Трубадур одеського двору

Аркадій Львов - одна з легенд Одеси. У 60-70-ті роки він був найкращим прозаїком Одеси. Його друкували частіше в Москві. Його читали в газеті «Тиждень» (додаток до «Известиям»). І в той же час одеський Союз письменників категорично не бажав прийняти його в свої ряди. Отже, Аркадій Львов - автор «Великого Сонця Одеси», маси оповідань, ряду фантастичних повістей і роману-епопеї «Двір».

Аркадій Львов,
фото М. Рибака

(0)

- Аркадій, перший том в твоїх зібраннях творів починається ні ранніми розповідями, а саме романом «Двір». Це дуже значуще твір - про життя не тільки двору в Авчінніковском провулку, але про життя країни, про кожного з нас, про тисячі стукачів ... Що для тебе головне в романі?

- Головне - наше життя, яким воно було насправді. Свої ранні оповідання я робив в формі исповедальной прози. Але в 1968 році я поставив собі завдання: написати роман відсторонено - життя повинна розповідати самому собі. Я чітко пам'ятаю, як біля метро «Аеропорт» я сказав Костянтину Симонову, людині, який дуже багато для мене зробив, що хочу написати роман про життя простих людей. Але ось назва не можу придумати - «Мій двір», «Твій двір» ... Він зупинився (природно, привернув увагу безлічі людей - його впізнавали) і так, злегка грасуючи: «Який" мій двір "," ваш двір "! "Двір"! Просто "Двір"! Величезний, як вся імперія ». Я, чесно кажучи, остовпів. Він стоїть на Ленінградському проспекті і віщає: «Двір - величезний, як вся Імперія». Ну, далі я сказав про те, що, по моєму баченню, радянська влада міцна тим, що в кожному дворі є свій дворовий Сталін. Він підхопив мою думку, так, мовляв, на кожному рівні є свої активісти.

Я не писав політичну річ. Адже всі розмови про політику привносились тими, хто займався політикою. А люди прості жили турботами дня. Звичайно, були політичні інтереси: «А ви сьогодні читали в газеті? ..

Останній ковток.
(З кн. «Вся Одеса:
1794-1994 »)

(0)

А ви чули? .. »Пам'ятаю, дитиною, я якось почув:

- Ви знаєте, італійці бомбили Аддіс-Абеби.

- Як?

- Слухайте, Аддіс - це ж майже Одеса, а Беба - це Беба, що там ще пояснювати!

Так я ще дитиною дізнався, що всі країни знаходяться поруч з Одесою. У нас навіть було змагання: хлопчаки залазили на дах будинку і дивилися, хто перший побачить Туреччину.

- Ваш будинок - це Авчінніковскій провулок, номер ...?

- Чотирнадцять - кутовий будинок, а по Троїцької це був 54-й номер. Це знаменитий будинок Котляревського, де ще були одеські биндюжники. Серед цих биндюжників був такий Шломо Баренгауз. Мені було 6 років, коли він посадив мене на свою підводу і повіз в порт. Мене вразило, що зі своїми кіньми він розмовляв на ідиш. Я запитав: «Дядя Баренгауз, а вони що, не розуміють російської мови?» - «О, якби ти знав російську мову, як вони, то ти був би другий Карл Маркс. Але другого Карла Маркса бути не може ». Ось такі були розмови. Можна сказати, з політичними мотивами.

- Ти мені якось сказав, що, коли ти вже був там, тобі приснився страшний сон, що на митниці відкривають твій багаж, а звідти розлітаються по всьому Аеропорту листочки рукописи роману і ти не можеш їх зібрати. І все - праця кількох років загинув. Тобі вдалося вивезти роман. Його видали на багатьох мовах. Ну що говорити, якщо сам Зінгер сказав, що це один з найкращих романів 20 століття. У деяких вийшло влаштуватися на Заході, у інших немає. Як це вийшло у тебе? Чи тільки через те, що ти чудовий журналіст і працюєш для «Радіо Свобода»? Чи тому, що у тебе була твоя проза, яка видавалася? Або зустрічі, зустрічі з людьми, їх підтримка?

- Ну, я б сказав, що зустрічі з людьми - це результат мого письменства. Повинен сказати, що журналістом я був не зовсім по добрій волі - треба було заробляти на життя. На «Радіо Свобода» я здав за ці роки 20 тис. Машинописних сторінок, зробив 8 тис. Програм, з них понад тисячу сторінок - укра? Нською мовою. ? я МАВ задоволення! Я був єдиним автором на «Радіо», який писав на двох мовах. Але мій письменницький мову, природно, російська. Хоча я прекрасно розумію ідиш і можу провести розмову на ідиші - як все одеські хлопчики тих років, хоча я не розмовляв на ідиші, як коні Баренгауза по-російськи.

на зустрічі з читачами
в центрі «Мигдаль»,
2005 р

(0)

Що стосується зустрічей ... Справа в тому, що я абсолютно точно поставив собі задачу. (Ну, не в тому сенсі, що ось, я зараз налагоджу верстачок, побудую стіл ... Ти ж знаєш, столярну справу було моїм хобі.) Як би, душа налаштовувалася. Мені, здавалося б, треба було продовжити розпочату тут. Але, як не дивно, почав я з американських оповідань. Все-таки вони тиснули. Коли я опублікував «Інструктаж в Римі», був буквально скандал, тому що я точно описав, як це було - як в Римі брали євреїв. Це все різко відрізнялося від того, що писали в газетах і від того, що люди собі уявляли. Життя було набагато суворіше. У перші 6 місяців нас підтримували, а потім треба було самому забезпечувати себе. Перші пару років для мене було проблемою поїхати на метро. Я повинен був точно розрахувати, скільки кварталів треба пройти - якщо 10-20, то, звичайно, пішки. А спробуй в Одесі сказати «20 кварталів пішки» - це можна все місто обійти.

І, звичайно, була зустріч. Це була зустріч з моїм кумиром в області наукової фантастики - Айзеком Азімовим. Мені дали його домашній номер, я подзвонив і представився. Виявилося, що він знав моє ім'я.

- Ну, це абсолютно нормально, адже Стругацькі писали передмову до твоїх книжок ...

- Ні, тут була більш певна річ. Справа в тому, що був виданий англійською мовою збірник радянської фантастики. А рецензував радянську фантастику Айзек Азімов. Там був мій розповідь про школу майбутнього, де хлопчик спілкується ні з учителями, а з машинами, з електронним учителем. Мій товариш у Москві Давид Полторак працював тоді в Інституті общеполітехніческого навчання Академії педагогічних наук, і він сказав, що це абсурд - вчителі-машини. А потім написав мені через 30 років, як ти міг тоді передбачити? Ось Азімов і написав тоді есе «Нові вчителі». Він запросив мене на всеамериканську конференцію фантастів. Це було для мене колосальна подія. Там було 3,5 тисячі фантастів! Вони заполонили весь готель «Хілтон»! Всі були в різних костюмах - костюмах вторглися прибульців і т.п. Я один був без всяких знаків і напоровся на неприємність: вони мене оточили і кажуть, що зараз мене ізнічтожат. Добре, що з'явився Азімов ... Він ввів мене в це суспільство з незвичайною теплотою і турботою.

В цей же час я звернувся в журнал «Мінбуд» - журнал єврейського інституту Веркер, і головний його редактор, письменник Джоель Кармайкл, теж зглянувся на мене діяльну участь. Розповіді почали перекладати англійською мовою. Я намагався опублікувати «Двір», але нічого не виходило. Перше видання «Двору» було не російською мовою, а на французькому - він вийшов в Парижі. Я отримав звідти лист. До цього, до речі, був причетний покійний Віктор Некрасов: він мене рекомендував. Потім, коли вже в Америці переводили роман, то Айзек Башевис-Зінгер допоміг мені і погодився написати спеціально текст до цієї речі. Як бачиш, я не можу скаржитися на те, що виявлявся поза полем уваги.

У 1985 році я отримав, завдяки французьким виданням, місце в інституті Міжнародного Вільсоновском центру. Моїм тодішнім директором був Джим Біллінгтон - нині директор бібліотеки Конгресу. Якось ми сиділи з ним допізна. До другої години ночі, пили каву з автоматів. Він мені розповідав, що над кімнатою, яку мені виділили, був спостережний пункт Лінкольна під час Громадянської війни. І раптом він кидає фразу, яка мене вразила: «Аркадій, Одеса - це ж не місто, це ж країна».

Вони дуже чітко виділяли Одесу. Коли Україна здобула незалежність, мене деякі не дуже освічені американці питали: а де це - Україна? Я кажу - ну, Чорне море ... ну, що ще ... Одеса. «А, Україна - це там, де Одеса!» - всім ставало все ясно. Тобто я уявляв культурний центр, частина Ойкумени, яка була їм відома.

- Ти зумів відразу потрапити в коло великих американських, а не тільки російських, письменників. Але нас тут, як раз, більше цікавлять наші письменники. Довлатов, Бродський ... Тобі пощастило спілкуватися і з тим і з іншим. Хоч пару слів про твої зустрічах з ними.

- Я, буквально, через два тижні після приїзду став друкуватися в газеті «Новое русское слово». Треба дуже добре розуміти, що це був центр. Редактором був Андрій Сєдих - Яків Мойсейович Цвібах. Багато згадують його як секретаря Буніна, але він був його секретарем тільки на Нобелівської процедурі.
Що стосується Довлатова, то ми 10 років з ним працювали пліч-о-пліч. Довлатов друкував там, в основному, речі, написані в Союзі, нових речей він дуже мало зробив. Він написав там «Иностранка» і ще кілька речей ... Він був зайнятий на «Радіо Свобода». Це каторжна праця. Це робота галерника! Тим, що його стали друкувати в Нью-Йорку, він був абсолютно зобов'язаний Бродському.

Бродський був дуже популярний. У мене з Бродським не було особливо близьких відносин, але я його добре знав. І коли я запропонував йому написати нарис про нього ... Це була книга про єврейську ментальності. Мандельштам, Пастернак, Бабель, в першу чергу, .. Багрицький, Гроссман, Еренбург, Свєтлов, Шварц ... хоча Шварц - це особлива стаття. Бродський мені сказав: а яке відношення я маю до єврейства? Він, до речі, жодного разу не був в Ізраїлі.

Однак я був готовий написати цей нарис. Але сталося так, що його смерть випередила мої наміри. І вже після його смерті я написав великий нарис на сторінок 70. Називається він «Олександрійський многочлен» - звучить трохи дивно. Многочлен мається на увазі алгебраїчний. Справа в тому, що серед моїх друзів в Штатах був видатний математик, він трагічно загинув під час пробіжки, - Боря Мойшензон. Він увійшов в математику 20 століття терміном «простір Мойшензона». Боря розповів мені, що ще в давні часи з'явився тип іудео-елліна. Це пов'язано з Олександрією, в якій були знаменита школа і бібліотека. Я зацікавився грецькими коренями творчості Бродського і його римськими мотивами. У Мандельштама мені було зрозуміло: в старих єврейських сім'ях, а однією з таких була сім'я Мандельштама, так чи інакше, був живий інтерес до елліністичного періоду. Але звідки у Бродського? Син радянського службовця ...

- Ну, він сам себе зробив.

- Звичайно, але він йшов від Мандельштама. І я можу розповісти пікантний випадок. Коли я працював в Російському інституті в Гарварді, Бродський отримав Нобелівську премію і приїхав до нас. Я публічно поставив йому питання: кому ви найбільше зобов'язані своєю поезією, якщо говорити про витоки? Він сказав: «Так, Мандельштама. Мандельштам найбільший поет 20 століття. Так, найбільший ... »Потім, через деякий час йому знову поставили це питання, він говорить:« Ні, я одужаю: найбільший поет
20 століття - Марина Цвєтаєва ». «Але ви ж тільки що сказали ...» - «Та? Я говорив? Може бути ... »І така історія була з ним завжди.

У мене була досить складна задача - розповісти про Бродського як можна більш об'єктивно і при цьому якомога повніше. Щоб зрозуміти Бродського, треба знати Горація, Вергілія, Овідія. Припустимо, він пише про Долабеллу, публіка не знає, хто це. Виявляється, був такий консул. Він побачив десь його мармуровий бюст з рушником через плече. І він звертається до нього, до тих часів.

- Аркадій, у видавництві «Захаров» готуються до виходу третій і четвертий томи роману «Двір». Ти в Одесі для того, щоб зібрати, уточнити деякі деталі для роману. Чи можеш ти в сьогоднішньої Одесі знайти людей, які допоможуть тобі оживити і розширити коло пам'яті?

- Женя, ти мене цим питанням поставив в кілька незручне становище. Тому як ти сам вже адресував мене до таких людей. Звичайно, це минуле, спогади, але залишилося ще щось від того часу. Моє правило таке: роман - це художній твір, але там, де мова йде про конкретні події, які мали місце в історії, треба бути абсолютно точним. Якщо я не впевнений в точності, то мені доведеться відмовитися від даного епізоду.

Ось тобі приклад. Якщо ти пам'ятаєш, була така знаменита історія Соляника, який був Героєм Праці, бив китів. І раптом в 65-му році стали бити самого Соляника. У «Комсомольській правді» з'явився фейлетон Аркадія Сахніна про те, що, мовляв, немає порядку, так би мовити, в Датському королівстві, що люди там поставлені в дуже жорсткі, щоб не сказати, жорстокі умови. Я недостатньо знаю цю історію, але є люди, які надають мені допомогу, і я сподіваюся в найближчі два-три дні отримати ці матеріали. Ще я шукаю матеріали про холеру в Одесі. Третій том закінчується поваленням Хрущова, 1964 рік. І, природно, у дворі ця подія обговорюють.

- Як сьогодні тебе сприймають в твоєму дворі? Тебе ще хто-небудь дізнається?

- Кілька років тому, коли я приїжджав, ще було з ким поговорити, ще були люди, які робили мені «єврейський комплімент» - «слухайте, а ви не змінилися», - я розумів, що постарів. Зараз я можу зайти в будь-який інший двір в Одесі, майже так само. Та й двір сам теж змінився - його забудували. Але, так чи інакше, це все-таки рідне місце. У мене відбувається деяке роздвоєння: з одного боку - Одеса, яка живе в мені, а з іншого боку - Одеса, яка відкривається моїм очам. Я прийшов на Грецьку площу і побачив це нова будівля - там «Таврія» і т.д. Мені приємно, що нижня частина будівлі, відновлена ​​по історичним ескізами, але ця надбудова, вона мене коробить, хоча я розумію, що треба, щоб і комерційні інтереси задовольнялися. Але хочеться, щоб збереглися і архітектурні прикмети 19 століття.

- Ти з 90-х років в Одесі бував багато разів, активно допомагав у створенні вільної економічної зони, хоча зараз вона, здається, буде зруйнована. Яке твоє враження від Одеси сьогодні і Одеси в 90-му році - за 15 років перебудови?

- Для мене Одеса - це середземноморський місто, місто з середземноморською культурою. Я це і до від'їзду розумів, а після того, що побував в Барселоні, в Неаполі, Генуї, Марселі, переконався в цьому абсолютно чітко. Чи не тому, що Одеса схожа на ці міста, хоча є певні місця, що нагадують Одесу. Але атмосфера дуже близька. Це абсолютно особливе дружнє ставлення до всякої людини - вони завжди розмовляють як би з близькою людиною. Навіть скандальні сценки відзначені таким сімейним початком: я вас знаю, ви мене знаєте, так що ви тут мені не розповідайте ... Це характерна риса натури людини Середземномор'я.

- Я дивуюся, чому в Одесі досі немає «коза ностри»?

- Тому, що людей, придатних для цієї справи, ліквідували. Пам'ятаєш, у Бабеля - Фроїм Грач.

- До речі, про Фроїм Грачу ... Мені завжди здавалося, що ти виріс на радянській літературі, на Катаєва, Симонове і т.д. Але я розумію, що без Бабеля не було б письменника Аркадія Львова. Наприклад, «Гаряче сонце Одеси» ... Бабель говорив, що в російську літературу вливається ось цей пригрів Одеси і дасть свої плоди. Ти відчув це сам або книги Бабеля лягли в основу твого світосприйняття?

- Вони не те, щоб лягли в основу мого світовідчуття - вони відповідали моєму світовідчуттю. Але якщо говорити про художній тканині, що дійсно змушувало вібрувати струни моєї душі, це не «Біліє парус одинокий», при моїх найближчих стосунках з Катаєвим - я з ним дуже тісно спілкувався. Це, звичайно ж, бабелевскую розповіді. Хоча я прекрасно розумію, що «Одеські розповіді» - це стилізація, і геніальна, з моєї точки зору, «Конармия». «Одеські розповіді» - це міф.

- І твій «Двір» - це теж міф. Міфотворцям слава!

------
«А в колишньому будинку Котляревського з'явився Кожпромсоюз ... Колишній керуючий у Котляревського Борух Ага, який в" мирний час "мав там квартиру з десяти кімнат, завбачливо" самоуплотнілся ", щоб за нього це не зробили інші, Стьопа Хомицький, як ремонтував водопровід , так продовжував займатися цією справою, Сема Варгафтік, як був ювеліром, так залишався їм, мадам Мала, про яку говорили, що вона служить "там", більш-менш справедливо правила в будинку, і старий швець з першого поверху все так же стукав молотком ...

Але через багато років всі вони і інші сусіди зібралися разом ... під однією обкладинкою, тому що, як виявилося, рудий Аркаша Бінштейн, син фрезерувальника і кравчині з 23-й квартири, не тільки, подібно своїм ровесникам, збирав марки, читав " три мушкетери "і бігав купатись на Ланжерон, але ще" брав в голову "все, що зрозумів самостійно, бачив і чув будинку, у дворі, в тихому Авчінніковском провулку ... А в 1972 році він, тоді вже досить відомий прозаїк Аркадій Львов , написав роман про життя кількох поколінь одеситів і назвав його "Двір", ПОСК льку одеський двір - це не
просто оточений флігелями ділянку землі, але самобутнє явище чи поняття, на жаль, поступово розмивається часом ».
Ростислав АЛЕКСАНДРОВ, «Такий собі провулок» ( http://www.vestnik.com) <A HREF?>