Учні двох професійних ліцеїв з Луганської області приступили до занять в навчальних закладах Вінниччини
«Заберіть з цього пекла дітей! Адже тут щоденні обстріли, до того ж ні води, ні світла, ні тепла, ні газу! »- попросив губернатор Луганської області Геннадій Москаль вінницьких волонтерів, які привезли гуманітарний вантаж бійцям« Айдара »і дітям прифронтовій Трьохізбенка. Повернувшись до Вінниці, волонтери вирушили в департамент освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації та передали прохання Геннадія Москаля. А незабаром до Вінниці прибули 32 учнів з Щастинська професійного ліцею автомобільного транспорту Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та Золотовский професійного ліцею. Хлопці вже займаються в ліцеях Вінницькій області ...
Переїзд з рідних місць для юних луганчан - вже стрес, на який накладаються спогади про пережите на війні.
- Двоє наших хлопців постраждали в результаті ракетного удару прямо на подвір'ї навчального закладу - осколки посікли їм ноги, - з гіркотою говорить 18-річний Женя, учень Щастинська професійного ліцею. - Тому, як тільки нам повідомили про можливість вибратися з селища, ми вирішили: треба їхати!
Під час бомбардування в Луганську я сам дивом залишився живий. Ми з другом стояли з баклажками в черзі у автоцистерни з водою. Якраз в цей час місто здригнувся від сильних вибухів. Ми встигли сховатися в бомбосховища, але здавалося, що стіни будинку через чергового потужного вибуху піднялися вгору, і ось-ось впадуть прямо на нас. Слава Богу, з чорного диму тільки скла посипалися.
Чоловіки, які не встигли врятуватися, отримали важкі осколкові поранення, одній жінці відірвало верхню частину тулуба, і такі жахи у мене на очах відбувалися мало не щодня!
Люди під час обстрілів ховалися в каналізаційні люки, в торгові ларьки, але ж не факт, що снаряди і туди не залетять. Якби можна було стерти з пам'яті жахливі картинки з горами трупів, палаючими будинками, понівеченими людьми, я б погодився.
А якось на вулиці підбігає до мене незнайомий дядько у військовій формі, гранатою розмахує, намагаючись зірвати з неї чеку, дивиться на мене і питає: «Ну що, полетіли?» Я подих затамував, серце битися стало. І раптом він втішає: не смикався, це жарт! Ось які «жарти» зараз в Луганську.
На руках у людей багато зброї. Автомат можна купити прямо на вулиці за тисячу гривень, будь-яку гранату - за 50 гривень. Ми з другом і його хворою бабусею намагалися виїхати в селище Щастя, кілометрів за двадцять від Луганська. Обстрілювали селище не так часто, як обласний центр. Але таксисти за переїзд запросили тисячу гривень! А на наступний день, коли Луганськ піддався ще більшого обстрілу, вартість проїзду зросла до півтори тисячі!
- Ще в червні мама, брат, сестра і вітчим поїхали до родичів в Ростовську область, а я відмовився - не хотів переривати навчання, - згадує одноліток Жені Сергій, теж учень Щастинська професійного ліцею автомобільного транспорту. - Коли ж друзі сказали, що нам запропонували вчитися на Вінниччині, я відразу ж погодився. Набридло жити в постійному страху і жаху, адже наша Станиця постійно піддавалася обстрілу. Молодь зі Станиці Луганській, де ми живемо, вже давно виїхала, залишилися старі, яким просто нікуди їхати. У центрі нашого селища розгромлені житлові будинки, магазини, адміністративні будівлі. У приватному будинку, де ми жили, тріснули всі шибки у вікнах, пробило шифер на даху.
Палять по селищу з систем залпового вогню «Град», «Ураган». Уже я навчився їх розрізняти. Снаряди «Граду» летять як би в шаховому порядку - вразивши один будинок, в сусідній вже не потрапляють, «Ураган» ж палить безладно. Як багато людей загинуло! Під час обстрілу наші місцеві ховалися по льохах, підвалах, землянках. У мене, на жаль, ніякого укриття не було, просто перечікував обстріли в будинку.
Одна половина людей в Станиці - за Росію, інша половина - за Україну. Хоча на цю тему з односельцями краще не розмовляти, багато хто реагує болісно, навіть побити можуть. А ще переконався: не треба вірити чуткам. Якось пішов у сусіднє село за хлібом, а бабульки, великі любительки попліткувати, радять: не вернешся додому, там після чергового обстрілу нікого в живих не залишилося, все вигоріло. Кажу їм, що я тільки зі Станиці і ніякого обстрілу не було, але переконати їх неможливо. Ось і про які проживають в інших регіонах України людях стільки всяких безглуздих домислів довелося почути, що навіть і повторювати не хочу.
- Фільми-бойовики ми вже не дивимося, бо після того, що бачили на війні, вони нам не цікаві, як і комп'ютерні «стрілялки-догонялки», - зізнається Олексій з Щастя. - А коли прибули до Вінниці, спочатку дивувалися, що люди спокійно ходять по вулицях, посміхаються, розмовляють, нічого не бояться. У нас же все сиділи по домівках, а на вулицях рідко зустрінеш людей, та й ті перебіжками пересуваються. Після шести годин вечора, коли починається комендантська година, взагалі ні душі. Електрики, газу, води немає. Як в такій обстановці жити, вчитися? А ще з жахом думаю про те, що хтось із наших знайомих пішов воювати в українську армію, а хтось - до бойовиків. Виходить, будуть один одного вбивати.
- Багато міст і села на Донбасі перетворилися на руїни, - вступає в розмову 18-річний Едуард. - Це ж скільки доведеться вкласти сил і грошей, щоб все відбудувати, відновити ... Кажуть, під час Великої Вітчизняної таких жахливих руйнувань не було. Хоча тоді і зброя була інша, і методи ведення бою ...
Згадуючи пережите на рідній землі, хлопці просять не ставити ніяких питань про війну прибулим разом з ними дівчатам. Не можуть спокійно дивитися, коли дівчата плачуть ...
* Прибулі із зони АТО до Вінниці хлопці звикли бути разом, підтримувати один одного. І просять їх не розлучати
Юні луганчани звикли бути разом, підтримувати один одного. Тим більше що серед них кілька сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тому, дізнавшись, що на навчання в Гніванський професійний ліцей визначили лише п'ятьох учнів з Щастя, а інших розподілили в інші навчальні заклади області, вони попросили не розлучати їх. Запевняли, що готові жити в будь-яких умовах, аби разом. І керівники департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації пішли їм назустріч. Вже на наступний день в Гніванський ліцей визначили 21 луганчанина з 32 прибулих.
Неабияк втомлених в шляху хлопців і дівчат, добиратися до Вінниці більше доби і подолали тисячу кілометрів, в навчальному закладі зустріли привітно, нагодували і поклали спати. Вже на наступний день всіх оглянули місцеві лікарі, запросили до хлопців і перукаря.
- Війна зробила цю молодь дорослої, їх роздуми, світосприйняття помітно відрізняються від однолітків-вінничан, - зазначає виконувач обов'язків директора Гніванського професійного ліцею Ольга Цимбалюк. - До речі, ми попередили «своїх» учнів, що до нас їдуть луганчани, які пережили війну, і попросили ставитися до них з повагою, допомагати у всьому. Діти швидко подружилися.
Ми раді, що прибули знову посміхаються, втім, не приховують, що нудьгують по будинку. Багато хто має мобільні телефони і зв'язуються з рештою на Донбасі родичами і друзями. Крім того, у нас в ліцеї є Wi-Fi, і луганчани користуються бездротовою мережею - заходять в Інтернет, щоб дізнатися, що відбувається у них вдома.
* Директор Гніванського професійного ліцею Ольга Цимбалюк: «На війні юні луганчани подорослішали і тепер помітно відрізняються своїм світоглядом від вінницьких однолітків»
З кожним із новоприбулих працює практичний психолог. Потихеньку вони вже освоюються у нас. Навчаються за тими ж спеціальностями, що і у себе в Щастя: кухаря-кондитера-офіціанта, слюсаря з ремонту автомобілів, водія автотранспортних засобів категорії С, електрозварника, автокранівника. Їх зацікавило, що після закінчення ліцею можуть вступати до вищих навчальних закладів, з якими у нас укладені відповідні договори ...
Поселили луганчан в гуртожитку ліцею. Хлопців на одному поверсі, дівчат - на іншому. Незадовго до їхнього приїзду затіяли було ремонт на одному з поверхів гуртожитку, але його довелося призупинити. Ті, що пережили війну підлітки і їх повнолітні товариші по навчанню здригаються від звуків будівельних інструментів. І не тільки. Здригаються від різкого звуку відкривається або зачинити двері, болісно реагують на будь-який шум. А ще звикають жити поруч з лісом, адже ліцей розташований в лісосмузі.
Викладачі та вихователі подбали, щоб учні були забезпечені зошитами, підручниками та канцелярським приладдям. Зараз збирають для прибулих теплі речі, адже не кожен зміг щось взяти з собою. Юне поповнення ліцею обіцяє добре вчитися. До слова, журнали їх успішності заведені окремі, щоб коли вони захочуть повернутися додому, могли забрати їх з собою і відзвітувати, які теми пройшли і яких успіхів в навчанні досягли. Адже поки вони числяться в Щастинська ліцеї. І рішення про перехід з курсу на курс, як і про те, який диплом їм отримувати - Гніванського ліцею або Щастинська, візьмуть самостійно ... А деякі вже виявили бажання залишатися на Вінниччині.
- Вимушені переселитися із зони АТО юні луганчани вчаться в п'яти професійних ліцеях області за раніше обраними спеціальностями, - повідомив заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації, директор департаменту освіти і науки Ігор Івасюк. - Лише один хлопчина, раніше опановує фах гірничорудного робочого, якої у нас немає, вибрав іншу. Ми намагаємося, щоб хлопці відчували себе комфортно. Одного з хлопчиків, в нозі якого залишилися три осколка, прооперують наші лікарі.
Учні взяті на повне державне забезпечення відповідно до встановлених нормативів. Всім надані місця в гуртожитках, налагоджено щоденне триразове харчування, безкоштовне медичне обслуговування.
Крім того, обласна адміністрація виділила кожному переселенцю матеріальну допомогу в 500 гривень, а вже з першого січня вони почнуть отримувати стипендію. Після закінчення ліцеїв будемо їх по можливості працевлаштовувати.
Вінниччина прийняла багато дітей - і шкільного віку, і дошкільнят, і студентів. А є ще 500 вільних місць в інтернатах, і ми готові розмістити в них потребують. Адже Україна - єдина і цілісна держава, і кожен, хто потребує допомоги, обов'язково її отримає.
фото автора
Читайте нас в Telegram-каналі , Facebook і Twitter
А якось на вулиці підбігає до мене незнайомий дядько у військовій формі, гранатою розмахує, намагаючись зірвати з неї чеку, дивиться на мене і питає: «Ну що, полетіли?Як в такій обстановці жити, вчитися?
