Поза всяким сумнівом, «цитата тижня» належить голові українського парламенту Андрію Парубію: «Я сам величезний прихильник прямої демократії ... До речі, скажу вам, що найбільшим людиною, який практикував пряму демократію, був Адольф Алоїзович в 30-х роках», - заявив він, зазначивши, що вивчав пряму демократію «на науковому рівні», а потім в ефірі телеканалу ICTV закликав аудиторію «не забувати внесок фюрера в розвиток демократії».
Природно, потім пішли пояснення, що він не те мав на увазі, навпаки, критикував методи Гітлера, займався науковою роботою, присвяченою саме цьому питанню, а носила саркастичний характер фраза була вирвана з контексту політичними противниками, за якими, зрозуміло, коштує Кремль.
Хіба політик такого рівня, друга особа в державі, не повинен знати і розуміти, що «цитування поза контекстом» відноситься до числа найбільш поширених політичних прийомів, причому спрямованих саме на дискредитацію того, хто виголосив необережну фразу, і тут потрібно бути особливо акуратним у висловлюваннях . Формулювання ж Парубія як ніби спеціально побудовані так, щоб він виглядав щирим послідовним прихильником біснуватого фюрера.
Але ж є не тільки політичне, але й «загальнолюдське» правило: «в домі повішеного не говорять про мотузку», а для політика і зовсім природно уникати всього, що могло б дати привід нагадати про сумнівні сторінках його політичної і не тільки біографії. Він же, нагадаю, у 1991 році, поряд з Олегом Тягнибоком, був одним із засновників Соціал-національної партії України (СНПУ), перейменованої в 2004-му до Всеукраїнського об'єднання «Свобода».
Не будемо навіть розглядати всерйоз «версію», що співзвуччя з назвою Націонал-соціалістичної партії Німеччини, як пишуть в титрах американських фільмів, «є абсолютно випадковим». Це евфемізм, фіговим листочком прикриває ідеологічну спрямованість партії, але в той же час однозначно вказує на неї однодумцям і потенційним прихильникам. Причому «соціал-національне» минуле постійно нагадує Андрію Парубію про себе, останній раз - гучним скандалом під час його візиту до Великобританії.
Тому маю всі підстави вважати, що спікер Ради хотів сказати саме те, що сказав, і те, що всі почули, а пояснення носили зовсім «черговий» характер (той самий фіговий листок). І це не «з мови зірвалося», це запланований політичний хід в рамках вже розгорнулася президентських перегонів.
Хоча ознак того, що друга особа в державі зробить спробу стати першим, поки не помічено. Але з тим, на чиєму боці зіграти, він, швидше за все, визначився. І за нашою інформацією, та й по всіх наявних «розкладами», це діючий президент Петро Порошенко. Загальновідомо, що Андрій Парубій не викликає такого «роздратування» на Банковій, як Володимир Гройсман, тим паче - Арсен Аваков, який, судячи з усього, буде негласно підтримувати Юлію Тимошенко своїми ресурсами.
Та й у останньої особливого інтересу в «послуги» Андрія Парубія немає, як і готовності розрахуватися за них після перемоги. А ось виграш чинного президента дає Парубію надію втриматися у вищому ешелоні української політики, нехай і не в якості керівника парламенту, особливо якщо допомога Парубія в цьому буде досить вагомою. Найголовніше ж - ідеологічний базис президентської кампанії Порошенко найбільш відповідає поглядам самого Парубія (при всьому «прагматизм» українських політиків не будемо повністю виключати ідеологічну складову з їх дій, а Андрій Парубій, безумовно, один з найбільш «ідейних» українських політиків).
Стратегія ж Петра Порошенка, що вже можна вважати «загальним місцем», полягає в опорі на радикально-націоналістичний електорат, мобілізація якого повинна забезпечити йому вихід до другого туру. І тут, звичайно, виникає проблема, що голоси радикалів можуть відтягнути навіть не спойлери, а просто «штатні» політики ультраправого спрямування (Олег Тягнибок, Андрій Білецький та ін.), Для яких участь у президентських виборах (навіть без шансів на остаточний успіх) - невід'ємна частина політичної діяльності.
Парубій, сприймається як видатний член владної команди, і повинен забезпечити президенту підтримку саме цієї, найбільш радикальної частини електорату. Дати зрозуміти, що «нагорі» їх ідеологію цілком поділяють, причому саме Петро Порошенко - єдиний реальний кандидат, готовий забезпечити хоча б часткове її втілення в життя (інші, зрозуміло, «зрадники» і «агенти Кремля»).
В силу високого офіційного статусу і сформованого своєрідного іміджу (такий собі «респектабельний нацист», погляди якого ні для кого особливим секретом не є, але формально не «визнані», а значить, він цілком «рукостискання») для цієї ролі Парубій підходить найбільше. При цьому сам президент, зрозуміло, "не при справах», голова парламенту йому не підпорядкований, він глава окремої гілки влади.
Для «популяризації» ж Парубія в такій іпостасі і потрібно було заяву, який неминуче викличе голосний скандал, «на грані фолу» або навіть за його межею. Яке, втім, кожен міг би трактувати в міру власного смаку або політичної доцільності (останнє в першу чергу відноситься до західних партнерів Києва).
При цьому сам Парубій, в загальному, нічого не втрачає. Думаю, і він чудово розуміє, що нині в західних столицях його приймають (і відвідують в ході візитів до Києва) виключно в силу офіційного статусу, «затиснувши ніс». І все це припиниться, як тільки він цей статус втратить, як було з його співзасновником СНПУ Олегом Тягнибоком, хто був у 2012-2014 рр. цілком рукопожатних фігурою на Заході. Довше зберегти його нинішній стан Андрію Парубію може допомогти тільки перемога Петра Порошенка на виборах.
В цілому ж діагноз країні, де влада намагається постати перед шанувальниками Адольфа Гітлера їх однодумцями, можна поставити вкрай невтішний.
Шановні читачі, PDF-версію статті можна скачати тут ...
