Наш черговий розповідь про ветерана Семена Івановича Винокурова. Чоловік пройшов майже всі великі битви Великої Вітчизняної війни, і його шлях наповнений безліччю щасливих випадковостей і важких випробувань, завдяки яким фронтовик зміг вижити і повернутися додому.
Госпіталь врятував від оточення
Семену Івановичу виповнилося 18 років, коли підійшов термін йти служити. Закликали його в найперші дні війни, але на фронт наш герой потрапив не відразу. Спершу - три місяці навчання в Омському піхотному училищі. Там з товаришами він осягав військову науку до моменту, коли німці підійшли до Москви і Ленінграда. З навчального закладу хлопець відразу потрапив в бій.
- Нас направили на Волховський фронт, де командування хотіло прорватися до блокованому Ленінграда, - розповідає ветеран. - Але на місці виявилася така неорганізованість і плутанина - не знаю, від чого вона залежала. Там я був поранений в першому ж бою, в грудні 41-го року. І, може бути, воно виявилося на краще. Адже трохи пізніше наша Друга ударна армія під Ленінградом потрапила в німецьке оточення.
Зараз мало хто пише про трагедію Другої ударної і 59-ї армій на Ленінградському фронті. З грудня 1941 по червень 1942 року цю угруповання радянських військ, очолювана генералом Андрієм Власовим, зі змінним успіхом намагалася прорвати кільце блокади Ленінграда. На одній ділянці наші війська все ж таки добилися істотних успіхів, заглибившись в бойові порядки німців на 75 кілометрів.
Німці швидко ліквідували прорив, і за наступаючими частинами знову зімкнулися бойові позиції гітлерівських військ. У подальших важких боях за рятівний коридор в фашистському оточенні полягли тисячі червоноармійців. Бій за боєм намагалися вони вирватися з кільця, але безуспішно.
Командувача генерала Власова, який вважався близьким сподвижником Йосифа Сталіна, нацисти полонили. І згодом перевербували для виконання своїх завдань. Власов погодився співпрацювати з нацистами і незабаром очолив фашистську Російську визвольну армію - сумнозвісну як РОА. Ця угруповання складалося з полонених червоноармійців, які присягнули на вірність Гітлеру. Цю «армію» Власов надіслав проти власного народу.
А залишені їм в оточенні нечисленні вижили бійці Другої ударної ще чинили опір деякий час. Голодні і поранені, солдати групами і поодинці виходили до своїх аж до осені 1942 року.
Поранений Семен Винокуров уникнув такої долі своїх товаришів по службі. Після шести місяців лікування в госпіталі в Горьківської області він повертається на службу. На пересильному пункті в Москві бійця примітив підполковник артилерії і запросив до себе.
Операція «Уран»
Так піхотинець Семен змінив рід військ, потрапивши в формується в столиці артилерійський дивізіон у складі однієї з мотострілкових частин Червоної армії. А в листопаді їх перекинули під Сталінград, в самий розпал запеклих боїв за місто. Тут молодому артилеристові довелося стати учасником масштабного наступу радянських військ 19 листопада - легендарної операції «Уран».
- Ми брали участь в найпотужнішому артобстрілі, в тому числі із залученням «Катюш», який тривав більше години, - розповідає ветеран. - За цей час ми тільки зі свого знаряддя повинні були вистрілити приблизно 100 снарядів. Від розривів земля тремтіла. На нашій ділянці фронту стояли румуни. Коли ми пішли в атаку, противник, очманілий від такої бомбардування, не чинив нікого опору. Румуни забилися в свої бліндажі і сиділи.
Наше наступ на позиції противника розвивалося стрімко. Вже через два дні частина, де служив Семен, вийшла до міста Калач-на-Дону, що в 50 кілометрах від Сталінграда. Тут наші війська зайняли стратегічно важливу, єдину в окрузі переправу через Дон. Виставили бронетехніку по обидва береги і приготувалися обороняти.
Атака радянських військ за підтримки танків Т-34 в районі міста Калач-на-Дону
- Міст цей вдалося захопити частково завдяки удачі, - згадує Семен Іванович. - Так вийшло, що німці в тому районі використовували нашу ж техніку, яку їм десь вдалося захопити. Це у них, до речі, була звичайна практика. Танки перефарбовували і відправляли в бій, використовували вантажівки ЗіС для перевезення вантажів та інше. Тому, коли бійці нашої частини пролітали на танках повз німецьких позицій, то вони відразу не розуміли, що це вороги, і не встигали зреагувати.
Подібний лихий маневр наших танкістів, як зазначає співрозмовник, багато в чому допоміг завершити процес оточення під Сталінградом німецько-фашистського угруповання генерала Паулюса. За захопленому мосту через Дон змогли переправити і інші частини, які брали участь в цій операції. Через три дні кільце оточення навколо німецьких військ вдалося успішно зімкнути.
- Були спроби прориву, - розповідає ветеран. - З Кавказу, щоб з'єднатися з оточеним угрупованням, йшла танкова армія Манштейна. Тоді нашу частину терміново підняли назустріч противнику. Йшли важкі запеклі бої, але атаку відбили. А вже після, коли угруповання здалася, я бачив їх - і німців, і румунів. В поганий вони були формі, видно, не готувалися до такої затяжний зимової операції. Наші війська їх навіть особливо не супроводжували, вказали напрямок - і вони йшли. І навіть не намагалися втекти. А куди ховатися? Кругом наші.
Німецькі полонені в районі Сталінграда
випадковий прорив
По гарячих слідах після Сталінградської битви радянське командування хотіло оточити і угруповання німецьких військ на Донбасі. Але німці, запеклі недавнім поразкою під Сталінградом і не бажали втрачати вигідні позиції, підтягнули танки і авіацію. Нашим довелося відступати.
Загін Семена при відступі відстав від основного угруповання. Їх самотній ЗІС з прикріпленим 76-міліметровим знаряддям привернув увагу авіаланки німецьких «мессеров». Масованими кулеметними чергами літаки все ж змогли знерухомити вантажівка. Тоді гармату довелося привести в небоєздатне стан і кинути, а далі топати пішки. Незабаром бійці зустрілися з танковим екіпажем з їх бригади. Обрадувані артилеристи заскочили на броню танка і рушили далі.
- Уже вночі на танку ми вийшли на шосе в напрямку Харкова, гарну широку дорогу, - згадує ветеран. - Але темно було, а фари включати небезпечно, тому орієнтувалися ми насилу. Чи не розрахували, що на шосе не добудований міст через якусь незнайому нам річку. І разом з усіма танк падає в воду, ось така оказія. Хтось встиг зіскочити, хтось ні. Вибираємося на берег - шинелі все промоклі, та ще й холодно. Але все ж через день-два вийшли до своїх.
Колона СУ-85 на площі Леніна в звільненому Мінську
переможний марш
Після відступу Семен потрапив на переформування десь в тульські лісу і знову відбув на фронт. Туди, де вже розгорталося наймасштабніше танкова битва Другої світової війни - битва на Курській дузі.
- Наш 26-й танковий корпус тоді перейменували в 1-й гвардійський за активну участь в боях під Сталінградом, - розповідає Семен Іванович. - Командир, мужик міцний, бойовий офіцер, так радів цьому, говорив, мовляв, «ми тепер сталінградці, будемо німців бити до кінця!». У курско-орловського операції ми звільняли місто Орел. Там, звичайно, бомбування була страшна - і наші, і німці постаралися.
Ветеран помічає один важливий факт, якщо ще під Сталінградом німецька авіація перевершувала наші повітряні сили, то вже на Курській дузі наші літаки захоплювали панування в повітрі. Такі бої не поступалися за своєю масштабністю та драматичності йде на землі танковому бою.
- Летить наш винищувач-ас, не пам'ятаю, на якому літаку, на хвості у нього «Мессери», - Семен Іванович згадує епізод повітряного бою. - Швидкість у них більше, наздоганяють. Тут наш льотчик закладає петлю, і бац - він вже у них в хвості. Збиває одного, потім повторює маневр і збиває другого. Чим справа у них скінчилося, не знаю, літаки пішли за обрій. Але безумовно в цих боях наша авіація відчувала себе в повітрі впевнено.
Трохи пізніше, коли стихли бої на Курській дузі, танкову бригаду нашого співрозмовника перекинули на мінське напрямок, де починалася операція «Багратіон» по звільненню Білорусії. Відвоювали Мінськ, а потім, при підтримки партизан , І решту території республіки.
Так минали місяці в безперервних боях, в результаті яких Червона армія зуміла вибити німців з території Радянського Союзу. А попереду лежала окупована Європа.
- Тут опір німців було особливо сильним, - згадує Семен Іванович. - Бої йшли важкі. Коли входили до Варшави, місто був розбомблений і розграбований. Тут, крім того, напередодні взяття міста варшавця підняли повстання, проте німці встигли його жорстоко придушити. А ми не змогли вчасно прийти на підмогу. Незважаючи на це, Варшаву ми взяли. І поляки нас зустрічали дуже привітно.
Радянські солдати встановлюють прикордонний стовп між Польщею та Німеччиною на мосту через Одер
Танкова частина Семена підступала наступала на Німеччину з півночі і брала участь у визволенні ряду східно-європейських держав.
- Уже на підході до кордону Німеччини солдатам давали установку, що простий німецький народ не винен у війні, - пояснює ветеран. - Бійці вели себе коректно з мирним населенням. Та й місцеві жителі не викликали агресії. Жили вони під кінець війни дуже бідно. А війська Вермахту билися на своїй землі запекло. При настанні в північній Німеччині німці підбили чимало радянської бронетехніки. Але рвуться вперед фашисти нас зупинити не змогли.
Після боїв під Данцигом 1-й гвардійський танковий корпус до початку травня 1945 року вийшов до Одеру, де Семен зустріла звістку про Перемогу, взяття Берліна і капітуляції Німеччини. Для нашого героя бій довжиною в чотири роки завершився у самій фашистської столиці.
***
Не менш цікава і повоєнна доля Семена Івановича. Після важкого бойового шляху у ветерана залишилися сили відслужити ще два роки в Німеччині і лише в 1947 році повернутися додому, в Іркутськ. З рідним містом пов'язана вся його подальша післявоєнне життя - трудова і особиста.
У 91-річному віці Семен Іванович ще сповнений сил і всім своїм виглядом демонструє вражаючу життєлюбність. Дивна річ - ветеран досі працює техніком на Іркутської слюдяною фабриці, якій присвятив більше 50 років життя. Більш того, затребуваний на виробництві та цінується тут як досвідчений і мудрий фахівець. Завжди бути при ділі і багато працювати - ось, на думку нашого співрозмовника, головне джерело довголіття і життєвих сил.
- Потрібно чимось займатися, тоді не буде часу думати про погане, - зазначає ветеран. - Я завжди працював. І навіть зараз, на пенсії, не сиджу на місці, займаюся улюбленою справою. Це і надає мені сил.
А куди ховатися?
