привела вона до розколини між скель. Лаз довгий. І чим далі від входу, тим вужчим стає. Під кінець тільки боком можна протиснутися. Зате потім відкривається печера простора. Чує він слова:
- Багатства тут немеряних. Тільки дістати їх зможе той, хто приходить з помислами добрими. Кому приносять вони радість, а не користь. Пам'ятай це.
Повернувся Аким до Горбаня. Попросив все необхідне для розробки покладів. Спозаранку відправився до печери. Взявся за роботу. Бачить: чим глибше копнёшь, тим більше дістанеш. Так штольню і прорубав. Набрав каменів самих різних, що зустрічаються на Уралі. Рубіни, сапфіри, аметисти, топаз, смарагди, яшма, родоніт. Тільки слухань чи? За короткий термін коштовностей набрати цілу тачку? Та й де стільки золота накопати?
Не обійтися без старого майстра. Той і напоумив. Закипіла знову робота в майстерні. Летять дні в очікуванні радісних зустрічей з Дарьюшка. Нарешті, закінчена робота. Оголосив Аким: готовий виконати слово своє. Чи готовий купець?
Втретє зустрічають нареченого. Знову на ганку. Неподалік натовп роззяв. Чекають, коли можна почати осміяння. Підходить Аким, ніби як порожній. Загула натовп. Немає тачки з ним. Плюнув купець. Трепло, мовляв, Босяцький. Повертається в сказі, піти хоче.
- Не поспішай, - зупинив його наречений.
Щось ніс він в руках. Розгортає обережненько, ставить на ганок. Потім підкочує до ніг Гната невелику тачку. Чи не просту, а позолочену. Повну дорогоцінних самоцвітів. Огранованих. Тому блищать вони, переливаються. Грають кожен своїм кольором. Та й тачка не сама по собі. Ціла скульптура. Котить її майстер, до того майстерно відлитий! Теж весь позолочений. Тут все і ахнули. Зроду не бачили такої краси і тонкого майстерності. Купець і той очманів:
- Куд ... Куд ... - нічого вимовити не може.
Яким не губиться:
- Прошу руки твоєї дочки!
Гнат Пафнутійович тільки рукою махає. Заходи, мовляв, гостем будеш. У самого очі завидющі, руки загребущі. Домігся від хлопця насамперед згоди бути компаньйоном. Буде Яким камені добувати і обробляти їх. А він сам - збувати самоцвіти. І золотце теж не завадить. А весілля? Весілля готувати треба тим часом. Від слів своїх не відмовлятиметься.
Ось і повернулося все на круги своя. Яким пропадає. То в печері своїй продовжує штольню рубати. Те у Горбаня. Обмірковує, як змусити камінчик заграти своїми барвами. У кожного самоцвіту свій характер. Спробуй, розгадай!
Та ось біда. Все рідше і рідше стали попадатися дорогоцінні самородки. Згадав тут Яким ящера і слова в ту пору почуті. Воно й правда. Чи не приносять тепер радості знайдені камені.
Купцеві теж здалося, що мала стала видобуток. Чи не приховує чи старатель що? Підмовив він своїх помічників, щоб вивідали вони, де Акімова лазівка.
Дізналися. Стали туди шастати за відсутності хлопця. Рідко-рідко коли що-небудь принесуть. Чи не повірив їм купець. Сам з ними поліз. Поліз на свою погибель.
Довго вони там всією компанією били-били породу порожню. Рубали-рубали, а немає толку. Зовсім нічого в цей раз не знайшли. Став виходити купець назад. У божевіллі прокляття шле всім. Так необережно і застряг в найвужчому місці. Ні туди-ні сюди. Спробували співтовариші допомогти. Марно. Ні вперед проштовхнути не можуть, ні назад витягнути. Чи не станеш же руки-ноги відривати по частинах. Підібратися прорубати прохід ширше теж немає можливості. Чи не размахнёшься там кайлом. Закупорив Гнат собою печеру.
У селі горе-старателів не скоро почали шукати. Знають, що пропадати можуть по місяцю-два. Про купця думали, що поїхав на торги. А як почали шукати - де шукати? Хто знає.
Поки Яким додумався навідати свій лаз в печеру. Тут і прояснилося, куди вони щезли. А що з того? Пізно вже. Та й не допомогти ніяк. Ось так самі себе поховали.
Тут і сказу моєму кінець.
- Як кінець? А що ж Яким?
- Що Яким? Як був таким, так і залишився. Жили вони потім з Дашею душа в душу багато років ще. Дітей народили, горя не знали. А камінчики? Можна і без них прожити. Коль радості не стали приносити - навіщо вони?

рецензії