Далеко за межами України відоме ім'я митрополита УПЦ Московського Патріархату блаженнійшого Володимира, в миру - Віктора Сабодана, який родом з Марковець Летичівського району Хмельницької області. Але маловідомим залишається той факт, що в родині майбутнього керівника УПЦ були учасники підпілля Організації Українських Націоналістів (ОУН), а саме - дядько Іван Сабодан і рідний брат Олексій. А все тому, що до недавнього часу широкої громадськості не була відома історія створення та боротьби проти німецьких окупантів Летичівського націоналістичного підпілля, яке діяло в 1941-1943 роках на території Летичівського округу, пише газета "Україна молода" .
Як відомо, проводом ОУН (Бандери) перед початком радянсько-німецької війни були сформовані чотири похідні групи, в яких, за різними даними, було зосереджено від 5 до 8 тисяч молодих, освічених, підготовлених до організаційної і підпільній роботі бійців. Після окупації німцями Летічевщіни в липні 1941 року один з підрозділів, який входив в похідну групу «Південь», прибув до Летичева, де були створені окружний і районний проводи ОУН.
Гасло «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!» Об'єднав в рядах організації десятки патріотів. Відповідно вже навесні 1942 року в донесеннях німецької служби безпеки СД з'являються твердження, що «... найактивнішу і найвидатніший - рух Бандери - перетворився у ... ворожу до Німеччини підпільну організацію».
З літа-осені 1942 року починається активна збройно-диверсійна боротьба з фашистами. Групи підпільників розгромили поліцейську дільницю в Летичеві, поліцейський пункт в Вербці, здійснювали напади на поліцейські дільниці в Меджібізком і Деражнянському районах, знищували живу силу і техніку на шосе Летичів-Вінниця, псували лінії зв'язку, розстрілювали поліцаїв і власовців, здійснювали диверсії на залізниці.
Арешти Летичівський підпільників почалися навесні 1943 року. Олена Матвєєва, яка працювала на біржі праці в Летичеві перекладачем, встигла викрасти і знищити списки молоді, яку повинні були відправити до Німеччини, врятувавши від рабства сотні юнаків та дівчат округу. В руки жандармів один за одним потрапляють, зокрема, згадані вище родичі митрополита Володимира (Сабодана).
Заарештованих підпільників відправляли в Старокостянтинівське гестапо, де катували так, що у деяких випадали очі з зіниць. Івану Сабодану заганяли під нігті голки, здирали дротяними щітками шкіру, роздавлювали дверима пальці рук. Будучи єдиним сином у батьків, він просив Олексія Сабодана, проти якого не було у гестапівців доказів диверсійної діяльності і він мав шанс вижити, щоб, коли повернеться в Марківці, не розповідав батькам, як його катували, не говорив, що його засудили на розстріл. Нехай у них буде надія дочекатися його з німецької каторги. Олексій дав Івану слово, і до кінця днів своїх батьки Івана сподівалися, що син залишився живий, і цю надію забрали з собою в могилу.
Одна з мучениць гестапівських катівень Оксана (прізвище не збереглося) говорила, звертаючись до заручників: «У вас є можливість вижити. Нас вони знищать, пощади нам не буде. Але пройдуть роки, і ви ще обов'язково згадайте про нас. Ми ще прийдемо у ваше життя. Обов'язково повернемося з того світу ... »За часів незалежної України ці слова збуваються, пише на сторінках газет" Україна молода "і "День" Володимир Борисов, член Спілки журналістів України.
