Карен Мадоян, «Хвиля»
«У нас є домашні заготовки, і ми знаємо, що будемо робити. Для нас це сигнал, ми будемо реагувати на це поведінка партнерів, щоб забезпечити наші інтереси. Якщо вони вважають себе в праві, то чому ми не можемо, але ми не будемо діяти також прямолінійно ». Ці слова були вимовлені російським президентом Володимиром Путіним 14 лютого 2008 року в відповідь на проголошення незалежності Косова. На той момент нова незалежна держава на Балканах вже визнали США і ряд країн Євросоюзу.
У той же день відбулася ще одна подія, яка в Кремлі розцінили як втручання Заходу в традиційну для Росії геополітичну сферу впливу: Грузія направила керівництву НАТО з проханням включити країну до Плану дій щодо членства в альянсі (ПДЧ).
«Домашні заготовки» не змусили себе чекати. Сім років тому в цей день російська армія порушила суверенні кордони сусідньої країни. Так почалася війна, розв'язана Росією під приводом примусу Грузії до миру у відповідь на спроби Тбілісі навести конституційний порядок на території непідконтрольного грузинській владі Цхінвальського регіону. Грузинська армія була не в змозі протистояти переважаючим силам противника. Російська армія взяла під свій контроль не тільки територію колишньої південно-осетинської автономії, а й повністю витіснила грузинські сили з підконтрольних Тбілісі районів Верхньої Абхазії. В результаті Грузія позбулася 20% своєї території, а Південна Осетія і Абхазія з подачі Росії оголосили про свою незалежність.
Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів, що грузино-російський конфлікт серпня 2008 року був початком великої війни з метою зміни світового порядку на території колишнього СРСР. Його продовженням стала анексія Криму та конфлікт на Донбасі. Чи можливо було сім років тому запобігти подібний сценарій і зупинити російську експансію шляхом агресивних дій щодо найближчих сусідів?
За п'ять місяців до початку грузино-російської війни керівництво НАТО відмовило в наданні ПДЧ Грузії та Україні. Після серпня 2008 р багато експертів говорили про те, що саме підсумок бухарестського саміту НАТО розв'язав руки Росії і дозволив їй зміцнювати свої позиції з використанням збройних сил. На той момент російські військові бази вже покинули територію Грузії в рамках стамбульських угод. РФ вдалося зберегти військову присутність лише на території Вірменії (102-я база в Гюмрі). Чи готова Москва була змиритися з втратою контролю над стратегічно важливими ділянками на Південному Кавказі, які раніше здійснювалися з шляхом наявності трьох військових баз на території Грузії? Відповідь очевидна. Тому повернення втрачених позицій для Путіна було лише питанням часу. Війна з Грузією з подальшим визнанням сепаратистських регіонів дозволила РФ розмістити бази в Абхазії і Південній Осетії і таким чином відновити військову присутність по іншу сторону Великого Кавказького хребта.
Якщо оцінювати ефективність стримування агресії з боку США і Євросоюзу, то потрібно взяти до уваги ряд факторів. У Тбілісі в першу чергу очікували підтримку з Вашингтона. Але 2008-й рік був заключним періодом другого президентського терміну Джорджа Буша-молодшого. Навіть незважаючи на особливий характер американо-грузинських відносин, президент Сполучених Штатів не планував залишати після себе на додачу до конфліктів в Іраку і Афганістані ще й конфронтацію з Росією (цієї ж причиною сьогодні пояснюють небажання адміністрації Барака Обами надавати військову допомогу Україні). Підтримка США на той момент обмежилася поставками гуманітарної допомоги. При цьому два військові кораблі американських ВМС, які прибули в Батумі через тиждень після закінчення війни з гуманітарним вантажем, на той момент розцінювалися як певна гарантія безпеки проти подальших спроб вторгнення з боку РФ.
Що стосується позиції ЄС, то війна в Грузії вперше продемонструвала нездатність Брюсселя виробити єдину позицію щодо стримування російської агресії. Роль «гасників пожежі» взяв на себе президент Франції Ніколя Саркозі. За його посередництва Михайло Саакашвілі і Дмитро Медведєв поставили свої підписи під документом про припинення вогню.
І все ж західні лідери змогли зробити висновки з серпневої війни. Провідні аналітичні центри в Сполучених Штатах і країнах ЄС стали відкрито говорити про те, що наступним плацдармом для нової війни може стати Україна. Все частіше в якості потенційної гарячої точки називався Крим через таких факторів, як присутність на території півострова чорноморського флоту РФ, великої кількості власників російського громадянства і активного впливу російських ЗМІ на місцеве населення. Після серпня 2008 р міжнародні донорські організації виділяли значні кошти на різні проекти з метою розвитку в регіоні громадянського суспільства та інтеграції Криму в українське культурне та медіа простору. Однак, зусилля зарубіжних партнерів не могли принести вагомий результат в ситуації, коли саме керівництво України не надто утруднювало себе розробкою стратегії для розвитку регіону. В результаті рік тому все стали свідками мирного пришестя «важливих зелених людей».
Який прийшов на зміну команді Саакашвілі уряд Грузії вибрало позицію на поліпшення двосторонніх відносин з Росією. Однак це не завадило місяць тому окупантам пересунути кордон невизнаної Південної Осетії на кілька сот метрів углиб грузинської території. Тепер російські прикордонники знаходяться всього в 500 метрах від ключової автотраси Баку-Тбілісі-Поті. За даним фактом МЗС Грузії і західні партнери обмежилися заявами про глибоку стурбованість.
Днями прем'єр-міністр Грузії Іраклій Гарібашвілі заявив, що країна не збирається приєднуватися до санкцій Євросоюзу стосовно Росії. Глава грузинського уряду мотивував свою позицію можливим введенням обмежень на поставки грузинської продукції в Росію. При цьому Гарібашвілі забуває згадати той факт, що російський фактор уже перестав бути ключовим для грузинської економіки, а в трійку найбільших торгових партнерів входять Туреччина, Азербайджан і Китай.
Можна зрозуміти, що в ситуації, що склалася офіційний Тбілісі не хоче злити північного сусіда. Ще свіжі в пам'яті кадри з російськими танками, безперешкодно пересуваються по головним автомагістралях всього в годині їзди від грузинської столиці. До цього можна додати і страх за реакцію Путіна, якого вже мало що зупиняє після початку війни в Україні. Але сім років по тому стає очевидним те, що Грузія не має права на помилку, якої може стати зміна зовнішньополітичного курсу. Нейтралітет не стане панацеєю від агресії і Україна тому зайвий доказ. Тому для Вашингтона і Брюсселя настав час визначитися з приводу своєї подальшої політики на Південному Кавказі. І вихід як і сім років тому є лише один - надати Грузії членство в Північноатлантичному альянсі.
Чи можливо було сім років тому запобігти подібний сценарій і зупинити російську експансію шляхом агресивних дій щодо найближчих сусідів?Чи готова Москва була змиритися з втратою контролю над стратегічно важливими ділянками на Південному Кавказі, які раніше здійснювалися з шляхом наявності трьох військових баз на території Грузії?
