Восени 2008 року в Росії почалися кардинальні військові реформи, які стали найбільш серйозною трансформацією збройних сил з моменту створення Червоної армії. Приблизно за три роки військова система знайшла «новий вигляд», що принципово відрізняється в багатьох аспектах від традиційного вигляду Червоної, Радянської, а потім Російської армії. Це стало результатом політичної волі, виявленої як Кремлем, так і тодішнім керівництвом Міністерства оборони на чолі з Анатолієм Сердюковим.
При цьому основи реформованих збройних сил збереглися і після зсуву Сердюкова в листопаді 2012 року і його заміни на посаді міністра оборони Сергієм Шойгу. При Шойгу розвиток продовжилося в заданому руслі і без масштабних поворотів назад. Без сумніву, кардинальне реформування дозволило значно підвищити боєздатність і боєготовність армії. І це позначилося в 2014 р в ході дій в Криму і почався кризи навколо України.
До нової Російської армії
Коли в лютому 2007 р міністром оборони несподівано був призначений підкреслено цивільний Анатолій Сердюков, армія перебувала в складному становищі. З одного боку, військові реформи йшли безперервно починаючи з 1992 р, і певні результати були досягнуті. Але жодну з них так і не довели до логічного завершення, всі основні проблеми, які залишилися від Радянської армії, так і не були вирішені, зате додалися ще й нові у вигляді невиконаної програми за контрактним комплектування. Сьогодні вже очевидно, що Сердюков був висунутий Володимиром Путіним на цю посаду спеціально для здійснення кардинальних перетворень як особа, не пов'язане з військовим істеблішментом і представляє принципово новий «менеджерський підхід» до організації збройних сил.
Прискоренню реформістських заходів сприяла «п'ятиденна війна» з Грузією в серпні 2008 року. Хоча Російська армія в ході швидкоплинної кампанії легко розтрощила опір противника, звернувши його до втечі, проте військово-політичне керівництво Росії в цілому визнало досвід застосування збройних сил в конфлікті неоднозначним. Тому вже в кінці серпня 2008 р прийняті не оголошувати тоді рішення про здійснення нового етапу радикальної військової реформи, що має на меті прискорене приведення збройних сил до «нового вигляду», орієнтованому насамперед на участь в локальних конфліктах на території колишнього СРСР. Відкрито про початок реалізації заходів з докорінного реформування російської військової системи міністр оборони Сердюков оголосив 14 жовтня 2008 року.
Основною проблемою було збереження успадкованого від радянських часів мобілізаційного характеру армії. З кінця 1980-х рр. позначилася неможливість через внутрішньополітичні причини часткової мобілізації для участі в локальних або внутрішніх конфліктах. Дана обставина фактично паралізувало застосування збройних сил в обмежених конфліктах. Тим часом після розпаду СРСР такі конфлікти на пострадянському просторі тільки множилися, а частота використання в них армії збільшувалася - апофеозом стали дві чеченські війни. Ні слабкий і нестабільний режим Бориса Єльцина, ні що прийшов йому на зміну в кінці 1999 р режим Володимира Путіна так і не наважувалися вдаватися до значних мобілізаційним заходам в період чеченських кампаній.
Таким чином, військове керівництво зіткнулося з важкою задачею - як зберегти в якості основи мобілізаційну структуру, але знайти способи ефективного використання армії хоча б в обмежених війнах без мобілізації. Саме ця дилема і стала стрижнем, навколо якого оберталися питання реформування після 1992 року.
Різке збільшення чисельності контрактного складу не вирішувало завдання підвищення боєготовності. По-перше, виникала проблема із залученням контрактників, по-друге, вони «розчинялися» у кадрованих і малобоеготових частинах і з'єднаннях. Будь-яке залучення армії вимагало доукомплектування одних частин за рахунок інших. Ефективна бойова підготовка скороченого складу була утруднена.
Вихід намагалися знайти у створенні щодо укомплектованих частин постійної готовності, які повинні були існувати поряд зі збереженням основної маси кадрованих з'єднань. До 2008 р за рахунок поліпшення економічного становища країни та нарощування оборонних витрат вдалося накопичити певну кількість частин і з'єднань постійної готовності, які і зіграли вирішальну роль в «п'ятиденної війни». Однак наявність частин постійної готовності при збереженні основної маси традиційної мобілізаційної армії породжувало проблему існування по суті двох армій, причому в умовах зберігається брак ресурсів. Тому рішення відмовитися від традиційної мобілізаційної армії і залишити тільки сили постійної готовності було питанням часу.
Саме в цьому й полягав задум військової реформи 2008 р в результаті якої збройні сили повинні були знайти так званий «новий вигляд». Задум підкріплювався зміною доктринальних установок щодо національної безпеки. Судячи з усього, великомасштабна конвенціональна війна між провідними країнами світу була визнана практично неймовірною. Тому збройні сили повинні переорієнтуватися з участі у масштабній війні з декількома противниками на можливу участь у локальних конфліктах на кордонах Росії, на території країн СНД і ближнього зарубіжжя. У зв'язку з переоцінкою ймовірності великомасштабної війни вирішено відмовитися і від мобілізаційної системи, яка в існуючому вигляді була анахронізмом, що дістався в спадок від Радянської армії. Захист від інших великих держав (в першу чергу від США і НАТО) тепер покладалася майже виключно на стратегічні ядерні сили.
У зв'язку з малоймовірно масштабних бойових дій і переорієнтацією на участь в локальних конфліктах сухопутні війська в ході реформування 2008-2012 рр. повністю трансформовані в "сили постійної готовності». Їх основу склали окремі бригади, створені на базі вже існуючих частин і з'єднань постійної бойової готовності шляхом доукомплектовиванія їх за рахунок розформування частин і з'єднань скороченого складу і кадрованих частин і з'єднань. Завдяки розгортанню нових бригад їх кількість значно перевищувала кількість існуючих раніше частин і з'єднань постійній бойовій готовності.
Слід зазначити, що в результаті реформування кількість частин рівня «полк-бригада» в сухопутних військах скоротилося майже вдвічі, причому найбільші скорочення припали на європейську частину країни.
Так, в межах старого Московського військового округу до 2010 р 50 розгорнутих танкових і мотострілкових батальйонів були скорочені до 22. При цьому практично повністю ліквідовані російські сухопутні війська на кордоні з Україною - з розформуванням дислокованої у Воронезькій і Курській областях 10-ї гвардійської танкової дивізії (в якій був, втім, розгорнуто тільки 6-й гвардійський механізований полк) там залишилася тільки база зберігання для розгортання 1-ї танкової бригади. Далі це планувалося компенсувати створенням в Смоленську нової десантно-штурмової бригади з вертолітними силами, що, однак, не було зроблено. По суті, можна говорити про безпрецедентне ослабленні угруповання російських сухопутних військ в центральній частині країни і на її західних кордонах. Таке становище було дещо виправлено вже при Шойгу в 2013 р в результаті нового розгортання під Москвою 2-ї гвардійської Таманської мотострілецької дивізії і 4-ї гвардійської Кантемировской танкової дивізії з колишніх бригад - проте обидві дивізії по теперішній час мали лише наполовину розгорнутий склад.
Таким чином, в ході військової реформи 2008-2012 рр. було ослаблено Західний напрямок. З цього слід зробити висновок, що до початку української кризи (або принаймні до 2013 р) російське військово-політичне керівництво вважало практично неможливим збройні конфлікти і великомасштабні бойові дії в європейській частині країни (за винятком Кавказу).
У той же час нова орієнтація Москви переважно на участь в обмежених конфліктах дозволила зосередити увагу на мобільних силах і підрозділах спеціального призначення. Так, повітряно-десантні війська (ВДВ) не тільки уникли скорочень, але і були посилені, зберігши дивізійну структуру. Було розпочато нарощування чисельності та підвищення укомплектованості і боєготовності військ спеціального призначення. Швидкий темп модернізації із закупівлею великої кількості нових вертольотів заданий для армійської авіації. Нарешті, на початку 2012 року з ініціативи ідеолога реформи начальника Генерального штабу Миколи Макарова було створено Командування сил спеціального призначення (ССН) і кіберкомандування. При цьому ССН мислилися як «суперспецназ» для вирішення найширшого кола завдань, і його склад в перспективі планувалося довести до дев'яти бригад.
В цілому з 2008 р вдалося здійснити, ймовірно, найбільш серйозну, послідовну і ефективну військову реформу на пострадянському просторі. Кардинальний відмова від мобілізаційної армії традиційного типу дозволив перейти до вельми пристосованим для дій на пострадянському просторі збройним силам постійної і високої готовності. Дана структура і спрямованість збройних сил зберігаються і при нинішньому керівництві на чолі з Сергієм Шойгу.
Фірмовим стилем Шойгу стали великомасштабні раптові перевірки нових військових округів, які означають фактично стрімке приведення округу в бойову готовність. Крім контрольних значень такі перевірки дали в руки Міністерства оборони ефективний механізм підйому значної кількості військ по тривозі і їх часткову мобілізацію. У 2014 році цей механізм неодноразово використовувався для чинення тиску на Україну.
Великі вкладення в особовий склад і в нарощування бойової підготовки дали до 2014 р відчутну віддачу у вигляді підвищення якості та підготовленості армії, в першу чергу офіцерського корпусу. Додатковим позитивним чинником є наявність великого числа офіцерів, які мають реальний бойовий досвід, отриманий в чеченських війнах, антитерористичних діях на Північному Кавказі, різного роду локальних конфліктах на території колишнього СРСР. Проводиться безліч навчань на всіх рівнях, аж до регулярних оперативно-стратегічних маневрів, впроваджуються нові методи навчання і бойової підготовки. Успішно йде нарощування професійного контрактного складу.
Надходження нового озброєння і техніки у війська з 2007 р дозволило значно поліпшити технічну оснащеність та екіпіровку. Тут особливо можна виділити переозброєння ВПС, і в першу чергу армійської авіації.
Україна - уроки не відбулася війни
Першою значною перевіркою реформованих збройних сил «нового вигляду» став український криза. За іронією долі, російська сторона виявилася на межі військової конфронтації з найбільш сильним у військовому відношенні після Російської Федерації державою колишнього СРСР - Україною.
Здійснена в кінці лютого - початку березня 2014 р скритна російська військова інтервенція в Крим приголомшила багатьох, змусивши навіть ряд спостерігачів на Заході і на Україні говорити про якусь нової «гібридної війні». Дії, спрямовані на силове прикриття кримського проросійського руху і забезпечення невтручання в події на півострові українських силових структур, були дійсні сплановані і здійснені вельми дотепно і ефектно. У ролі «ввічливих людей», як тепер відомо, виступали підрозділу російських ВДВ і бригад спецназу, а також підрозділи ССН, що стало фактично їх дебютом.
Одночасно операція в Криму була підтримана в якості прикриття раптовою перевіркою боєготовності Західного і частини Центрального військових округів, розпочатої за наказом президента Путіна 26 лютого. Заявлені в цей раз цілі перевірки дійсно виконувалися, і війська перекидалися в основному далеко від кордонів України, в тому числі в північні регіони Росії. Це дозволило замаскувати перекидання декількох тисяч військовослужбовців спецназу і ВДВ в Крим. Одночасно почали висунення частин до російсько-українському кордоні, покликане чинити тиск на Україну з метою недопущення використання нею військової сили в Криму.
В ході розпочатого розгортання російських сил частини і з'єднання Російської армії продемонстрували дуже високий рівень боєготовності і мобільності. Так, 12 березня в Крим прибула 18-я окрема мотострілецька бригада з Чечні, яка здійснила своїм ходом 900-кілометровий марш до Керченської переправи, потім за нею пішла 291-а артилерійська бригада з Інгушетії. До перекидання військ до Криму і до кордону з Україною була залучена військово-транспортна авіація ВПС. Розгортання і перекидання здійснені з вражаючими темпами і організацією.
До кордону з Україною в березні-квітні висунулися практично всі боєготові з'єднання центральної частини Західного військового округу і частини сил Південного і Центрального військового округів. При цьому висування мотострілкових бригад, оснащених колісної технікою (БТР-80/82), здійснювалося своїм ходом. До кінця квітня 2014 року загальна чисельність угруповання на кордонах з Україною (включно з Кримом), за західними оцінками, досягла 80 тис. Осіб, з яких 40 тис. - в бойових частинах.
Згідно із західними відомостями, у українського кордону в квітні були розгорнуті вісім бригад основними силами (три мотострілкові, три десантно-штурмові, одна морської піхоти, одна артилерійська), чотири полки основними силами зі складу 2-ї і 4-ї дивізій (три танкових, один механізований), 27 батальйонних тактичних груп (14 повітряно-десантних, 12 мотострілкових, одна морської піхоти), 13 груп спеціального призначення, до 10 окремих артилерійських дивізіонів. Російські сили були зосереджені в декількох угрупованнях, націлених як на Київ (через Сумську і Чернігівську області), так і на Донбас, і на південь України (через Маріуполь).
Ці сили за всіма параметрами значно перевершували угруповання збройних сил України (ЗСУ), в березні також приступили до мобілізації. Але процес зосередження йшов вельми повільно. Цьому сприяло і те, що частини ЗСУ зберегли радянські райони дислокації, розташовані переважно в західній частині України.
Швидке зосередження російських сил в Криму і блокування ними знаходяться там гарнізонів ВСУ укупі з розгортанням російських військ на кордоні практично виключили для Києва шанси на ефективне збройний опір. В результаті 17 березня Крим був приєднаний до Росії - менше ніж через місяць після початку операції.
Однак саме по собі це скоріше погіршувало стратегічне положення Росії, оскільки вело до повної антагонізаціі України. Усунути цю загрозу можна було, або радикально змінивши політичний курс Києва, або різко послабивши України той чи інший спосіб - найкраще шляхом її розчленування і приєднання до Росії російськомовних областей півдня і сходу країни, що складають так звану Новоросію.
У цих умовах «другий тур» на Україні став неминучим, тим більше що російськомовне населення півдня і сходу було натхненне приєднанням до Росії Криму. З початку квітня по Україні прокотилася хвиля протестів і захоплень адміністративних будівель, а в Донбасі виникли збройні групи, які проголосили створення Луганської та Донецької народних республік (ЛНР і ДНР). Кульмінацією подій стало прибуття 13 квітня в Слов'янськ групи Ігоря Стрєлкова з Криму. При цьому дії Стрєлкова, як він сам заявляв незадовго до того в своїй стала відомою листуванні, мотивувалися упевненістю в повній військовій підтримці Росії, що повинно було по кримському сценарієм припинити можливість силового втручання Києва.
Однак у відповідь на це повстання нова українська влада оголосили на Донбасі антитерористичну операцію (АТО), почавши зосередження сил для придушення сепаратистів.
Москва в тій момент зайнять двозначну позицию, особливо в Світлі різко негативну реакцію Заходу, Ураження стрімкою зміною статусу Криму, а тепер Побачив перспективу полного руйнування України як наріжного каменю антіросійського «санітарного кордону». Грізні заяви Москви на адресу Києва укупі з тріваючім зосередженням российских войск заставил русский владу буті Обережним и намагатіся обмежітіся чисто поліцейськімі акціямі в Донбасі. Значний частина войск булу націлена на протідію прямої російської інтервенції. Проте до кінця квітня нарощування українських сил, коли насувається АТО початок переводити боротьбу в Донбасі в стадію збройного протистояння.
Судячи з усього, російське керівництво виявилося не готовим до рішучих дій на Україні, до того ж в умовах посилення санкцій натиску Заходу. Мабуть, в Кремлі переоцінили масштаби проросійського «активізму» на півдні і сході України, слабкість нової української влади, і недооцінили силу українського націоналізму і зацікавленість еліт в збереженні «самостійності» і свого місця в ній. На засіданні Ради безпеки Росії 24 квітня було прийнято рішення відмовитися від введення військ на Україну в підтримку повстання в Новоросії. У травні почалося відведення значної частини російського угруповання від кордонів, а 1 червня Рада Федерації на запит Кремля відкликав формальний дозвіл на застосування збройних сил на Україні.
Наслідки виявилися фатальними - руки у Києва були розв'язані, і схід України занурився в криваву громадянську війну, що набирала обертів і в кінцевому рахунку змусила Росію до все більшого залучення в неї.
У квітні-травні російське військове вторгнення на Україну неминуче призвело б до стрімкого розвалу української держави в його нинішньому вигляді і до краху збройних сил. Це дало б можливість кардинально вирішити «українське питання», відокремивши російськомовні області і звернувши залишилася України в другосортних держава, нездатна серйозно загрожувати російським інтересам.
В кінцевому рахунку розгортання громадянської війни в Донбасі змусило російську сторону до все більшої допомоги повстанцям ДНР і ЛНР спершу поставками озброєння і техніки, а потім, мабуть, і прямим обмеженою участю в бойових діях - розвідкою, діями артилерії і, можливо, окремих загальновійськових і спеціальних підрозділів, знайшовши кульмінацію в нанесенні і без того виснаженим українським силам поразки під іловайськ в кінці серпня. Починаючи з липня вироблялося повторне посилення російського угруповання на кордоні з Україною - як можна судити, головним чином для сковування українських сил в діях проти повстанців.
В цілому, однак, повноцінна війна Росії з Україною так і не відбулася, що не дало можливості провести масштабну перевірку армії «нового вигляду». Але можна сказати, що загальний задум російської військової реформи 2008 р повністю виправдався - керівництво Росії отримало в руки досить ефективну військову силу постійної готовності, здатну до масштабних дій на пострадянському просторі без проведення мобілізаційних заходів і без особливого доукомплектування.
Серйозний прорив спостерігається в логістиці і тиловому забезпеченні задіяних військ. Після грузинської кампанії роками нарощувалися можливості стратегічного маневру, регулярно відпрацьовувалася перекидання військ на сотні і тисячі кілометрів, і це надзвичайно ефективно позначилося в період української кризи.
У той же час українська криза в черговий раз показав, що ахіллесовою п'ятою Російської армії залишаються питання комплектування, пов'язані з домінуючим значенням призовного контингенту, тепер ще й посилені коротким часом строкової служби (один рік), і недостатньою кількістю контрактного складу. Незважаючи на декларовану мету створення армії постійній бойовій готовності, багато російських частини і з'єднання в 2014 р довелося задіяти в повному обсязі. Позначився як хронічний некомплект особового складу, який є в більшості частин, так і циклічний характер підготовки військовослужбовців за призовом. В результаті з'єднання «постійній бойовій готовності» змогли перекинути в зону операції зазвичай не більше двох третин свого штатного складу, залишивши на базах непідготовлених солдатів осіннього призову.
Іншим серйозним питанням залишаються резервні компоненти. Оптимальна модель резерву в «новому вигляді» до сих пір так і не вироблено, і механізми розгортання додаткових частин і з'єднань у воєнний час, як і заповнення втрат існуючих частин в ході бойових дій, поки що неясні.
Тим часом тут цікавий досвід участі в громадянській війні в Донбасі збройних сил України. Хоча ВСУ перейшли до бригадної організації ще на початку 2000-х рр., Проте аж до початку конфлікту вони залишалися типовою армією радянського типу, зі збереженням значного числа кадрованих частин і з'єднань, що підлягають доукомплектування по мобілізації. Це змусило проводити на Україні класичні «хвилі мобілізації», на власні очі продемонструвавши всі проблеми такого підходу - масове невдоволення і протести, масштабне ухилення і дезертирство, загальний низький рівень морального і дисциплінарного вигляду мобілізованих, їх низьку грамотність і небажання частини з них воювати, особливо у внутрішньому конфлікті. Перехід ЗСУ на повне комплектування за контрактом в 2013 р не розв'язав проблеми, оскільки в умовах недостатнього фінансування якість контрактного складу залишалося невисоким, а резерв контрактників накопичено не був. Все це зумовило низький рівень боєздатності відмобілізованих українських частин і з'єднань.
Загальна обмеженість кількості частин і з'єднань мирного часу в українській армії змусила в ході війни почати з нуля по мобілізації масове формування нових частин у вигляді територіальних батальйонів - в результаті показали себе незадовільно через низьку якість особового складу, відсутність належної згуртованості і навченості, брак озброєння і постачання.
Важливим уроком української громадянської війни стало надзвичайно швидке витрачання людських і матеріальних ресурсів, резервів і матеріальної частини навіть в умовах обмеженого конфлікту. Відмобілізувати ВСУ в ході боїв з відносно обмеженими силами повстанців «сточилися» дуже швидко, до середини серпня почавши відчувати серйозні ознаки виснаження. Величезні запаси важкого озброєння, що дісталися Україні у спадок від СРСР, виявилися відносно швидко вичерпаними - вся хоч у чомусь пристойна техніка була або продана, або розукомплектована і вимагала тривалого і витратного ремонту. Спостерігалася гостра нестача запчастин і ряду номенклатури боєприпасів, а значна частина готівки боєприпасів мала давно минулі терміни зберігання і була ненадійною або взагалі зіпсованою.
Таким чином, всупереч колишнім ілюзіям (в тому числі на Заході і в Росії) про можливість існування в мирний час компактних армій з невеликими резервами, життя настійно диктує необхідність збереження навіть для участі в невеликій війні величезних, цілком радянських запасів військової техніки та військового майна. При всій затратності зберігання таких запасів це обійдеться набагато дешевше, ніж гарячкове розгортання випуску нового озброєння під час війни.
Конфлікт на Україні продемонстрував також високу вразливість бойової техніки перед сучасними озброєннями - втрати української бронетехніки (в першу чергу танків), літаків і вертольотів у не масштабної війни просто вражають уяву. Зокрема, повстанці відносно невеликою кількістю зенітних засобів (в основному переносних ЗРК) змогли практично паралізувати бойову діяльність ВВС Україна. А розірвані буквально на шматки танки Т-64 стали одним із сумних символів донбаського конфлікту. Це диктує необхідність кардинального перегляду підходів до захисту бойової техніки основних типів.
Михайло БАРАБАНОВ
джерело: Росія в глобальній політиці
(Переглядів: 362)
