ІСТОРІЯ
«Наше середовище online» - Питання про білорусько-вірменських зв'язках в феодальну епоху становить значний інтерес. Незважаючи на велику територіальну віддаленість двох народів такі зв'язки, хоча часто і епізодичні, існували в давні часи.
В історичній літературі досить повно розроблений питання про вірменсько-українських і вірменсько-польських зв'язках, починаючи з роботи Т. Громницького, що вийшла ще в минулому столітті (1). Це пов'язано з існуванням на протязі кількох століть, починаючи з XIII-XIV, вірменських колоній в Україні і в Польщі, центром яких був Львів (що був культурним центром вірмен в Європі). У Білорусії, яка входила з XIII-XIV ст. до складу Великого князівства Литовського, а з середини XVI ст. до складу феодальної Речі Посполитої, таких колоній не було. Тому в державних актах Великого князівства Литовського (як автономної одиниці Речі Посполитої) про вірмен ніяких законодавчих постанов не було записано аж до кінця XVIII ст. В історичній літературі робіт, присвячених білорусько-вірменським зв'язкам в епоху феодалізму, немає. Наша стаття є першою спробою заповнити цю прогалину.
Джерелами, використаними для даної статті, з'явилися документи державного архіву Великого князівства Литовського - так званої Литовської метрики (початок XVI ст.) І, головним чином, архівні матеріали, що зберігаються в Центральному Державному історичному архіві Білоруської РСР (ЦДІА БРСР) (Стаття опублікована в 1967 році - ред.), у фонді князів Радзивіллів (ф. 694), про діяльність в XVIII в. і належав Радзивиллам місті Слуцьку Яна Маджарекого (Маджарянца), про широко відомої Слуцької мануфактурі шовкових поясів, про долю родини Малжарскіх.
Історично доведеним початком розвитку білорусько-вірменських зв'язків стала Грюнвальдська битва 1410 р Відомий факт участі вірмен, хоробро билися в литовському війську в цьому битві коли польські та литовські війська, до складу яких входили і українські, білоруські та російські полки, розгромили військо Тевтонського ордена і його союзників. Вірменські загони були набрані з жителів європейських вірменських колоній (2). Мабуть, ці загони входили до складу українських полків. Участь вірмен в Грюнвальдській битві говорить про бойовий співдружності білорусів і вірмен ще в XV ст.
У документах Литовської метрики (книги судових справ) є згадка про приїзд до Білорусі для торгівлі вірменського купця з кримської колонії вірмен в Кафі (Феодосії). Великий князь литовський (і король польський) Сигізмунд в жовтні 1510 р розглядав судову справу «орменіна з Кафи на име Беята з орменіном київським Дем'яном про борг півтораста кіп грошей». Вірменський купець з Кафи Беята, перебуваючи в Києві, передав вірменському купцю Дем'янові, що жив в Києві, частину свого товару на велику суму в 150 кіп грошей литовських (3). Потім обидва купця поїхали через білоруські землі у Вільно, де частина товару продали. Обидва вони на зворотному шляху зупинилися в білоруському місті Слуцьку, звідки по черзі поїхали на Україну, в Луцьк (4). Текст документа не розкриває характеру торгівлі, асортименту товарів. Однак документ свідчить про те, що вірменські купці з Криму відправлялися в далекі подорожі на північ, в білоруські землі, де продавали свої товари. Дуже характерна величезна сума, в яку була оцінена лише частина товару. Звертає на себе увагу і той факт, що свідками в судовому розгляді з боку Беяти були «посли царя Перекопського» (т. Е. Кримського хана) Августин і Патестін, судячи з імен - християни.
У XVI-XVIII ст. білоруські купці їздили на різні ярмарки в міста Польщі та України, в Російську державу, де, безсумнівно, зустрічалися і торгували з вірменськими купцями.
Наступний епізод у розвитку білорусько-вірменських відносин пов'язаний з діяльністю відкрилася в XVIII в. в місті Слуцьку мануфактури шовкових поясів і приїздом в Слуцьк Яна Маджарского.
Серед істориків широко поширена думка, що мануфактура шовкових поясів в Слуцьку була заснована в 50-х рр. XVIII ст. (5), трохи пізніше середини 40-х рр. XVIII ст. (6), у 1751 р (7), а точніше в 1758 році князем
Михайлом Казимиром Радзівіллом, коли останній уклав договір з прибулим в Слуцьк відомим майстром Яном Маджарскім. І, дійсно, з 1758 р Слуцька фабрика шовкових поясів ( «персіарня»), на чолі якої став Ян Маджарскій, почала регулярно виробляти продукцію в досить великих масштабах. Однак дату заснування належала князям Радзивиллам фабрики шовкових поясів в Слуцьку слід віднести до більш раннього періоду. Польський дослідник Т. Маньковський, грунтуючись на документах Радзивіллівський архіву у Варшаві, ще в передвоєнні роки зазначив, що ця фабрика випускала продукцію в 1743 р і що вона існувала і раніше (9). А. Вуйціцкій і Т. Маньковський вважають, що ця «фабрика» була мануфактурою вже в ранній період її роботи (10). На жаль, радянські білоруські історики до останнього часу проходили повз досліджень Т. Маньківського.
Нам представляється можливим віднести дату створення знаменитої мануфактури слуцьких поясів до кінця 30-х років XVIII ст. Перш за все слід врахувати факт випуску мануфактурою продукції вже в 1743 р Для того, щоб відкрити мануфактуру, встановити верстати, підготувати робочі кадри, потрібно певний час. Крім того, Т. Маньковський висунув обґрунтоване припущення, що Слуцька «фабрика перських поясів» була створена на основі трьох підприємств мануфактурного типу: фабрики галунів (випускалися для прикрас мундирів офіцерів власного війська князів Радзивіллів, для прикраси чоловічих костюмів і т. Д.), фабрики поясів і «фабрики матерій різних», витканих шовком, золотими і срібними нитками (11).
Про ранньому періоді діяльності цієї мануфактури (до 1757 г.) є мало даних. Уже в цей період тут виготовлялися шовкові пояси з металевими нитками, що свідчить про велику майстерність місцевих білоруських майстрів того часу. Продукція фабрики в цей період була різноманітною: випускалися пояса «багаті» і «прості», а також золоті і срібні галун, нашивки, стрічки, килими, гобелени (13). Керувала фабрикою князівська адміністрація. Мабуть, обсяг продукції в перший період існування Слуцької мануфактури шовкових поясів був порівняно невеликий.
В середині XVIII ст. на території Речі Посполитої увійшли в моду турецькі і перські шовкові пояси, прикрашені різного кольору візерунками, золотими і срібними нитками. Вартість такого пояса доходила до 60 червоних злотих (червовий злотий дорівнював 16 злотих 20 грошам). Найбільш пишні пояса коштували навіть 500 червоних злотих. Шовкові пояси носили магнати і багаті шляхтичі.
З Туреччини і Ірану на територію Речі Посполитої прибували майстри, фахівці з виготовлення шовкових поясів. Деякі з них влаштувалися в середині XVIII ст. на Україні, в місті Станіславі (нині Івано-Франківськ). Одним з цих майстрів був Ян Маджарскій (Іван Маджарянц).
Про походження Маджарского існує кілька версій. Одні історики називають його християнином, який прибув з Туреччини (14). Інші говорять про те, що він був християнином, родом з Угорщини, взятий турками в неволю і вивчившись у них ткацтва шовкових поясів (15). Треті визнають його вірменином, родом з Угорщини або Трансільванії, що потрапили в Стамбул в якості бранця (16). Прихильники цієї версії (вказують на прізвище Маджарского, яку вони читають так само, як Мадярський (т. Е. Угорська) (17). Однак всі ці дослідники не помітили, що в контракті, який уклали князь Радзивілл і Маджарскій про роботу останнього в Слуцьку (24 січня 1758 г.), говориться, що Маджарскій «родом зі Стамбула» (18). Не помітив цього і польський історик Т. Корзон. який привів текст контракту. Відомо, що батька Яна Маджарского звали Нума (19).
Слід визнати, що Маджарскій походив із вірменської родини, що жила в Стамбулі. В архівних документах, що стосуються діяльності Яна Маджарского, ми жодного разу не виявили його підпису на польською мовою (державною мовою Речі Посполитої, на якому велося все діловодство і в Білорусії). Лише під текстом контракту про початок його діяльності в Слуцьку є чіткий підпис чорним чорнилом, але зроблена вона на вірменській мові (20). Підпис ця говорить: «Іовган Маджареантц» (в транскрипції Т. Корзон) (21), т. Е. Іван Маджарянц. Однак в Білорусії його звали Яном Маджарскім. Це прізвище збереглася і за його родиною. Ян Маджарскій підписувався по-вірменськи і говорив по-вірменськи (22). На документах, складених від його імені по-польськи, він до кінця свого життя підписувався по-вірменськи.
Маджарскій був відомим майстром вже в 50-х рр. XVIII ст. Коли князь Михайло Казимир Радзівнлл приступив до реорганізації Слуцької «персіарні», в 1757 році він послав у Станиславові до Маджарскому для удосконалення двох майстрів, які працювали на мануфактурі шовкових поясів. Мабуть, ця поїздка Хоєцького і Гадовского мала не стільки характер навчальний, скільки дипломатичний - магнат запрошував Маджарского переїхати в Слуцьк. В кінці 1757 р Маджарскій переселився в Слуцьк. Ще до його переїзду з повернулися зі Станіслава в Слуцьк Хоєцьких і Гадовскім були надіслані деталі верстата і особливий каток для прокатування поясів (23). Частина верстатів була проведена на місці вже після приїзду в Слуцьк Маджарского.
Князь Радзивілл призначив Яна Маджарского керуючим (метром) Слуцьку мануфактури шовкових поясів. 24 січня 1758 р Радзивілл підписав контракт з Маджарскім, «перської, турецької, китайської, різної матерії і роботи майстром родом зі Стамбула ...». Князь призначив Маджарскому платню - по 1 Червона злотого в тиждень. У контракті передбачалося також, що Маджарскій міг в разі відсутності князівської роботи «для своєї користі та вигоди зі своїх матеріалів пояса або іншу його ремесла роботу робити і продавати» (24). Цим останнім умовою контракту Маджарскій не забарився скористатися.
Цим контрактом почався другий період в діяльності Слуцької мануфактури шовкових поясів, коли вона завдяки Маджарскому-стала одним з найбільших підприємств Речі Посполитої. Князь Михайло Казимир Радзівнлл через Львівського купця Григорія Нікоровичів (вірменського походження), який торгував східними товарами, отримував пояса турецької, перської та китайської роботи, які служили зразками для вироблення поясів в Слуцької мануфактурі. Так, Григорій Никорович згадує в листі князю від 28 листопада 1758 р що, будучи на ярмарку в Зельва (нині в Гродненській області Білорусі) він передав офіцеру князя Камінському «китайський пояс». Никорович через своїх людей вивіз в 1762 р зі Стамбула сім'ю Маджарского, яка переїхала в Слуцьк (25).
Вже за перші чотири роки з часу прибуття Маджарского в Слуцьк «персіарня» була реорганізована, а її продукція завойовувала все більш широку популярність серед шляхти Речі Посполитої. За весь період управління Маджарскім мануфактурою шовкових поясів (1758-1776 рр.) Вона значно розширилася, була технічно переоснащено, а її продукція збільшилася за обсягом. Незважаючи на порівняно невелику платню, Маджарскій, що мав право випускати, крім княжої, і свою продукцію, досить швидко розбагатів. Більш того, в 60-70-х рр. XVIII ст. він вже був кредитором князя Радзивілла. Маджарскій взяв в заставу у князя фільварок Сёлко, поблизу Слуцька, на умовах довічного володіння. До 1774 року на нього працювали також 16 селян села Іспасской (26). Справами мануфактури слуцьких поясів з боку Радзівіллівського адміністрації відав як «комісара фабрики перської» капітан Непокойчіцкій, який займав пост старости Слуцького князівства (27). Через нього княжа скарбниця розміщувала замовлення на мануфактурі, розплачувалася з Маджарскім, відпускала кошти на необхідні по фабриці витрати. Таким чином, в руках Непокойчіцкого були сконцентровані фінансові справи князівської мануфактури в Слуцьку. Він відав також ремонтом верстатів, купівлею необхідних для «персіарні» матеріалів (28).
В середині 70-х рр. XVIII ст. потребував в грошах князь Кароль Радзивілл вирішив передати свою мануфактуру шовкових поясів в оренду Яну Маджарскому. 20 травня 1776 р головний комісар володінь Радзивілла полковник Михайло Радзишевський підписав договір, за яким Маджарскій платив 10 тисяч злотих на рік в казну князя, за що отримав в своє розпорядження мануфактуру «з усіма в ній знаходяться учнями і належать до цього ремесла верстатами ...» (29). Договір цей, укладений строком на рік, щорічно продовжувався (30). У 1778 р оренда Слуцької мануфактури шовкових поясів перейшла до сина Яна Маджарского - Леону (31). Князі часто брали від Маджарскіх в рахунок орендної плати продукцію фабрики.
Однак в березні 1780 року в останній раз зустрічається документ князівської адміністрації на ім'я Яна Маджарского (32). Мабуть, в справах оренди фабрики слуцьких поясів продовжував брати участь і батько. Подальших згадок про Яна Маджарском немає. Мабуть, він помер на початку 80-х рр. XVIII ст. Леон Маджарскій орендував фабрику на тих же умовах, що і його батько, до 1807 (33). Таким чином, третій період в історії Слуцької мануфактури шовкових поясів тривав з 1776 по 1807 рр., Коли фабрика знаходилася в оренді у Яна і Леона Маджарскіх.
Оренда фабрики в перші роки була вигідна Маджарскім, незважаючи на виплату ними великих сум князю. Лише на початку XIX ст. доходи Леона Маджарского впали, так як шовкові пояси почали виходити з моди і, головним чином тому, що царська влада забороняли шляхті носити польський національний убір, частину якого складали шовкові златотканние пояса. Все це змусило Маджарского припинити оренду. Його утримувало лише те, що князівська скарбниця мала йому велику суму грошей. У 1805 році цей борг становив 231.564 злотих 10 грошей (34). Лише в листопаді 1807 р з володінь Радзивілла Леону Маджарскому в 3-річну оренду було дано маєток Маньков, після чого Маджарскій відмовився від фінансових претензій до князя (35). Четвертий період існування мануфактури шовкових поясів (1807-1844 рр.) - це період її занепаду. Уже в 1828 р там був лише 1 діючий верстат і двоє робітників (36). У 1844 р мануфактура закрилася.
Відносини князів Радзивіллів до сім'ї Маджарскіх були доброзичливими. Це пояснюється тим, що батько і син очолювали мануфактуру, що була джерелом доходу для магнатів. Крім того, вони були кредиторами князів. Маджарскіе по своєму приїзді з Туреччини не входили до складу панівного класу. Проте, навіть власники Слуцька зверталися в листах до них не інакше, як «пан», «його милість пан», а чиновники князя - навіть «вельможний пан» (37). Не будучи шляхтичами, Маджарскіе отримували від князя в заставу маєтку і кріпаків.
Маджарскіе були відомі своєю майстерністю в Речі Посполитої. В останній чверті XVIII ст. продукція Слуцької мануфактури була настільки широко відомої, що отримала визнання не тільки на території Речі Посполитої, а й за кордоном. Сейм Речі Посполитої в 1790 р особливо підкреслив значення фабрики слуцьких поясів і звів Леона Маджарского в шляхетство з усіма його нащадками (38). Маджарскій отримав польський герб під назвою «Дар» (39).
Щорічна продукція Слуцької мануфактури в 60-90-х рр. XVIII ст. складає до 200 поясів, шовкових або литих золотом. Вартість пояса в 1796 р становила 50-100 рублів. Ймовірно, не вся продукція мануфактури до 1776 р могла бути врахована, тому що Ян Маджарскій мав право випускати зі своїх матеріалів шовкові пояси і продавати їх сам. «Для своєї вигоди». До того ж на мануфактурі проводилися шовкова бахрома, підв'язки, стрічки, галун.
В інвентарному описі княжих будівель в Слуцьку 1793 р наголошується, що в двоповерховій будівлі мануфактури на Сенаторської вулиці було 5 виробничих приміщенні (станцій). Всього на фабриці було 28 різних верстатів (40). Таким чином, до кінця XVIII ст. кількість працювали на мануфактурі верстатів було досить значним, і обсяг виробництва в цей період не знижувався.
Деякі Історики (Ю. Колачковскій, Л. Жарновецкій, І. Т. Романовський), що не наводячі архівних Даних, стверджують, что в 50-х рр. XVIII ст. до пріїзду Яна Маджарского в Слуцький на мануфактурі працювала майстри-іноземці, турки и перси, запрошені князем Радзівіллом. Архівні матеріали цього ПЕРІОДУ, включаючі и актові книги Слуцький, не дають жодної вказівки на прісутність в городе течение ряду років іноземців східного походження. Все це дозволяє нам відкінуті тверджень про притягнений власниками міста іноземних майстрів (віключаючі Маджарского). Працівнікамі Слуцької мануфактурі в основному були Місцеві жителі, міщані з Слуцький и Несвіжа и СІЛ Слуцького князівства. У списку ПРАЦІВНИКІВ фабрики 1807 р наведені Відомості про місце народження 27 ПРАЦІВНИКІВ: 19 з них були з Слуцький, 1 - з Сёлка, біля Слуцький (маєток, Яким володів тимчасово Маджарскій), 2 - з Уріччя (Слуцький повіт), 2 - з міста Несвіжа, 1 - з Містечка повалення (41), тобто з Радзівіллівського володінь. Імена та прізвища більшості майстрів фабрики вказують на їх місцеве, білоруське походження. Можна припускати, що такий же склад працівників мануфактури був і раніше. Пошуки робочих на місці були навіть обов'язком Маджарскіх, судячи за договором про здачу в оренду мануфактури 1776 г. Серед робочих було багато дівчат, взятих на фабрику з Слуцька та оточуючих сіл.
Комплектування працівників Слуцької мануфактури вироблялося наступним чином. Адміністрація різних володінь Радзивіллів відбирала серед юнаків і молодих людей здатних до навчання ткацького ремесла і посилала їх на мануфактуру. Тут вони ставали учнями і помічниками майстрів, «тягальщікамі», які з часом ставали майстрами (42).
Даних про точну кількість робочих на Слуцької фабриці шовкових поясів в XVIII в. немає. У видатковій відомості за 1759-1760 рр. є дані про 2 підлеглих і 9 учнів (43). У відомості на видачу плати натурою робочим Слуцької «перської фабрики» за 1763 р перераховані 39 підмайстрів і 6 дівчат-робітниць. У відомості за 1764 р перераховані наступні працівники і служителі перської мануфактури: «метр» Ян Маджарскій, писар Бургело, 3 підмайстри (або «челядника»), 4 «подчелядніка», 6 учнів ( «хлопців»), «які вже працюють на верстатах в якості челядник », 24 учні,« ще мало знають роботу », 6 дівчат« для навивки шовку »(45). Таким чином, в цей період на фабриці працювало, судячи з наведеними даними, 44-46 чоловік. Є точні відомості про більш пізньому періоді. У 1807 р на фабриці було 29 постійних робочих, зайнятих на 12 працювали верстатах. За даними, наведеними А. М. Карпачова, до другого розділу Речі Посполитої на мануфактурі працювало близько 50 чоловік, вважаючи за 2 людини на верстат (46).
За відомостями, представленим орендарем фабрики Леоном Маджарскім, до другого розділу Речі Посполитої на мануфактурі працювали всі верстати, а працівників було близько 50 осіб. Якщо ж врахувати, що в 1793 р на фабриці було 28 верстатів (47), то (за уточненими даними) кількість робочих доходило до 60 осіб.
Виходячи з наведених даних, можна вважати, що кількість робочих Слуцької мануфактури шовкових поясів в 60-90-х рр. XVIII ст. становило 45-60 чоловік.
Розподіл робочих за спеціальностями можна встановити з наявних уривчастих відомостей. Так, у видатковій відомості 1764 р з усіх робочих мануфактури виділені 6 дівчат-навівальщіц шовку (48). У 1793 р на мануфактурі в числі 28 верстатів було 2 особливих катка (для прокатування поясів) з різними пристосуваннями: один великий, інший менший (49). На них працювали фахівці-ремісники. Штат мануфактури складався з ткачів, вязальщиков орнаментів і кольорів, позументщіков, сновальщік, цевошніков і ін. (50). За відомостями 1760 р частина робіт (ковальські, токарні, столярні, теслярські, позументні та ін.) На фабриці слуцьких поясів проводилася залучалися з боку ремісниками (51). Слід погодитися з висновком А. М. Карпачова, що Слуцької мануфактурі шовкових поясів було притаманне досить чітко виражене поділ праці, що були не тільки на основних, але і на деяких допоміжних роботах (52).
Вже з кінця 50-х років XVIII ст., Коли Ян Маджарскій виготовляв зі своїх матеріалів пояса спеціально для продажу, значна частина продукції фабрики надходила на ринок (поряд з виробництвом на замовлення князя). З 1776 р велика частина продукції мануфактури йшла на ринок (лише невелику частину її Радзивілли брали в рахунок орендної плати), в тому числі і на зовнішній. У 80-х рр. XVIII ст. посилився експорт слуцьких поясів в Росії (на таких поясах було виткано російською мовою ім'я Леона Маджарского) (53).
Таким чином, зв'язку Слуцької мануфактури з ринком були постійними.
На початку XIX ст. Маджарскіе були вже звичними полупанками дворянами. Дата смерті Леона Маджарского невідома. Ополячувалися рід Маджарскіх згас в 50-х роках XIX ст., Коли помер останній чоловічий представник цього прізвища - Леон (в Новогрудському повіті Мінської губернії) (54). Але були і жіночі нащадки цієї сім'ї. Внучка отримав шляхетство Леона Маджарского, Єлизавета (Ельжбета) Маджарская, вийшла в 1818 р заміж за мінського поміщика Чеслава Монюшко (55), що мав невеликий маєток убілю під Мінськом і будинок в самому місті. У маєтку убілю 5 травня 1819 р у них народився сич Станіслав (1819-1872), вспоследствіі видатний польський композитор, диригент і музично-громадський діяч, автор широко відомих опер «Галька», «Страшний двір» і інших музичних творів.
Зв'язки між білоруським і вірменським народами продовжували розвиватися і надалі. У боротьбі народів Росії проти царизму, за Радянську владу, в роки соціалістичного і комуністичного будівництва зв'язку двох братніх народів Радянського Союзу - білоруського і вірменського - міцніють і розширюються.
Анатолій Грицкевич,
професор, доктор історичних наук
___________________________
1. Т. Gromnicki, Ormjanie w Polsce, ich hislorja, prawa t przywlleje, Warszawa, 1889.
2. «Історія вірменського народу», частина I, Єреван, 1951, стор. 238.
3. Копа = 60 грошам литовським. У цей період за вагою дорівнювала 2161 гран чистого срібла. Таким чином, 150 коп становили понад 20.160 грамів срібла.
4. «Російська історична бібліотека», тому 20, Петербург, 1903, стор. 635-637.
5. М. Ваlinski, Starozytna Polska pod wzgledem historycznym, jeogficznym i statystycznym opisana. Tom III, Warszawa, 1846, str.675; Kotasczkowski J. O fabrykach i rekodzielach w dawnej Polsce. «Przeglad Btbilograficzno-Archeologiczny». Tom I, Warszawa, 1881, str.244; Jelski A. Siuck. «Stownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow siowianskich». Tom X. Warszawa, 1889, str.841; Zarnowleski L. Historya tkanin jedwabnych, Kijow, 1915, str.114; Історія Білоруської
РСР, том 1, Мінськ, 1961, стор. 235.
6. «Історія Білоруської РСР», том I, Мінськ, 1961, стор. 216.
7. Н. Т. Романовський, До питання про виникнення і розвитку мануфактурної промисловості в Білорусії, «Праці географічного факультету (Білорус, держ. Університет)», вип. II, 1958, стор. 55.
8. Т. Кorzon. Wewnetrzne dzieje Polski za Stanislawa Augusta (1764-1794) Tom II, Wydanie 2-e, Krakow-Warszawa. 1897 str.229; Jelski A. Wiadomosc historyczna o pasiani Radziwillowkij w Slucku. «Sprawozdania Komisyi do badania Historyi sztuki w Polsce», Tom V, Krakow, 1896, str.194.
9. Tadeusz Mankowski, Pasy polskie. Krakow, 1938, str. 31-32; Його ж, Polskie tkaniny i hafly XVI-XVIII wieku. Wroclaw, 1954, str.101
10. Aleksander Wojcicki. Dzieje robotnikow przemystowych w Polsce, Warszawa. 1929 року, str.40; T. Mankowski, Pasy polskie ..., str.31-32; Його ж Polskie tkaniny ..., str.140
11. Там же, str. 140.
12. А. П. Гріікевіч, Соціально-економічний розвиток частновладельческого міста Білорусії в XVI-XVIII ст. (За матеріалами Слуцька). Автореферат канд. дис., Мінськ, 1963, стор. 12.
13. T. Mankowski, Pasy polskie, str. 31-32; Його ж, Polskie tkaniny ..., str. 101, 140-141.
14. М. Ваlinski, Starozytna Polska pod wzgledem historycznym ..., str. 675; J. Kotaczkowski, O fabrikach i rekodzietch w dawnej Polsce ..., str.244; Zarnowiecki Longin. Historya ikanin jedwabnych ..., str.114; Н. Т. Романовський, До питання про виникнення і розвитку мануфактурної промисловості в Білорусії, «Праці географічного факультету (БДУ)», вип. II, Мінськ, 1958, стор. 55.
15. Aleksander Walicki, Stanislaw Montuszko. Warszawa. +1873; Romer, Alfred, Pasy polskie, ich labryki i znaki. «Sprawozdania Komisyi do badania Historyi sztuki w Polsce», Tom V, Krakow, 1896, str.163
16. Т. Кorzon. Wewnetrzne dzieje Polski ... T. II, str.229
17. Polska Encyklopedja sziachecka, Tom VIII, Warszawa, 1937, str.115.
18. Т. Кorzon. Wewnetrzne dzieje Polski ... T. II, str.229
19. Aleksander Jelski. Wiadomose historyczna o pasiarni ..., str.194
20. ЦДІА БРСР. ф. 694, оп. 2, д. 7430, л. I.
21. Т. Кorzon. Wewnetrzne dzieje Polski ... T. II, str.229
22. A. Jelski. Wiadomose historyczna o pasiarni ..., str.195
23. T. Mankowski, Pasy polskie ..., str. 32
24. ЦДІА БРСР. ф. 694. оп. 2, д. 7430. л. I.
25. T. Mankowski, Pasy polskie ..., str. 33
26. A. Jelski. Wiadomose historyczna o pasiarni ..., str.195-196
27. ЦДІА БРСР, ф. .694, оп. 2, д. 7430, л. 6.
28. T. Mankowski, Pasy polskie ..., str. 9, 102
29. ЦДІА БРСР, ф. 694. оп. 2, д. 7430, л. 15.
30. Там же, л. 19
31. Там же, л. 20
32. A. Jelski. Wiadomose historyczna o pasiarni ..., str.197
33. Т. Кorzon. Wewnetrzne dzieje Polski ... T. II, str.229
34. ЦДІА БРСР, ф. 694, оп. 2, д. 7430, л. 88.
35. T. Mankowski, Pasy polskie ..., str. 44
36. Материяли та гiсториi мануфактури Беларусi у годинник розпаду феудалiзма, том I, Менск, 1934, старий. 187.
37. ЦДІА БРСР, ф. 694, оп. 2, д. 7430, чи. 22, 23, 47, 54, 72.
38. Volumina, Legum, Tom IX, Krakow, 1889, str. 199
39. Polska Encyklopedja sziachecka, Tom II, Warszawa, 1935, str.94 .; Tom VIII, 1937, str. 115
40. ЦДІА БРСР. ф. 694, оп. 2, д. 7460, арк. 4, 6.
41. Там же, д. 7430б л. 90
42. T. Mankowski, Pasy polskie ..., str. 46
43. А. М. Карпачов, Про соціально-економічною сутністю вотчинної мануфактури (по «матеріалами білоруських мануфактур другої половини XVIII століття),« Питання історії », № 8, 1957, стор. 109.
44. ЦДІА БРСР, ф. 694, оп. 2, д. 7431, л. 46.
45. ЦДІА Литовської РСР, ф. 459, оп. I, д. 514, арк. 184-185 об.
46. А. М. Карпачов, указ. соч., стор. 102.
47. ЦДІА БРСР, ф. 694, оп. 2, д. 7460. л. 6.
48. ЦДІА Литовської РСР, ф. 459, оп. 1, д. 514, л. 185.
49. ЦДІА БРСР, ф. 694, оп. 2, д. 7460, л. 6.
50. Н. Т. Романовський, До питання ..., стор. 65.
51. А. М. Карпачов, указ. соч., стор 108-109.
52. Там же, стор. 103.
53. Т. Martkowski. Pasy polskie ..., str. 43, Його ж, Polskie tkaniny ..., str. 103.
54. Alfred Romer, Pasy polskie, ich fabryki I znaki, «Sprawozdama Komisyi do badania History sztuki u Polsce», Tom V, Krakov, 1896, str. 163.
55. Aleksandr Waliсki, Stanislaw Moniuszko, Warszawa, 1873, str. 27.
Джерело: Լրաբեր Հասարակական Գիտությունների, № 4, 1967. pp. 44-53.
Фото сайту: shkolazhizni.ru
