10 книг, які прикрасять будь-яку бібліотеку
РОБЕРТ Л. Стівенсона
"Острів скарбів"
Велика книга, для чогось перекладена в розряд «книг для дітей». Тобто вона і для дітей в тому числі - і в цьому частина її величі. Вона звертається до сутності людини, до якогось інстинкту, який від зрілості не залежить. Стівенсон взагалі письменник моноїд, його в принципі хвилює тільки одне - дивна привабливість зла і як вона досягається. Хімічно чисте зло - містер Хайд - огидно, але пасіонарно. Що ж потрібно додати до нього, щоб зробити його привабливим? Інтуїтивний (і найраніший) відповідь Стівенсона на це питання вилився в один з найбільших образів світової літератури. Одноногий Джон Сільвер - безсердечний вбивця, здатний бути щирим з дитиною; зрадник, в найнесподіваніших випадках вірний своєму слову; неосвічений пірат, з реплік якого хочеться скласти підручник красномовства. Стівенсон створив найяскравішу ілюстрацію небанально зла, задовго до того, як суперечка про це став необхідною частиною будь-якого філософствування.
Тут необхідно додати, що класичний переклад на російську Миколи Чуковського прекрасний. Забавно читати, як його батько - Корній Іванович - лає його в щоденниках і пропонує виправлення. Його-то власні переклади, навіть «Том Сойєр», куди більш бліді. А тут сміливість, прямота, уривчастість. «Мертві не кусаються. Ось і вся моя віра. Амінь! »- каже пірат Ізраель Хендс. Що може бути крутіше!
Інокентій Анненський
«Кипарисовий скринька»
Перша книга віршів, яку я прочитала саме як книгу, як ціле, як джерело єдиного досвіду. Мені було років дванадцять. Я спочатку (хтось, по-моєму, просто залишив книгу відкритою) побачила страшне вірш «Чорна весна» ( «Під шуми міді - гробової / творити перенесення, / І, моторошно задертий, воскової / Дивився з труни ніс»), а потім проковтнула, як детектив, всю книгу. І перечитую її - саме як книгу - регулярно.
Коли я виросла, дізналася, що це, можливо, не сама ретельно підготовлена книга віршів на світлі - просто стопка листків, знайдена, дійсно, в кипарисовою скриньці після смерті поета: в 1909 році, не доживши до п'ятдесяти п'яти років, він впав і помер на сходинках Царськосельського вокзалу. Але тут є цілісність висловлювання, яку мені просто нема з чим порівняти.
Анненський - абсолютно недооцінений поет. Навіть ті, хто його знають, кажуть, що він «предтеча», і швидко переходять до тих, чиїм предтечею він начебто був: Ахматової, Гумільову, Мандельштама. І дуже багато втрачають.
Ернст ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН
«Принцеса Брамбілла»
Абсолютно кришесносная повість, яку не читають, обмежуючись «Лускунчик» і «Крихіткою Цахесом». Визионерское і в той же час іронічне твір, натхненний гравюрами Жака Калло, що зображують сцени з комедії дель арте. Є таке досить вульгарне, але працює опис дії деяких текстів: «Так написано, що прямо все бачиш». А якщо мати на увазі, що саме там написано, - то бачиш ти дивні і таємничі бачення.
ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС
«Крихітка Дорріт»
Я так багато і часто прославляла Діккенса, «очищаючи» його від снобскіх звинувачень в сентиментальності і сюсюкання, що мені важко ще щось до цього додати. Просто ось він - ідеальний роман. У сенсі композиції, характерів, відносини автора з зовнішнім життям, в тому числі з цілком реальною політикою. У сенсі його вміння балансувати між своєю надійністю як творця всього, що відбувається в книзі, і стороннього спостерігача, котрий випустив своїх персонажів і вже не зовсім владного над ними. Діккенс одночасно надійний і ненадійний оповідач - цього обожнював (і частково обскакав) його Достоєвський ніколи не зміг навчитися.
Окремо треба сказати про «російською Діккенсі». Це досить складна історія. Російського Діккенса, перекладеного динозаврами нашої перекладацької школи - Ланном, Кривцова, Калашникової, - прийнято лаяти за буквалізм, вони переводять «sweetheart» як «моя солодка». Віктор Голишев якось сказав мені, що це вони переводили за заповітом забороненого у нас тоді Набокова, який рекомендував переводити слово в слово, а, мовляв, вже розумний читач здогадається, що там написано. Але як би там не було, ці переклади стали частиною нашої культури, є таке явище - «російський Діккенс». І коли я Діккенса читаю по-англійськи, то з російської варіанту навіть сумую.
Михайло Зощенко
«Блакитна книга»
Зощенко, не втомлююся повторювати, що не «автор смішних оповідань» (тобто, звичайно, так, але в останню чергу), а винахідник мови, адекватного тієї вбивчої, макабричних дійсності, яка густішала навколо. Ось це ось все: «Ось, значить, помер у ній чоловік. Вона спочатку, напевно, легко поставилася до цієї події. "А-а, - думає, - дурниця! .." А потім бачить - ні, далеко не дурниця! .. », або« Відкрила рот, а у роті зуб блищить »- це опису чудового нового світу, в якому порушені всі звичні зв'язку, в якому все треба описати заново, тому що старе померло, а нове проросло кострубато, страшно і так, смішно.
«Блакитна книга» - вражаюча спроба описати цією мовою історію і всесвіт. Від «Сатирикону» Аверченко і Теффі, з яким її часто порівнюють, її - драматично - відрізняє впровадження в текст тих самих знаменитих оповідань. Зощенко намагається побачити радянське як загальнолюдське: помістити «корисливу молочницю» поруч з Лукрецией Борджіа, а «аристократку» - з Мессаліни. Це не те щоб працює, але, безумовно, діє.
Сьюзен CОНТАГ
«Думка як пристрасть»
По-моєму, перша вийшла у нас книга Cонтаг. Чи не складена нею самою книга, а збірка - відібрані Боріс Дубін статті з різних книг. Там були «Нотатки про кемпі», стаття «Проти інтерпретації», спогади про Барті. Не знаю, як вийшло, що до того я її не читала. Того ж Барта з Бодрійяр - так, а її - ні. Мене це тоді просто вразило: що можна так думати і так писати про це своєму думання. Що можна бути такою безапеляційною і такою вільною. Що можна пов'язувати неочевидно пов'язані речі. Що можна бути такою зашореної і моральної одночасно. Я і зараз всього цього дивуюся. Знову і знову.
Ісайя Берлін
«Філософія свободи»
Два роки тому я написала великий текст про Ісаю Берліна. Вибачте, але процитую сама себе. Всякий раз (тобто багато, багато разів на дню), коли в запеклих інтернет-дебатах слідом за звинуваченням когось із спірних в «ліберальному терорі» та участі в «ліберальному парткомі» починається з'ясування того, що ж таке, врешті-решт , «ліберал» - у нас, у них, перш, зараз і взагалі, - варто було б виганяти диявола пустопорожньою дискусії просто одним ім'ям Ісайї Берліна.
Бо чим безглуздо плутатися в термінах, краще придивитися до зразкового примірнику. Наприклад, бездоганною, за визначенням неістеріческой ліберальної позиції. До світогляду без домішки хоч якогось самообману: так що в нього вкладалося і розуміння внутрішньої суперечливості головної цінності лібералізму - свободи, і свідомість того, що «основним завданням гідного суспільства є підтримка нестійкої рівноваги, а це значить, що правила, цінності, принципи повинні поступатися один одному, в кожній новій ситуації - по-новому ».
Додати тут нічого. Еталон - він і є еталон.
МИКОЛА Ердман
«П'єси. Інтермедії. Листи. Документи. Спогади сучасників »
Є трохи приїлися міркування Селінджера, що письменники діляться на тих, кому хочеться подзвонити по телефону і кому немає. Зателефонувати Ердманом я хочу завжди. І не тому, що він автор двох великих (я так і справді вважаю) п'єс, а тому, що це неймовірно чарівна і якась пронизлива фігура. З текстів цієї книги вона складається.
Я думаю, це ефект вимушеної літературної німоти. У 1932 році була заборонена його п'єса «Самовбивця», в 1933-му прямо на зйомках фільму «Веселі хлопці» він був заарештований і відправлений на заслання в Єнісейськ, в 1940-му був розстріляний його друг Мейєрхольд, який поставив «Мандат» і репетирував « самогубця ». Це, та й багато іншого, змусило Ердмана замовкнути: він все життя займався літературною поденщиною і не написав більше нічого серйозного. Але в цій книжці - в його листах, у спогадах друзів - як ніби пульсує цей мовчазний, невимовлене і дуже привабливий талант.
ГРИГОРІЙ ДАШЕВСЬКИЙ
«Кілька віршів і перекладів»
Дашевського я, як і багато, вважаю одним з найважливіших голосів останнього часу - і в віршах, і в публіцистиці. Він стоїть особняком від усього, що відбувається: рівень його розуму і проникливості якийсь принципово інший, ніж навколо. Пам'ятаю, коли ми писали разом для «Коммерсант Weekend», я просила його відрецензувати якусь досить паскудну книжку. А він в цей час для себе читав щоденники батька Олександра Шмемана. І ось він погортав-погортав запропонований мною томик, потім зітхнув і цілком серйозно говорить: «Вибач, я не можу переключитися на це з ось того дорогоцінного». Так я майже завжди відчуваю, коли «переключаюсь» з Гришиних статей на нашу періодику.
Цю книжку я люблю особливо, тому що пам'ятаю, як вона робилася. Це було незадовго до його смерті. Він лежав у лікарні і вирішив сам відібрати тексти, один поміняв значно - і попросив нашу подругу Дусю Красовицький зверстати книжечку, а нашого молодшого друга Даню Піунова - віддрукувати її в маленькій друкарні. Улюблена мій вірш звідти (якщо не брати до уваги дуже відомих «Марсіан в катівнях Генштабу») - «зразковий» переклад
Т. С. Еліота:
Так як крила мої - вже не паряться вітрило,
а просто б'ють повітря ласти,
повітря, який висох і стиснувся:
він і воля наше стали малі і сухі.
Навчи нас ужалення і безчестя,
навчи нас сидіти склавши руки.
ЛЕВ Т ОЛСТОЙ
"Війна і мир"
Що тут сказати? Перечитувала, перечитую і буду перечитувати.
http://www.wonderzine.com
Що ж потрібно додати до нього, щоб зробити його привабливим?
