Повертаємо наліво - на вулицю, названу не в честь великого російського актора Михайла Семеновича Щепкіна, як традиційно вважається. Насправді її назвали на честь історика Євгена Миколайовича Щепкіна. У 1898-1906 м і 1917-1920 м роках він був професором Новоросійського - Одеського - університету. Був депутатом I Державної думи. Але вулиця названа, природно, не за членство в Державній думі. У 1919 м 59 річний професор вступив в партію більшовиків і боровся за встановлення і зміцнення радянської влади в Одесі. Втім, він помер на наступний рік, не встигнувши розглянути результати своєї боротьби. Сюди виходить строкатий фасад одного з корпусів інституту, спочатку - в 1922-м - заснованого як вищий технікум загальної та прикладної хімії (ВТОПХ): в нього злили хімічні факультети університету та політехнічного інституту. До революції в цьому будинку розміщувалася гідропатичні лікарня. Зараз лікування різноманітними сортами одеської морської і Лиманської води перенесено ближче до її джерел. Технікум (тоді так називали вузькоспеціалізовані інститути) опинився в будівлі з 1920 року. А в 1931-му - коли в країні намітилося створення промислового харчового виробництва - від Одеського харчового інституту (в свою чергу виріс із заснованого парою десятиліть раніше борошномельного технікуму, природного для центру зернового експорту) відбрунькувалися технологічний інститут консервної промисловості, слив його з ВТОПХ. Сюди ж влилися консервні факультети багатьох інших ВНЗ - від Херсона до Краснодара, від Москви до Мичуринска.
До моменту мого вступу до інституту - в 1969-му - він іменувався технологічним інститутом харчової і холодильної промисловості (ОТІПХП). Але саме в цьому році з колишнього борошномельного інституту - в той момент Одеського технологічного інституту (ОТІ) імені Ломоносова - передали теплофізичний факультет, з консервного в борошномельний залишилися харчові технології - і консервний став технологічним інститутом холодильної промисловості (ОТІХП), а Ломоносовський - технологічним інститутом харчової промисловості (ОТІПП). 
Зі здобуттям незалежності холодильний інститут став Одеською державною академією холоду - ОГАХ (а борошномельний - Одеською національною академією харчових технологій - ОНАПХ). Вражаюче, наскільки багато інститутів в пострадянський час назвалися академіями, хоча за західними стандартами навчальна академія приблизно відповідає нашому профтехучилищ: згадайте хоча б гумористичний киносериал «Поліцейська академія», де досить реалістично відображений характерний для подібних закладів рівень освіти. Втім, з нинішніми реформами рівень освіти в інститутах скоро буде цілком відповідати західним навчальним академіям.
У 2012-му академії злилися. Головний стала академія харчових технологій. Академія холоду стала інститутом холоду, кріотехнологій і екоенергетика імені В.С. Мартинівського в складі ОНАПХ. Але поки ще нагадує моє рідне ОТІХП.
Будівля інституту займає добру половину кварталу. З боку вулиці Пастёра ще майже полквартала займало університетську гуртожиток. Правда, його вистачало лише невеликої частини студентів. Тому вже кілька десятиліть основне гуртожиток - в мій час загальне для холодильного і харчового інститутів - знаходиться недалеко від відомого (і найзручнішого для пішого підходу, а тому завжди переповненого) пляжу Аркадія. А в будівлі на Пастёра тепер розмістилися деякі кафедри та відділи академії.
На інституті - дві меморіальні дошки. Одна - на честь Володимира Сергійовича Мартинівської, чверть століття очолював інститут і чимало сприяв перетворенню його з чисто навчального в крупний дослідницький центр. Друга присвячена подіям воєнних років.
Одесу в 1941-му облягали 73 дня - з 5 серпня по 16 жовтня. Для порівняння: Франція в 1940-му здалася через 42 дні після початку німецького наступу. Правда, основну частину нападників становили румуни, вже пару століть знамениті скромністю в бою (ця атестація, дана Олександром Васильовичем Суворовим одному з його підлеглих, в даному випадку може бути застосована до цілій країні). Але німці допомагали їм авіацією, зброєю, та час від часу і самі брали участь в штурмах. Проте місто не впав в бою. Війська евакуювалися з
Одеси організовано: німці прорвалися до Криму, і якщо б упав Севастополь, не тільки перервалося б постачання Одеси по морю (що прирікало і її на здачу), але руйнувалася і вся система оборони Причорномор'я - в тому числі і кавказького узбережжя, так що Окрема Приморська армія була перекинута в саму критичну точку.
У самому місті джерел водопостачання практично немає. Найближча велика річка - Дністер. Воду очищують і подають з Біляївки - в 60 км на захід від Одеси. Під час облоги Біляївка була в руках румунів. Природно, вони намагалися заморити місто спрагою. Правда, фільм «Жага» за сценарієм Григорія Михайловича Поженяна кілька згущує фарби. Подача води не була зовсім припинена. Румуни за угодою з німцями отримували в своє розпорядження Трансністрію - Задністров'ї, тобто землі від лівого берега Дністра і майже до Південного Бугу. У разі повного осушення водопровідні труби, що рясніють дірами, почали б вбирати навколишні підгрунтові води зі всілякими забрудненнями, і після взяття міста румунам довелося б боротися з епідеміями. Тому трохи води з Біляївки підкачувати - але рівно стільки, щоб труби не зовсім спорожніли. Зрозуміло, для постачання міста цього не вистачало, і люди мучилися хронічної спрагою. Загін морської піхоти, розміщений в приміщеннях інституту, висадився в Біляївці десантом і кілька годин подавав воду в місто з максимальним напором. Румуни не скористалися артилерією: після неминучого взяття міста станція і системи водопідготовки були потрібні їм самим. Стрілецьке ж зброю малоефективно при штурмі масивного старовинної будівлі. Зрештою майже всіх десантників все ж убили. Важко пораненого Поженяну вдалося вибратися до своїх, але в загін він уже не повернувся. Там його вважали загиблим, і він значиться на меморіальній дошці. Війну він закінчив вже не рядовим матросом, а капітан-лейтенантом, а згодом став поетом і письменником.
Схожі сторінки:
Свіжі сторінки з розділу:
Попередні сторінки з розділу:
