Крючков Володимир | | Журнал «Література» № 15/2003

1. штудиями
2. Примітки

штудиями

Володимир Крючков,
м Саратов

"... Передання, згідно з яким Христос ніколи не сміявся, з точки зору філософії сміху є досить логічним і переконливим". (С.С. Аверинцев 1 )

Про б'ясніть художника - і ця думка глибоко справедлива - покликані ті "закони", які він - художник - над собою поставив. Таким "законом" для Л. Андрєєва, який ризикнув створити художній образ Ісуса Христа, був наступний: "Я знаю, що Бог і Диявол тільки символи, але мені здається, що все життя людей, весь її сенс в тому, щоб нескінченно, безмежно розширювати ці символи, маючи їх кров'ю і плоттю світу " 2 . Саме таким - "наситилася кров'ю і плоттю світу" - постає перед нами андріївський Ісус, і це в повісті проявляється, зокрема, в його сміху.

З традиційної, психологічної точки зору відкритий, життєрадісний сміх не пов'язаний з будь-якими негативними уявленнями, скоріше він володіє позитивною конотацією. Однак в християнській системі цінностей філософія сміху розуміється інакше. С.С. Аверинцев про це пише: "Мудреця завжди важче розсмішити, ніж простака, і це тому, що мудрець щодо більшої кількості приватних випадків внутрішньої несвободи вже перейшов межу звільнення, рису сміху, вже знаходиться за порогом ... Тому переказ, згідно з яким Христос ніколи не сміявся, з точки зору філософії сміху є досить логічним і переконливим. У точці абсолютної свободи (в якій знаходиться Христос. - В.К.) сміх неможливий, бо зайвий " 3 . З християнської точки зору проявом "абсолютної свободи" Ісуса Христа стало принесення Їм добровільної жертви в спокутування гріхів людських, будь-яка інша прояв свободи, демонстрація свободи, в тому числі в сміху, була б дійсно зайвою.

Але в повісті Л. Андрєєва переважає інша логіка - і релігійно-містична, але психологічна, культурно-історична, вкорінена в світовій культурній традиції і обгрунтована М.Бахтіним. І сміється Ісус - здавалося б, абсолютно незначна деталь - свідчить про принципову відмінність образу Ісуса Христа у Л. Андрєєва від євангельського Ісуса, що теж було відзначено дослідниками. "Навіть той, хто мислиться як символ вищої ідеальної цілісності, в зображенні Л. Андрєєва не вільний від подвійності", - стверджує Л.А. Колобаева 4 , Характеризуючи образ Ісуса Христа. Здається неймовірним, але Ісус у Л. Андрєєва не просто сміється (що вже було б порушенням християнського переказу, релігійного канону), регоче: "З жадібною увагою, по-дитячому напіввідкривши рот, заздалегідь сміючись очима, слухав Ісус його (апостола Петра. - В.К.) поривчастий, дзвінку, веселу мова і іноді так реготав над його жартами, що на кілька хвилин доводилося зупиняти оповідання ". Тут слово реготав - суто Андріївський, у інших авторів, наскільки нам відомо, воно не наводиться у зв'язку з Христом. Сам Андрєєв був у житті (про що свідчать спогади мемуаристів, в першу чергу літературний портрет Л. Андрєєва, створений М. Горьким) людиною крайніх настроїв: і ліриком-романтиком, і песимістом-парадоксалістів. Ісус у Л. Андрєєва постає, таким чином, не просто в людській (НЕ божественної) іпостасі, але ще й знаходить деякі споконвічно російські національні риси (ліризм, сентиментальність, відкритість в сміху, яка може виступати як беззахисна відкритість). Безумовно, образ Ісуса у Л. Андрєєва - це в якійсь мірі проекція його (Андрєєва) художницької, російської душі. У зв'язку з цим згадаємо ще раз слова автора про задум його повісті «Іуда Іскаріот» - це "абсолютно вільна фантазія" 5 . Фантазія, зауважимо, що визначається особливостями світосприйняття, стилю художника.

За традицією життєрадісний сміх розцінюється як звільняє початок - сміється внутрішньо вільний, розкутий людина, наприклад, людина епохи Відродження в романі Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». "Справжній сміх, амбівалентний і універсальний, не заперечує серйозності, а очищає і поповнює її. Очищає від догматизму, однобічності, окостенелость, від фанатизму і категоричності, від елементів страху чи залякування, від дидактизму, наївності та ілюзій, від поганої одноплановості і однозначності, від дурної нестямно. Сміх не дає серйозності застигнути і відірватися від незавершімий цілісності буття. Він відновлює цю амбівалентну цілісність. Такі загальні функції сміху в історичному розвитку культури і літератури ", - стверджував М.М. Бахтін 6 . Л. Андрєєв у своїй повісті-"фантазії" про Боголюдини, ще до появи робіт М.М. Бахтіна, інтуїтивно сповідує саме цю концепцію, філософію сміху. Л. Андрєєв бачить в Ісусі насамперед іпостась людську, ще і ще раз її підкреслюючи і тим самим як би звільняючи простір для утвердження людської, діяльного початку, зрівнювання Бога і Людини. У андріївською концепції Ісуса сміх ( "регіт") логічний ще й тому, що він зрівнює, зближує його учасників, вибудовуючи відносини не по релігійної (готичної) вертикалі, а по земній, людської горизонталі.

Ісус Л.Андрєєва, як ми бачимо, так само, як і Юда, являє собою фантазію на євангельську тему, і він близький у своєму людському прояві булгаковського Ієшуа з «Майстра і Маргарити». Це не "має владу" (Євангеліє від Матвія), знає про Своє божественне походження і Своєму призначення Богочоловік, а відчужений від реальної дійсності, наївний, мрійливий художник, тонко відчуває красу і різноманіття світу, і це знають Його учні: "Іоанн знайшов між каменів красиву, блакитну ящірку і в ніжних долонях, тихо сміючись, приніс її до Ісуса, і ящірка дивилася своїми опуклими, загадковими очима в його очі, а потім швидко ковзнула холодним тільцем за його теплою руці і швидко забрала кудись свій ніжний тремтячий хвостик "; Юда передає Ісуса прекрасні квіти: "Віддала Чи ти Ісуса лілію 7 , Яку знайшов я в горах? - звертається Юда до Марії ... - Усміхнувся він? - Так, він був радий. Він сказав, що від квітки пахне Галілеєю. - І ти, звичайно, не сказала йому, що це Юда дістав, Юда з Кариота? - Ти ж просив не говорити. - Ні, не треба, звичайно, не треба, - зітхнув Іуда. - Але ти могла проговорився, адже жінки так балакучі " 8 .

У своєму нарисі про Л. Андрєєва М. Горький, як відомо, стверджував: "У всьому, що стосувалося темних сторін життя, протиріч в душі людини, бродінь в області інстинктів, він (Л. Андрєєв. - В.К.) був моторошно кмітливий " 9 . Суперечливість, недомовленість обраного євангельського сюжету, загадка взаємин Вчителі та учні і привернула насамперед Л.Андрєєва в його повісті.

Андріївський Ісус загадковий, але в чому його загадка? Вона носить не стільки релігійно-містичний, скільки підсвідомо-психологічний характер. У повісті йдеться про велику таємницю "прекрасних очей" Ісуса - чому мовчить Ісус, до якого подумки з благанням звертається Юда: "Велика таємниця твоїх прекрасних очей ... Повели мені залишитися! .. Та ти мовчиш, ти все мовчиш? Господи, Господи, чи не тому в тузі і муках шукав я тебе все моє життя, шукав і знайшов! Звільни мене. Зніми тягар, вона важче гір і свинцю. Хіба ти не чуєш, як тріщить під нею груди Іуди з Кариота? "

При читанні повісті виникає логічне (в психологічній системі координат) питання: чому Ісус наблизив до себе Юду - тому що він зацькований і нелюбимий, а Ісус не відрікався ні від кого? Якщо частково ця мотивування і має місце в даному випадку, то вона повинна розцінюватися як периферійна в достовірно-реалістичної і в той же час не позбавленої проникнення в глибини підсвідомого повісті Л. Андрєєва. Ісус, як свідчить Євангеліє, пророкував про майбутній зраду Його одним з апостолів: "... не Дванадцятьох Я вас вибрав? Та один із вас диявол. А говорив Він про Юду, сина Симона Іскаріота, бо зрадити Його мав він, один з дванадцяти "(Євангеліє від Іоанна, 6, 70, 71). Між Христом і Іудою в повісті Л. Андрєєва існує таємнича підсвідома зв'язок, не виражена словесно і тим не менше відчувається Іудою і нами - читачами. Цей зв'язок (передчуття поєднав обох навічно події) відчувається психологічно і Ісусом - Боголюдиною, вона не могла не знайти зовнішнього психологічного виразу (в загадковому мовчанні, в якому відчувається приховане напруження, очікування трагедії), причому особливо виразно - напередодні хресної смерті Христа. Було б нелогічно, якби в цій повісті було інакше. Ще раз підкреслимо, що мова йде про художній твір, де увагу до психологічної мотивації закономірно і навіть неминуче, на відміну від Євангелія - ​​сакрального тексту, в якому образ Іуди є символічним втіленням зла, персонажем з позиції художньої зображальності умовним, цілеспрямовано позбавленим психологічного вимірювання. Буття євангельського Ісуса - це буття в іншій системі координат.

Євангельські проповіді, притчі, Гетсиманський молитва Христа не згадуються в тексті, Ісус знаходиться на периферії описуваних подій. Ця концепція образу Ісуса була властива не тільки Л.АНДРЄЄВА, а й іншим художникам, в тому числі А.Блоку, який також писав про наївності "Ісуса Христа", жіночності образу, в якому діє не його власна енергія, а енергія інших 10 . Наївно (з точки зору сучасників Ісуса - мешканців Єрусалиму, відрікшись від Учителя) і Його вчення, яке за допомогою свого страшного "експерименту" як би перевіряє і виявляє його моральну силу Юда: світ рухається любов'ю, і в душі людини споконвічно закладена любов, поняття про добро. Але якщо вчення Ісуса - велика правда, чому вона виявилася безсилою щодо Його самого? Чому ця прекрасна думка не знаходить відгуку у жителів стародавнього Єрусалиму? Повіривши в правду Ісуса і захоплено привітавши Його при в'їзді в Єрусалим, жителі міста потім розчарувалися в її могутність, розчарувалися у своїй вірі й надії і тим з більшою силою стали дорікати Вчителі в неспроможності його проповідей.

Божественне і людське початку постають в повісті Л. Андрєєва в оригінальному, "єретичному" взаємодії: Юда стає у парадоксаліста Андрєєва особистістю, яка зіграла величезну роль в історії, а Ісус представлений у своїй тілесності, людської плотскості, причому відповідні епізоди (перш за все побиття Ісуса римськими стражниками) сприймаються як надмірно натуралістичні по відношенню до Христа, але тим не менш можливі в тій ланцюга аргументів, мотивувань, причин і наслідків, які були відтворені художньо фантазією автора «Іуди Іскаріота». Ця зосередженість Л.Н. Андрєєва на людській іпостасі Боголюдини виявилася затребуваною в літературі ХХ століття, і зокрема, вона визначила концепцію образу Ієшуа Га-Ноцрі в романі М.А. Булгакова «Майстер і Маргарита».

Примітки

1 Аверинцев С.С. Бахтін, сміх і християнська культура // М.М. Бахтін як філософ. М., 1992. С. 9.

2 Цит. по: Горький М. Літературні портрети. М., 1959. С. 203.

3 Аверинцев С.С. Указ. соч. С. 9.

4 Колобаева Л.А. Концепція особистості в російській літературі рубежу XIX-XX століть. М., 1990. С. 145

5 При всій спірність концепції повісті Андрєєва безперечним залишається її вплив на читача, про який говорив свого часу Д.С. Мережковський: "По дії на уми читачів серед сучасних російських письменників немає йому (Л.АНДРЄЄВА. - В.К.) рівних ... Вони нікого не заразили; він заражає всіх. Добре це чи погано, але це так, і не можна з цим не рахуватися критиці "(Мережковський Д.С.. У тихому болоті: Статті та дослідження різних років. М., 1991. С. 18).

6 Бахтін М.М. Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу. М., 1990. С. 552.

7 "Красу лілій вихваляє сам Господь і ставить її вище всіх чудових одягу Соломона. «Погляньте на польові лілеї, - говорив Він, - як вони ростуть? .. Але кажу вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них» "(Біблійна енциклопедія: В 2 т. М., 1991 . Т. I. С. 431).

8 Див .: Д.С. Мережковський про Ісуса Л.Андрєєва: "Юда нібито любить Ісуса, чи не Христа, чи не Сина Божого, а« людини так собі, хорошого », може бути, навіть« кращого з людей », але все-таки марного мрійника, галілейського пастушка, порцелянову лялечку, «чарівного вчителя» ... в смаку Ренана: «Петро, ​​Петро, ​​хіба можна слухати Його? Хіба розуміє Він що-небудь в людях, в боротьбі? » (Мережковський Д.С. У мавпячих лапах (Про Леоніда Андрєєва) // Мережковський Д.С. У тихому болоті. М., 1991. С. 32).

9 Горький М. Леонід Андрєєв // Горький М. Літературні портрети. М., 1959. С. 171.

10 Пор .: А.Блок: "Ісус - художник. Він все отримує від народу (жіночна сприйнятливість) "// Блок А. Собр. соч .: В 8 т. Т. 7. М.-Л., 1963. С. 317.