"Модний термін« молекулярна кухня »з недавніх пір став популярний не тільки у ресторанних критиків і кулінарів. Відвідувачі дорогих гастрономічних шоу вже забрали в народ визначення« молекулярної кухні »як синонім абсолютного несочетанія форми і змісту. Морозиво зі смаком бекону, желе, вибухають у роті гороховим супом, пігулка - імітатор свежевипеченною пампушки - ними не можна наситити шлунок, не можна утамувати відчуття голоду. Зате ними можна цілком задовольнити пафосну потреба в вишуканому послевкусии.
Літературу, звичайно, не варто порівнювати з кулінарією, але модні гастрономічні тенденції, як виявилося, цілком можна застосувати письменником - більше того, можуть стати творчим методом і візитною карткою автора. Тільки от не завжди виходить в молекулярної літературі вишукане фрикасе - частіше виходить нелегкотравне щось, але з ароматом дині.
Прикладом подібного дикого несочетанія форми і змісту можна сміливо назвати популярну серію стилізованих детективних історій, досить улюблених в народі. Чи вважати любов народну критерієм майстерності - занадто складне питання. І Некрасов колись нарікав, що не несе народ російський з базару Бєлінського та Гоголя, концертний і кінематографічний персонаж Георгія Віцина, з успіхом на тому ж базарі «впроваджував культурку» продажем русалок з грудьми небаченої величини, вселяють неабиякі сумніви в тому, що ринок йде на користь мистецтву. Це питання філософське, а стилізовані детективи не вимагають масштабного вивчення. Хоча якщо автор подібного чтива на крилах народної любові намагається відвоювати прижиттєвий пам'ятник у літературному пантеоні, варто приділити йому належну увагу.
літературний анархіст
Навряд чи творець Альянсу соціалістичної демократії, анархіст-народник Михайло Бакунін думав про те, що через сотню з гаком років, ім'я його, а вірніше, прізвище, стане відомим ринковим брендом. Однак відомий ніспровержітель стовпів отримав гідного імітатора на літературній ниві, і якщо Бакунін став червоною ганчіркою для державників минулого століття, то Б.Акунин - infant terrible для будь-якого осудної літературознавця сьогоднішніх днів.
Щоб зрозуміти феномен популярності Б.Акунина, повернемося до витоків його кар'єри. Згадаймо кінець вісімдесятих років в СРСР, сплеск всенародної популярності літератури. Письменники або, як тоді говорили «літературні діячі» не сходять з телеекранів, ідеологічні дискусії зі сторінок мільйонних тиражів літературних журналів йдуть в народ і стають частим приводом привокзального мордобою. Сантехнік або кочегар, студіює в котельні Солженіцина - явище не менш дивне, ніж адаптований сценарій «Хрещеного батька» Маріо П'юзо на полицях високопоставлених партпрацівників або серійних детективів в руках іменитих літературознавців. В цей період історії герой нашої розповіді Григорій Шалвович Чхартішвілі, не обтяжений ще звучним псевдонімом, перекладає російською мовою з японської - при всій повазі, чи не найпопулярнішого для радянських громадян мови світової літератури. Однак на тлі літературного буму радянські книговидавництва багатотисячними тиражами примудряються продавати навіть науч-поп з країни Висхідного сонця.
У «лихі», як прийнято говорити, «дев'яності» літературна хвиля, як і інші багато хвилі, природним чином захлинулася. Герої колишніх років - від Распутіна і Бєлова до Бітова та Аксьонова йдуть в глибокий літературний андеграунд. Один за одним померли як роботодавці літературні журнали і альманахи, закрилися масштабні проекти видавництв, відразу позбулися власних друкарень. Середній же статистичний читач по незрозумілою логікою залишається один на один з дешевою продукцією маскульту - кишеньковим чтивом в м'якій обкладинці, якість тексту якої не підлягає ніякій здоровій критиці. Нерідкі випадки, коли під ім'ям популярного автора ховається бригада «літературних негрів», що не гидують плагіатом.
Це неясне лихоліття вистрілює цілою плеядою дуже дивну авторів, в пошуках ринкового успіху звернулися до арсеналу досі заборонених засобів: порно-треш від Сорокіна, галюциноген від Пєлєвіна, пересічна графоманія від Донцової. Саме в цей момент вистрілив кічевої ностальгією по «Росії-яку-ми-втратили» Чхартішвілі-Акунін.
Феноменальний «базарний» успіх був прорахований абсолютно точно. Ніша нової псевдо-інтелігенції та інтелігенції, що пересіли з-за письмового столу за прилавки човникових ринків, залишалася до того моменту незайнятої, а аудиторія встигла добряче скучити за нормальними конструкцій російської мови і близькою зі школи стилістиці російської класики. «Інтелігентна публіка давно вже сумувала про щось подібне», «одно далеко і від нудних міліцейських романів і від новоросійського стилю», і навіть «мова Достоєвського» - ось лише деякі цитати з шквалу хвалебною критики на адресу нового літературного бренду.
Важко, однак, сказати, про що саме тужила «інтелігентна публіка». У те, та й в цей час, важливим фактором успіху у інтелігенції були і залишаються «там хоч матом не лаються» і горезвісне «відсутність сексу і насильства». І то - слава Богу! Однак, Чхартішвілі-Б.Акунин заклав у фундамент популярності російської класики іншу бомбу.
Весь антураж класичної російської літератури - сюжетні лінії, стилістика мови, основні конфлікти стали дешевим обрамленням цілком пересічного детектива, але саме на цю мішуру і купився читач. Ось сюжет з Лєскова, ось образ з Достоєвського, ось пара абзаців з Купріна - набір абсолютних, висловлюючись мовою шоу-бізнесу «хітів», зібраних у вигляді рімейка під обкладинкою книги Б. Акуніна. Чимось схоже на виступ одного знаменитого нині хору, співуче виконуючого і оперні арії, і «Мурку» і єврейські піснеспіви за один вечір. Такий собі «The Best of ...», тільки у хору - музичний, а у Акуніна - літературний.
І кого тепер зачепить трагічний лесковский конфлікт архієрея і ревізора, коли у Акуніна він розв'язався картонним тріумфом на тлі картонних же пристрастей? Адже це у Лєскова стара пані опікала карликів, зате у Б.Акунина - виводила кривоногих бульдогів.
Алюзія на плагіат
Року десь два тому, коли переможний марш Б.Акунина по мізках аудиторії продовжився опусом «Алмазна колісниця», одна допитлива блоггерша на сторінках «Живого журналу» задала здивоване запитання: чому ж початок серійного детективу про Ераста Фандоріна майже текстуально, абзацами, збігається з початком знаменитого твору Купріна «Штабс-капітан Рибников»? Темну панночку фанати письменника швидко і гнівно просвітили. Виявляється, це якийсь творчий метод. Адже штабс-капітан Рибников - персонаж акунінського детектива, а значить це - не плагіат, а тонка алюзія на відомий літературний твір.
Звучить цей убивчий аргумент досить забавно і нагадує історію з дитинства, описану одним сучасним письменником, і відому не одному поколінню радянських дітей. Коли після сто перше перегляду легендарного фільму «Чапаєв» заплакані діти ще раз переконалися, що герой потонув, один з хлопчаків впевнено заявив: «Це вони коробки переплутали. Я бачив в місті це кіно, там Чапай виплив ». І до зрілих років автор мріяв побачити цей таємничий фільм.
Б.Акунин ж мріяти не став. Не один і не два відомих сюжету він просто переписав так, як йому подобається, обізвавши це дія хитрим словом «алюзія». З абзацами з Купріна алюзія вийшла, звичайно ж, грубуватою, зате всі інші алюзії читач із захопленнями проковтнув і не поперхнувся. Згаданий вище конфлікт повітового духовенства і столичного кар'єриста-перевіряючого з «Соборян» Лєскова постав в «Пелагії і білому бульдога» зовсім в іншому світлі, (хоча і не став від цього менш упізнаваним), описаний Достоєвським капітан Лебядкін в акунінський варіанті пише вже не про таргана, який потрапив в «стакан, повний мухоедства», а про забутий якоїсь красунею клістир з «всеочищувальної ромашки». Подібним прикладів безліч, шукати їх - заняття виснажливе і невдячна, оскільки автор свідомо і цілеспрямовано розставляє подібні пастки, і в інтерв'ю вказує на цю особливість своїх текстів як на власний творчий метод.
Метод, в общем-то, не новий. Кілька років тому в широкому прокаті пройшов голлівудський фільм «Ліга видатних джентльменів». Сюжет його невигадливий: відомі літературні персонажі - капітан Немо, Доріан Грей, людина-неведимка etc. ловлять по всьому світу невловимого Фантомаса. Особливо кумедно виглядає в цьому сонмі героїв спеціальний агент американської розвідки Том Сойєр. Маячня? Зате по закону про авторське право всі ці персонажі, в силу похилого віку, захистом авторського права обділені, як і вся російська класика. А тому штабс-капітан Рибников може змінювати свій вигляд, воскресати, тікати від Ераста Фандоріна по одному розчерку пера літературного анархіста.
При цьому у ковтає цей пекельний коктейль читача не повинно, за задумом автора, виникати якогось розумового нетравлення від того, що герой Брешко-Брешковской або Крестовского буде полювати за персонажем Купріна в декораціях з Лєскова і Достоєвського, де дефілюють в декольте черниці-детективи.
Проте, вміло і обачливо просунутий бренд продовжує приносити своїм творцям чималі прибутки. Незліченна кількість літературних творів описаного вище якості, кожне з яких аудиторія зустрічає з незмінним захопленням натовпу і готова дати відсіч кожному, хто намагається кілька пригасити сяйво німба навколо голови Григорія Шалвовича. Спробуйте набрати в будь-якому Інтернет-пошуковику словосполучення «Акунін-Купрін» і ви станете свідком багатосторінкових дискусій, в яких прихильники «методу алюзії» в порошок розтирають всякого, хто заїкнеться про плагіат.
Бюджетні кінопроекти про Ераста Фандоріна, якщо і стали об'єктом народної критики, то, в основному, за невідповідність сценарію тексту творів. У той же час участь в них таких метрів як Микита Михалков, Олег Табаков або Олег Меньшиков зробили для популяризації компілятора Акуніна більше, ніж всі його романи разом узяті.
Окремо стоїть якась серія іноземної белетристики, що видається в серії «бібліотека Бориса Акуніна» і переконливо доводить, що таких «Акунін» чимало по білому світу, і в кожному поважному літературному суспільстві є свій молекулярний компілятор.
Феномен Акуніна, як феномен вільного ринку в його додатку до творчого процесу, безперечно заслуговує на увагу дослідників. І літературні обдарування Григорія Шалвовича - здатності стилізатора, перекладача, популяризатора відводять йому певне місце. Продовживши наші гастрономічні алюзії, місцем цим повинен бути ресторан фаст-фуду - сучасний спадкоємець ярмаркового корчми і похмурого громадського харчування недавнього минулого. "
Ти ще не читаєш наш Telegram ? А дарма! підписуйся
І кого тепер зачепить трагічний лесковский конфлікт архієрея і ревізора, коли у Акуніна він розв'язався картонним тріумфом на тлі картонних же пристрастей?Маячня?
