Метро Палац Україна.
Історія забудови київського району, де тепер розташована станція «Палац Україна», починається з першої XIX третини століття.
У 1830 році Микола I затвердив план споруди Нової Печерської фортеці, в зв'язку з чим багато «заважали» садиби були знесені. Їх жителів переселили на свобідні, а не забудовані землі в долині річки Либідь, де пролягала дорога на Васильків.
Згодом ця частина міста отримала назву Нового Будівлі, а головною артерією району стала Велика Васильківська вулиця, яка виходила одним кінцем до колишньої Бессарабської заставі, а іншим - на Деміївку.
У 1835 році на В.Васильківська з Печерська була перенесена і церква Св. Князя Володимира, біля якої, як самого людного місця, поступово Сформувався ринок - Володимирський. Сусідство з церквою визначило назву і площі, спочатку призначеної для проведення ярмарків та базарів. Вулиці ж, піднімалася на Печерськ, дали складене ім'я - Володимиро-Либідська.
В кінці XIX століття - початку XX століття, під час так званої будівельної гарячки цей район став інтенсивно забудовуватися прибутковими будинками, жити в яких можна було так само комфортно, як і на Хрещатику, але в зв'язку з віддаленістю від центру міста - набагато дешевше.
Костел святого Миколая.
Найбільш величною спорудою, що з'явилося на В. Васильківській в цей період, став римо-католицький костел Св. Миколая. У 1896 до губернатора звернулися київські католики з проханням дозволити будівництво в місті ще одного костелу (перший католицький костел Святого Олександра був побудований в Києві в 1849 році на розі вулиць Костьольній та Трьохсвятительської). Таке прохання було цілком природною - адже за переписом 1897 року в Києві проживало 35,5 тисячі католиків, вони були другою за кількістю (після православних) конфесією міста. Тому міська дума без довгих зволікань безкоштовно відвела місце під будівництво по вулиці В. Васильківська, 75.
На проведеному конкурсі переміг проект молодого інженера Станіслава Воловського, а втілити його в життя доручили відомому київському архітекторові Владиславу Городецькому, поляку за походженням.
Урочиста закладка костелу відбулася 8 серпня 1899 року, але зводився він (через складність конструкцій і місцевих ґрунтових умов) протягом десяти років, причому виключно на приватні пожертвування. Будівля, побудована в готичному стилі, з високими стрелообразнимі вежами, було закінчено в грудні 1909 го і постало перед захопленими поглядами городян як справжній художній шедевр.
Однак при радянській владі костел був закритий. Десятиліттями його приміщення використовувалося то під архів, то під склад, то ще під що-небудь.
У 1970 році почалася довгострокова реставрація будівлі. І на цей раз, як і при зведенні, не обійшлося без меценатства. Значну суму грошей на відновлення костелу пожертвувала відома польська і українська письменниця Ванда Василевська.
У 1978 році костел перейменували в Республіканський Будинок органної та камерної музики, яким він залишається і понині, хоча недавно в ньому відновилися богослужіння.
Взагалі-то радянська влада не тільки кардинально змінила внутрішній устрій дореволюційного міста, а й відбилася на його зовнішньому вигляді - в ньому з'явилося щось чуже, суворе, незвичне.
Затвердження нової ідеології проходило під гаслом «ми наш, ми новий світ побудуємо», тому в терміновому порядку змінювалися назви вулиць, площ, вивісок, закривалися і руйнувалися церкви, храми, вікові київські святині. З 1919 року по-іншому стала називатися і Велика Васильківська вулиця, отримавши «революційне» ім'я - Червоноармійська. А в 1930-х була знищена і Володимирська церква, яка стояла на Печерську з 1766 року і дбайливо перенесена на Нова Будова за сто років до своєї загибелі.
У ці роки планувалося прибрати також Володимирський ринок, який став невід'ємною часткою району, одним з його атрибутів.
У 1936-му Київська міська рада, очолюваний Р. Р. Петрушанський, подав у ЦК КП (б) У і Раднарком УРСР проект плану будівництва першочергових об'єктів на 1937-1938 роки. За цей період в Києві намічалося звести 26 великих будівель різного призначення. Серед них - облвиконком, Палац піонерів, Палац молоді, Будинок колгоспника, Радіоцентр, Палац техніки, Будинок Червоної Армії, міськрада і т.д. Зокрема, для будівництва нової будівлі Будинку Червоної Армії і пропонувалося використовувати територію, яку займав Володимирський ринок. Цей варіант розглядався як основний, але життя внесло корективи і задум цей не був здійснений.
Ринок же проіснував тут до середини 1960-х, після чого був перенесений в сусідній квартал, на вулицю Горького, 115, де розміщується досі. У 1965-1968 роках тут спорудили (арх. Г. Ратушинську, інж. Л. Дмитрієв) великий критий павільйон зі скла і металевих конструкцій висотою 20 м і торговою площею 3181 кв.м.
Палац Культури України. 1970 р
Національний палац культури України. 1983 р
А на місці ринку в 1970 році зросло грандіозний будинок Палацу культури «Україна», відкриття якого традиційно приурочили до чергової ідеологічної датою - 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. Це монументальна споруда (арх. Є. Маринченко, П. Жилицького, І. Вайнер) стало на той час одним з найбільших в Україні.
Загальна площа його становила 4250 кв. м., а зал для глядачів був розрахований на 4 тисячі осіб. Зведення подібного будівлі такого обсягу представляло певні інженерні, а також акустичні труднощі, але вони були успішно вирішені. Для поліпшення акустики створили спеціальну трансформовану раковину, на сценічному майданчику встановили 72 мікрофона, 22 з яких включалися одночасно в необхідних зонах сцени.
Особливу увагу заслуговували інтер'єри, при оформленні яких широко використовувався граніт, білий і рожевий мармур.
Оригінальними елементами інтер'єрів стали своєрідні архітектурно-декоративні панно з мармурових плит - фантазія архітектора перетворила природний малюнок біло-сірого мармуру в стовбури беріз, що дозволяло продовжити асоціативний ряд до «прогулянок березовим гаєм».
З самого початку Палац «Україна» мав багатоцільове призначення. За радянських часів тут проходили пленуми і з'їзди Компартії України, різні наради і конференції, виступи художніх колективів.
Нещодавно будівлю реконструювали, і зараз воно знову радо відчиняє двері для киян та гостей столиці. У стінах Палацу як і раніше проходять самі видовищні вистави, престижні концерти, а в останні роки він став постійним місцем проведення національної програми «Людина року», коли в його залах можна побачити відразу всіх українських зірок, всю національну еліту. За сто років колишнє Нова Будова перетворилося в один з найбільших і розвинених районів Києва. Тут життя вирує, сюди поспішають на концерт в «Україну» або в Будинок органної музики; в суботу та неділю для багатьох життя не життя без того ж Володимирського ринку, відвідувачів очікують і зазивають десятки нових сучасних магазинів, що з'явилися в цьому районі зовсім недавно.
На початку XX століття головним київським транспортом вважався трамвай. Плата за проїзд була в ньому досить помірною, тому городяни охоче користувалися його послугами. Щоб потрапити з центру на Велику Васильківську, зокрема на площу Св. Володимира, пасажир називав кондуктору або кінцевий пункт проходження, або кількість тарифних ділянок, які збирався проїхати. Плата за першу ділянку становила 5 коп., А за всі наступні - по 3 коп. Трамвай мав відкриті майданчики, на яких дозволялося навіть подиміти цигаркою. Від Бессарабки трамвай рухався до Караваєвської площі, робив перед цим зупинку на розі Рогнединської і Мало-Васильківською вулиць, далі - до Троїцької площі і, минувши ще кілька кварталів, прибував на площу Св. Володимира. У повоєнний час трамвайні рейки прибрали і по Червоноармійській плавно (після трамвайного гуркоту) пішов тролейбус.
30 грудня 1984 року, коли метробудівці, архітектори (Т. Целіковська, Н. Альошкін, А. Крушинський) і художники (С. і Р. Кириченко) подарували киянам ще одну станцію метро - «Палац« Україна », потрапити на колишню площу Св . Володимира з Хрещатика можна за 9 хвилин. Хочете - можете засікти час. Так, і звикайте, будь ласка, колишню вулицю Червоноармійську називати правильно: Велика Васильківська.
