Ісламський ФАКТОР ВО ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУРЕЧЧИНИ

14.06.2012

Ісламський ФАКТОР ВО ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУРЕЧЧИНИ

Арташес Тер-Арутюнян

Нещодавно орган ізраїльських спецслужб - «Моссад» - представив уряду Беньяміна Нетаньяху спеціальну доповідь про пануючу ситуації і можливих развитиях в Сирії. Як передають ізраїльські джерела, один з основних висновків полягає в тому, що завдяки дієвим крокам західних урядів поряд з триваючим ослабленням режиму Башара аль-Асада в Сирії відбудеться зміцнення і розширення ісламістської мережі, і що в разі подібного збігу обставин найімовірнішою силою, яка може замінити аль-Асадов, будуть саме ісламісти.

Однак аналітики «Моссада» радять звернути увагу також на ту обставину, що ісламістську мережу в Сирії підтримує і спонсорує насамперед служба зовнішньої розвідки Туреччини - MIT, і тільки потім вже спецслужби Саудівської Аравії, Катару та Об'єднаних Арабських Еміратів. Ізраїльська розвідка приходить до висновку, що рішення політичного керівництва Туреччини - надати широкомасштабне сприяння зміцненню ісламістської мережі в Сирії - відображає ті важливі зміни, які відбулися в уявленнях стратегів Анкари: після Єгипту, де поряд з поваленням Мубарака Туреччина почала налагоджувати активні зв'язки з місцевими ісламістськими рухами , надаючи їм, в першу чергу, фінансове сприяння, кроки Туреччини у Сирії свідчать про те, що ісламський чинник стає одним з основних інструментів турецько зовнішньої політики. У той же час в «Моссаді» приходять також до висновку, що в осяжній перспективі вплив цього фактора на турецьку зовнішню політику буде тільки зростати, враховуючи неприховані прагнення Анкари взяти на себе роль лідера ісламського світу.

Rebranding ісламського фактора на міжнародній арені

Примітно, що останнім часом в міжнародній політиці відбувається переоцінка ісламського фактора. Якщо в останні кілька десятиліть цей фактор виступав на міжнародній арені в маргінальному вигляді, потім почав асоціюватися з міжнародним тероризмом, то тепер західні інформаційні та дипломатичні зусилля спрямовані в першу чергу на переосмислення (rebranding) ісламського фактора.

Це дуже важлива зміна, а якщо врахувати обсяги цих змін (наприклад, число країн, в яких, незважаючи на опір правлячих десятиліттями еліт, ісламістам вдається прокладати собі шлях до влади, що опинилися в розпорядженні ісламських рухів фінансові, інформаційні, людські ресурси та ін.) , можливо, можна буде стверджувати, що процес отримує геополітичне значення.

Мабуть, головний підсумок «арабської весни» потрібно розглядати саме в цьому контексті. Ми бачимо, що внаслідок арабських революцій в Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені (очікується в Сирії і навіть в тих державах, де революційна хвиля була пригнічена - Алжирі, Марокко, Йорданії) дорога до влади відкривається в першу чергу перед ісламістськими силами,

Новий підхід Туреччини до світу

Не новина, що в Туреччині було прийнято рішення виступити в світі з новою стратегією та поставити в основі цієї стратегії ісламський чинник. Однак заслуговує на увагу те, з якими новими ініціативами виступить Туреччина найближчим часом, наскільки далеко готові йти в Анкарі в плані втілення в життя власної ісламської порядку, оскільки ясно, що нинішня трансформація турецької стратегії знаходиться на зародковому етапі, отже, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці потрібно чекати нових ініціатив Анкари.

Виділяють три фактори, що стали для Анкари причиною переходу до нової стратегії.

Перший. Після закінчення Холодної війни американо-турецькі відносини зазнали відчутних змін. У цих відносинах навіть виникли суперечності, пов'язані з низкою ключових питань регіональної та міжнародної політики, що не зжиті досі. Поряд з цим Анкара не домоглася успіхів у справі євроінтеграції. Що триває десятиліттями процес євроінтеграції Туреччини можна, по всій видимості, вважати завершеним, і навіть турецькі лідери вже не уникають озвучувати цей факт. В якості другого фактора відзначається помітне зростання фінансово-економічних можливостей Туреччини протягом останніх двадцяти років. Триваючий підйом турецької економіки і фінансової системи не тільки перетворив Туреччину в країну, що має велике значення в світовій економіці, а й створив серйозні ресурси для того, щоб Анкари могла виступити з регіональними та навіть міжнародними політичними ініціативами.

Третій фактор - створення сприятливих умов для експансіонізму в регіонах, які безпосередньо межують з Туреччиною. Розпад Радянського Союзу створив подібну можливість на Балканах, в Чорноморському, Кавказькому, Каспійському і Центрально-азійському регіонах. Повалення режимів Саддама Хуссейна. Хосні Мубарака і Муаммара Каддафі, збільшення американського тиску на Іран і фінансово-економічна криза Греції створили таку ж можливість на Близькому Сході, в східній частині Середземномор'я і в Північній Африці.

Йдеться про всі ті регіонах, які в не такому далекому минулому або складали частину Османської імперії, або перебували під османським впливом. І ісламський чинник тут відіграє ключову роль, оскільки з ідеологічної точки зору він, по суті, є єдиним фактором, здатним обгрунтувати турецьку політику в цьому регіоні.

ситуаційне спостереження

Щоб показати, що у вищезазначених регіонах саме вона є впливовим захисником сповідують іслам націй номер один в світі, останнім часом Туреччина почала ініціювати ряд іміджевих кроків. Вони відомі: це заяви про права уйгурів-мусульман на заході Китаю, вступ в публічні дебати з офіційним Пекіном (липень 2009р.), Створення спеціальної флотилії, що перевозить гуманітарну допомогу палестинцям, і умисне загострення відносин з Ізраїлем внаслідок інциденту, що стався з цієї флотилією ( травень 2010р.).

Однак протягом останніх двох років Туреччина докладає все більше зусиль, зокрема, в напрямку розширення своєї присутності в ісламських мережах і структурах, що діють в прилеглих до неї регіонах. Це не публічна політика, і ЗМІ мало пишуть про ці турецьких ініціативах, однак американські та ізраїльські експерти по лінії безпеки, публікують деякі епізоди, представляючи їх як найважливіший показник, який свідчить про серйозність нової турецької зовнішньої політики.

Під час наради, що відбулася на початку травня в службі зовнішньої розвідки Туреччини, в якому брали участь також президент Гюль і прем'єр-міністр Ердоган, директор служби Хакан Фідан, торкнувшись програм MIT, заявив, що «в найближчі один-два роки служба зовнішньої розвідки Туреччини стане розвідструктури світового класу ». Західні експерти, посилаючись на ці слова фідаї, приходять до висновку, що Анкара намагається перевести свою присутність в регіонах, які є предметом її інтересу і, зокрема, в суміжних країнах, на більш ґрунтовний рівень. Відзначається, що помітні зміни в стилі дій турецької розвідки. Якщо раніше її метою головним чином був збір оперативних даних і реагування на них, то тепер пріоритети набувають середньостроковий і довгостроковий характер, прагнучи створити мережі впливу. Американські та ізраїльські експерти пов'язують цю зміну з змінами, що відбуваються в зовнішній політиці Анкари.

В кінці квітня Ірак, третій після Росії і Німеччини великий торговий партнер Туреччини (в минулому році товарообіг між двома країнами склав близько $ 12 млрд.), Заявив, що припиняє експорт нафти по нафтопроводах, що проходить по території Туреччини (по території Туреччини Ірак щодня експортував близько 500 тисяч барелів нафти). Причина - ситуація, що склалася навколо іракського віце-президента-суніта Таріка аль-Хашемі. З грудня минулого року аль-Хашемі на батьківщині звинувачують в організації терористичних дій. Він спростовує ці звинувачення, стверджуючи, що мета правлячої шиїтської еліти Іраку - політично послабити сунітів. У цій історії увагу привернуло також те, що офіс прем'єр-міністра Іраку, шиїта Нурі аль-Малікі звинуватив турецькі спецслужби в організації втечі аль-Хашемі з Багдада спершу в Катар, а потім - до Туреччини. Справа навіть дійшла до того, що прем'єр-міністр аль-Малікі назвав Туреччину «ворожою державою», постійно втручається у внутрішні справи Іраку. У відповідь прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган заявив, що Анкара не може залишити сунітів Іраку на самоті.

Президент Туреччини Абдулла Гюль був першим з керівників країн, який після повалення Хосні Мубарака на початку березня 2011р. відвідав Каїр. Тут не зайве згадати, що Ердоган також був першим мусульманським лідером, який приблизно за місяць до візиту Гюля закликав Мубарака подати у відставку. В результаті проведених в кінці минулого року і в січні-лютому цього року (в кілька турів) парламентських виборів в Єгипті більше половини мандатів Нижньої і Верхньої палати законодавчого органу дісталися ісламістським силам. Їх політичні опоненти стверджують, що вагому роль в перемозі ісламістських сил зіграла фінансова та інформаційна підтримка з-за кордону і, в першу чергу, з Саудівської Аравії і Туреччини. Примітним було також заяву онука засновника організації «Брати мусульмани» Хасана аль-Лазні, впливового єгипетського ісламістського діяча Таріка Рамадана про те, що Туреччина може розробити для Єгипту «дорожню карту», ​​яка дозволить поєднати іслам, демократію і сильну економіку. Рамадан зробив цю заяву після парламентських виборів, і сьогодні багато в Єгипті і на Заході, роблячи судження про те, яка модель в умовах, що склалися може діяти в арабських країнах, в першу чергу, вказують на приклад Туреччини.