Олексій Дунаєв

1. Вибрані автори:

Народився я в 1978 р в Кемеровській області (Західний Сибір). При пологах отримав важку травму голови, внаслідок чого до трьох років був нерухомий, не міг навіть перевернутися. Тільки після лікування в Москві і Євпаторії поя¬вілісь значні поліпшення: почав повзати.
Батьки не втрачали надію, що зможуть поставити мене на ноги. Заради цього вони переїхали до Криму. До школи-інтернату я часто лежав у санаторії. У сім років мене показали хірурга-ортопеда, але він відмовив батьків робити операцію: мовляв, все одно не буде ходити.
Інвалідний візок стала моїм притулком. Руки не працювали, писати не міг. Говорив з великими труднощами. Мою мова розуміли тільки близькі люди. При цьому я ріс тямущим: рано навчився читати, грати в шахи і шашки. Але був дуже нервовим і розлюченим. У сім років у мене з'явилися напади епілепсії, яка з віком прогресувала. Спочатку напади случа¬лісь раз в два-три місяці, а в дванадцять років вони повторювалися іноді по ¬ сколько раз в тиждень. Тоді я навчався в Цюрупинському інтернаті для інвалі¬дов. Вихователі допомогли звикнути до нової обстановки і знайти друзів. Мені навіть сподобалася колективна дитбудинку життя. Однак душа Моя не об¬рела радості і спокою.
Вже з п'ятого класу я став замислюватися над сенсом життя. «Для чого я народився? Що буде зі мною після закінчення школи? »- від подібних вопро¬сов, на які я не знаходив відповіді, народжувалося відчай. Усвідомлюючи безви¬ходность свого становища, я не хотів жити.
З 1991 р наш інтернат почали відвідувати євангельські християни. Одного разу мій вихователь попросив їх поговорити зі мною. За його словами, мені оста¬валось жити недовго, так як під час нападу я міг захлинутися слиною. Незабаром мене запросили на богослужіння, і я погодився заради інтересу, щоб покататися по місту.
Богослужіння здалося мені довгим і нудним, тому що я нічого не зрозумів. Перед заключною молитвою до мене підійшов пастор і взяв мене на руки. «Цей хлопчик страждає на епілепсію, - сказав він. - Давайте помо¬лімся про нього ». Всі встали. Пастор молився зі сльозами. Тоді мене це тро¬нуло: абсолютно чужа людина, якого я вперше бачив, так глибоко мені співчуває!
Але цій молитві я не надав належного значення, продовжуючи плисти по тече¬нію порожній і безрадісної життя. Так минуло місяців дев'ять, і напад у мене повторився. Однак на цей раз він був легким. Коли в інтернат прийшли християни, я висловив їм претензію: «Ага! Ви молилися Богу, а у мене знову був напад! ». На це мої віруючі друзі відповіли: «Так, Льоша, ми молі¬лісь про тебе. Але Бог чекає, коли ти сам звернешся до Нього з вірою, і Він вой¬дет в твоє серце ». Тоді я вперше серйозно задумався про свою віру в Бога. Наодинці я попросив Господа, щоб Він позбавив мене від епілепсії. І з тих пір (з березня 1993 г.) у мене жодного разу не було нападу.
У 1995 році після закінчення дев'яти класів в інтернаті, батьки забрали мене додому. Мені було дуже важко без друзів, без духовного спілкування. Через самотність і туги я спробував писати вірші. На той час руки стали працювати краще, і я зміг виводити подобу букв. Але ці «ієрогліфи» ніхто, крім мене, не розумів. Тому вірші мама записувала в зошит під мою диктовку.
Якось раз я дав почитати мої вірші вчительці російської мови. Після її перевірки сильно засмутився: в кожному вірші були мовні і логіче¬скіе помилки. Мені порадили вчитися. У підсумку я закінчив на дому 10-й і 11-й класи сільської школи, потім вступив до Таврійський університет - на фі¬лологіческій факультет (м.Сімферополь, АР Крим).
На час здачі іспитів ми знімали кімнату в приватному будинку. Мене з ко¬ляской тягали по поверхах університету. Зі мною сиділи в аудиторіях і кон¬спектіровалі лекції. Навчальна програма виявилася об'ємніший і важче, ніж я припускав. Тому на другому курсі мені вже хотілося кинути вчитися - я вирішив, що таке навантаження мені не під силу.
Колосальні зміни в навчанні і в моєму житті відбулися після того, як в християнському журналі «Віра і життя» була опублікована з віршами моя стаття «Чому я вірю». Я отримав безліч листів з Росії, Фінляндії, Ірландії, Ізраїлю, Молдови, Латвії, Естонії та інших країн. З США напі¬салі Павло і Валентина, запитали, у чому маю потребу. Я довго не наважувався от¬вечать - боявся попросити комп'ютер, який мені був так необхідний. Але по¬том подумав: а раптом це БОГ розташував людські серця ... І тоді сміливо написав про своє бажання. Після придбання ноутбука я відразу здав всі письмові заборгованості, які тягнулися з першого курсу. А друкувати я приловчився швидко (до ноутбука у мене була друкарська машинка, але на ній друкував дуже повільно, до того ж не завжди потрапляв пальцем на потрібну букву).
Університет закінчив з двома червоними дипломами - бакалавра і спеціаліста російської мови і літератури.
Ще одне доленосне лист прийшов з Німеччини - Марк і Галина про¬сілі дозволу приїхати. Незабаром наша зустріч відбулася. Гості запитали нас безпосередньо: «Ви всі, напевно, змирилися з тим, що Альоша ніколи не бу¬дет ходити?». Що ж, це дійсно було так. У шістнадцять років мені бес¬срочно визначили першу групу інвалідності, і я в душі погодився з тим, що буду довічно нести свій хрест.
«Хіба ти не хочеш залишити свою коляску? А Бог тим більше хоче цього! - переконували Марк і Галина. - Адже Він уже почав діяти в твоєму житті, ко¬гда спас тебе з нападів епілепсії. Давай будемо молитися, Бог бажає, щоб ми повірили Йому »Гості як би перелили в наші серця частину своєї сильної віри в живого і всемогутнього Бога. І відразу після їхнього від'їзду я почав постити. Майже чотири доби нічого не їв і не пив. Особливо важко було в літню спеку обходитися без води. Але я долав усі труднощі з вірою, що отримаю відповідь від Бога. «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю ...» (Євр. 10:36) - цими словами Господь промовив до мого серця.
На третю добу поста я сказав, що у мене болять ікри. Мама подивилася на мене з недовірою: «Які ікри ?! У тебе їх немає - шкіра та кістки ... ». Увечері, коли денна спека спала і подув прохолодний вітерець, у мене змерзли ноги. Це було справжнім дивом, так як до двадцяти років мої стопи вже пере¬сталі відчувати холод. «Альоша, - звернулася до мене мама, - тобі не ка¬жется, що у тебе ноги ожили? А ну-ка встань! »І я, тримаючись рукою за стіл, встав!
У мене не тільки ожили ноги, але покращилася координація рухів, зрозуміліше стала мова.
Вся сім'я перебувала під враженням цього чуда. Батько спорудив мені у дворі спеціальні бруси, і я, тримаючись за них руками, завзято вчився ходити. Серце, здавалося, ось-ось вискочить від напруги - весь мокрий, на полусо¬гнутих ногах, я долав метр за метром.
Про мої успіхи дізналися віруючі друзі. Для мене в церкві підібрали спе¬ціальние ходунки. Облокачіваясь на них, я вставав навшпиньки і волочив ноги. При такій «ходьбі» до крові терлися одна об одну коліна. Тому лікарі порекомендували мені зробити операцію, щоб вирівняти ноги. Для цього ми звернулися в Євпаторійський дитячий клінічний санаторій при міністерстві оборони.
На консиліумі хірурги пояснили, що вони оперують дітей до 15-річного віку. А у мене організм сформований, до того ж сильна контрактура сус¬тавов. Лікарі побоювалися, що після операції мій організм не витримає гіпсо¬ванія через сильні гіперкінезів (мимовільних рухів) і що всі мої муки в такому випадку виявляться марними. Зі мною серйозно беседо¬валі, пояснювали, на який ризик я йду. Але я, довірившись Богу, зважився на операцію.
11 вересня 2003 р мене прооперували. Операція тривала близько трьох ча¬сов. На кожній нозі було зроблено по чотири великих розрізу - стегно, пах і два під коліном.
Хірурги не змогли повністю вирівняти мої ноги. Цілий день я спав під наркозом, в себе прийшов тільки ввечері. Ноги були загіпсовані, а між ними закріплена широка розпірка, через яку всі наступні дні я не міг лежати на боці. Спина і живіт були в гіпсовому корсеті. Через гіперкіне¬зов мене почало сильно підкидати на ліжку, що завдавало невиразі¬мую біль. Пізніше я дізнався, що в цей день в Сімферопольській церкви за мене відбувалася цілодобова молитва. Бог підтримав мене в важкі хвилини життя.
На восьмий день після операції почалося етапне гіпсування, яке тривало місяць. Мені з силою розгинали ноги і відразу ж гіпсували. Кожен раз, коли мене привозили в гіпсовочную і клали на стіл, я насилу долав у собі страх. Від сильного болю я рясно пітнів, а особа то блідло, то багро¬вело. У ці хвилини я кричав: «Господи, допоможи!». Після останнього гіпсова¬нія я не міг заснути чотири доби - так боліли ноги. Жили були натягнуті уп¬руго, немов струни. Ночі я проводив в сидячому положенні (так намагався га¬сіть гіперкінези, від яких зводило ноги). М'язи знаходилися в постійній напрузі, я був сильно виснажений і дуже втомився. Це тривало 75 діб, поки не зняли гіпс.
21 жовтня мені оперували надколінка і ахіллове сухожилля. Цю опе¬рацію я переніс набагато легше.
Після двох важких операцій я більше півроку розробляв ноги. Сей¬час по дому пересуваюся за допомогою двох паличок, а по вулиці - з ходунками.

Творів: 298
отримано рецензій : 203
написано рецензій : 14
читачів : 16284

• Адже я не молоко - без рубрики, 21.04.2012 15:00
• Не думай про тлінність тіла ... - без рубрики, 21.04.2012 14:58
• невидимий успіх - без рубрики, 21.04.2012 14:56
• У житті часто відчував гніт ... - без рубрики, 21.04.2012 14:55
• сніг - без рубрики, 21.04.2012 14:53
• А мені хотілося жити, як ті ... - без рубрики, 21.04.2012 14:52
• Ми часто шукаємо свого ... - без рубрики, 21.04.2012 14:50
• Дай серцю, Господи, зрозуміти ... - без рубрики, 21.04.2012 14:47
• обирай - без рубрики, 21.04.2012 14:46
• Пропонує Всевишній нам, грішному племені ... - без рубрики, 21.04.2012 14:45
• благоденство - без рубрики, 21.04.2012 14:43
• вечеря - без рубрики, 21.04.2012 14:42
• Я довго Господа просив ... - без рубрики, 21.04.2012 14:40
• Ми не бажаємо бути обдуреними ... - без рубрики, 18.03.2012 18:28
• приречений - без рубрики, 17.03.2012 15:19
• Божі гори - без рубрики, 17.03.2012 15:17
• Долонею прикрию свічку - без рубрики, 17.03.2012 15:16
• Бог жінку створив, щоб надихати ... - без рубрики, 17.03.2012 15:14
• Іоанн - без рубрики, 17.03.2012 15:13
• море почуттів - без рубрики, 04.03.2012 19:41
• Я приходжу до Святих ногам ... - релігійна лірика, 04.03.2012 14:57
• тривожне запитання - без рубрики, 22.02.2012 22:25
• Не сумнівайтеся в Бога - без рубрики, 22.02.2012 22:21
• Під чудову мелодію дощу ... - без рубрики, 22.02.2012 22:19
• Чи не перетворити б ... - без рубрики, 22.02.2012 22:18
• А скільки коштує життя людське? - без рубрики, 22.02.2012 22:16
• Немає страшніше Знедолені любові ... - без рубрики, 22.02.2012 22:15
• Давайте, люди, Бога шанувати ... - без рубрики, 22.02.2012 22:13
• Любити - не означає догоджати капризи ... - без рубрики, 22.02.2012 22:11
• Року рукою погладжують особи ... - без рубрики, 22.02.2012 22:09
• Не потонути - без рубрики, 02.02.2012 16:02
• посів - без рубрики, 02.02.2012 16:01
• Як безмірна Твоя благодать ... - без рубрики, 02.02.2012 15:58
• ми позбавлені - релігійна лірика, 02.02.2012 15:57
• Я прийшов і піду ... - без рубрики, 02.02.2012 15:55
• остережеш - без рубрики, 02.02.2012 15:54
• Він чує ... - без рубрики, 02.02.2012 15:52
• Не вбивай - без рубрики, 02.02.2012 15:51
• істина - без рубрики, 02.02.2012 15:49
• дякую - без рубрики, 02.02.2012 15:47
• підбадьорення одному - без рубрики, 02.02.2012 15:42
• В інтернаті - без рубрики, 02.02.2012 15:39
• маршрут - без рубрики, 28.12.2011 00:53
• В полоні - без рубрики, 28.12.2011 00:51
• Мати - без рубрики, 28.12.2011 00:50
• призначення життя - без рубрики, 17.12.2011 00:31
• Якщо немає в земному житті відповідей ... - без рубрики, 13.12.2011 4:44
• зберегти - без рубрики, 12.12.2011 19:52
• Школа життя - без рубрики, 12.12.2011 19:50
• обдумаємо милість - без рубрики, 09.12.2011 14:09

продовження: 1-50 51-100 101-150 →

Вибрані автори:

Посилання на інші ресурси: