- англійський поет і прозаїк, лауреат Нобелівської премії (1907). Народився в Індії, в Бомбеї, де його батько - Джон Локвуд Кіплінг, випускник Кенсингтонського художнього училища, скульптор і декоратор - викладав в художній школі. У 1875 р Джон Локвуд став директором школи прикладного мистецтва і куратором Музею індійського мистецтва в Лахорі, який перетворився незабаром в краще в світі зібрання східного мистецтва. Він був схильний до письменництва, в 1891 р вийшла книга «Людина і звір в Індії» (Man and Beast in India), в якій його проза і малюнки сусідять з віршами сина. Кіплінг належали до вузького кола колоніальної еліти і користувалися в Індії визнанням.
Більшу частину дитинства і отроцтва Кіплінг провів поза рідної домівки. Йому йшов шостий рік, коли батьки відправили його разом з молодшою сестрою в Англії під опікою далекої родички. Вихователька виявилася жінкою не добра, до того ж ханжею. Хлопчика, що виріс на свободі, яка звикла до обожнювання і ласки (ростили його няні-тубілки), постійно обмежували, залякували і били. Мати, відвідали дітей через кілька років, жахнулася станом сина, який від нервових потрясінь майже осліп, і забрала дітей до Індії. Але незабаром Редьярд знову в Англії. Його помістили в коледж в Вествард-Хо. У цій третьосортної Девонширской школі сини молодших офіцерів готувалися до подальшої служби в армії. Тут панував дух муштри і насильства, його насаджували не тільки неосвічені вчителі, а й самі учні, серед яких переважали натури грубі і примітивні. Той, кого пізніше називатимуть «залізним Редьярдом», в свої дванадцять років був кволим, маленького зросту очкариком. Він був завзятим книголюбом, перебування в Вествард-Хо стало для нього нелегким випробуванням. Школі не вдалося його зламати як особистість, очевидно тому, що він не бунтував проти її порядків. За п'ять років він притерпівся і навіть увійшов у смак грубих розіграшів і хлоп'ячих витівок. А головне, підліток повірив у необхідність і користь уроків підпорядкування. Це дозволило йому зберегти самоповагу. Він визнав систему жорстокого виховання доцільною, бо вона мала своєю кінцевою метою Дисципліну і Порядок, а це непорушна основа Закону. Ідея Закону як умовної системи заборон і дозволів, що діє в суспільстві, дуже рано оволоділа свідомістю Кіплінга. Співвітчизник Кіплінга Р. Олдингтон півстоліття побачить в цій позиції рабську «психологію заду Імперії отримувати стусани». З ним погодяться багато ідейні противники Кіплінга. Сам Кіплінг і себе, і своїх героїв думка не задом, а становим хребтом Імперії, ніж та пишався.
Перебуваючи в зеніті слави, Кіплінг розповість про свою школу в книзі «Пройдисвіт і компанія» (Stalky and Co, 1899). Тонкий цінитель Кіплінга Моем зізнався, що більш огидного опису школи не зустрічав. Багато з них були збентежені тим, що автор не тільки не засудив казармені порядки школи, але згадує їх із захватом і ностальгією.
Дух школи багато в чому визначив погляди і життєві установки майбутнього письменника. Кіплінг сформувався дуже рано, в Вествард-Хо склалися його моральні ідеали. Чи не з дитячих років він утвердився на позиціях мужнього стоїцизму, який пізніше отольется в карбовані рядки «Заповіді»:
Умій примусити серце, нерви, тіло
Тобі служити, коли в твоїх грудях
Вже давно все пусто, все згоріло
І тільки Воля каже: «Іди!»
(Пер. М. Лозинського)
Киплингу не було сімнадцяти років, коли він покинув Вествард-Хо НЕ доучившись. Батько домігся для нього місця молодшого редактора в Лахорськую газеті. Він рано відчув письменницьке покликання і повірив у нього. «Шкільна лірика» (School-Boy Lyrics, 1881) - перша проба пера, в основному наслідування провідним поетам епохи. Через три роки в збірнику «Відлуння» (Echoes) Кіплінг переходить від наслідування і варіювання до пародіювання всіх відомих поетів-викторианцев, оголюючи умовність і штучність їх мови, знижуючи «високий стиль» побутовими темами і розмовними інтонаціями, використовуючи улюблені ними жанри в іншої функції . «Відлуння» і «Департаментські пісеньки» (Departmental Ditties, 1886) з'явилися серйозною заявкою на нове слово в поезії. Час його слави не за горами.
Сім років Кіплінг віддав журналістиці. Він багато їздив по країні, де масове невігластво і забобони були сусідами з високою духовністю, де одна епідемія змінювалася іншою, де лютував голод, де у відповідь на хвилювання місцевих жителів раз у раз робилися каральні військові акції.
Репортерська служба розвинула його природну спостережливість, товариськість, навчила уважно слухати мову свого дитинства, і він заговорив на ньому як на рідному. «Країна чудес» відкрилася йому, він дізнався багато її таємниці, приховані від більшості сахибов (так називали тут білих панів).
В автобіографічній книзі «Дещо про себе» (Something of Myself, 1936) Кіплінг розповів, як добував матеріал. З повсякденних вражень, з «плинності» життя народжувалися не тільки репортажі, дорожні замітки, нариси, але вірші і перші оповідання, які публікувалися в «Громадянської і військовій газеті».
Він дотримувався жорстку умову - укладатися в тисячу двісті слів. Кращі з них складуть перший збірник «Прості розповіді з гір» (Plain Tales from the Hills, 1888). У момент його появи Кіплінг вже рік працював головним редактором «Піонера» в Аллахабаде. Майже всі оповідання, написані в Індії, вийшли маленькими томиками в м'якій обкладинці в місцевому виданні в «Залізничній бібліотеці» в 1888 р .: «Три солдата» (Soldiers Three), «Історія сімейства Гедсбі» (The Story of the Gadsbys), « Чорне і біле »(In Black and White),« Під Гімалайський »(Under the Deodars),« Рикша-примара »(The Phantom Rickshaw) і« Вії-Віллі-вінки »(Wee Willie Winkie).
Кіплінг разюче швидко опанував майстерністю короткої розповіді, він вражав ранньої зрілістю і плодовитістю. Про нього заговорили спочатку в Індії, а незабаром і в метрополії. У Лондоні, куди він прибув в 1889 р, зробивши кругосвітню подорож через Далекий Схід і Сполучені Штати, його розповіді йшли нарозхват. У 1890 р вийшли два нових збірники «Місто Страшної ночі» (The City of Dreadful Night) і «Сватання Діни Шад» (The Courting of Dinah Shad), а рік по тому великий том оповідань, куди увійшли кращі з раніше опублікованих, - « життя дає фору »(Life's Handicap, 1891). У них Кіплінг продовжував розробляти індійську тему, причому дистанція між автором і матеріалом надала ще більше яскравості його враженням.
Після прибуття в Лондон він видав і щоденник своєї подорожі. Книга нарисів «Від моря до моря» (From Sea to Sea) вийшла в 1889 р
Приголомшливий успіх молодого Кіплінга, який можна порівняти хіба що з успіхом загальним улюбленцем Діккенса , Пояснюється мірою, характером його новаторства. Він увійшов в літературу, коли вона мала потребу у відновленні. Згасла блискуча плеяда англійських романістів. Похмурий детермінізм, приземленість натуралістів, вишуканість і естетство символістів, їх містичні осяяння не відчиняли нових горизонтів. Тим часом в суспільстві росла потреба в новому герої, в новій ідеї, в новому консолідує міфі. Стівенсон, старший сучасник Кіплінга, вловив тенденції часу і сформулював письменницьку завдання: «На жаль, всі ми граємо на сентиментальною флейті, і треба, щоб хто-небудь вдарив в мужній барабан». Він та інші неоромантики - Хаггард , Хенлі, Конан Дойль - звернулися до романтики подвигів, подвижництва, захоплюючи читача в екзотичні країни або глибини історії. Кіплінг ж в пошуках героїки, туга по якій завжди посилюється в неясне, переломні часи, звернувся до сучасності.
Багато художників вважали XIX століття прозаїчним і нудним. Бальзак спростував їх, показавши, що сучасне життя «вирує жахливо», і відкрив в ній справді шекспірівські драми. У Генрі Джеймса були підстави бачити в молодому Кіплінга майбутнього англійського Бальзака. Він відкрив героїку повсякденних буднів н романтизував буденність.
Він писав про самих звичайних людей, але показував їх, як правило, в ситуаціях екстремальних, в незвичній обстановці, коли висвічується сутність людська, відкриваються потаємні глибини і невідомі колись сили особистості. У століття зневіри і апатії, в пору настав декадансу Кіплінг прославив працю і відкрив героїку повсякденного творення.
Кіплінг справив зрушення в жанрової ієрархії, перейшовши від традиційного для англійської літератури роману до розповіді, від поеми - до балади і пісні. Одним з перших він відреагував на зростаючу тенденцію демократизації (при цьому, як не парадоксально, ідеї Демократії він безумовно вважав за краще ідею Імперії). Кіплінг демократизував літературну мову і поетичний стиль, а адже це головна умова художньої революції.
Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомої і неприкрашеної життя. При всій строкатості картини в ній була відсутня «розкішна екзотика». «Країна чудес» розкривалася зсередини, без прикрас, постаючи в побутових подробицях, дрібниці життя, повсякденних турботах її корінних і прийшлих мешканців. Замість мальовничих видовищ і багато в чому умовної Індії, яка виникає на сторінках модних авантюрних романів, читач знайшов похмурі картини убогості, дикості, страждання.
Він населив розповіді героями, які не мали до цих пір права громадянства в англійській літературі. Це тубільці, чиї звичаї та життєва філософія так далекі від англійських ( «Повернення Імре», «Будинок Садху», «Гробниця його предків»), які підкуповують простодушністю, довірливістю, а душевним благородством, відданістю перевершують білих панів ( «Ліспет», « Джорджі-Порджі »). Ще більше оповідань присвячено англійцям, яких доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг НЕ лестив своїм співвітчизникам. Груповий портрет «хорошого суспільства» справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені і чванливі, жінки манірні і пустоголових. Колоніальна суспільство строкато. Зустрічаються і совісні ідеалісти, серйозно ставляться до своєї місії, але лише деякі витримують випробування Індією. Дурманячої одноманітність колоніального життя, вбивчий клімат, відторгнення від звичної цивілізації, самотність, почуття покинутості перетворюють життя на пекло. Кіплінг розповів про багатьох трагедіях ( «Відкинутий», «Кінець шляху», «Зберігати як доказ»), але залишив місце і подвигу.
У «будівельників моста» діють люди, які за мізерну платню, при відсутності шансів на визнання віддають свою молодість, силу, здоров'я тій роботі, за яку взялися. «Вільгельм-Завойовник» - це повість про самовідданість і нелюдському завзятості декількох самих звичайних чоловіків і жінок, які відчайдушно боролися з голодом і врятували ораву дітей від вірної смерті.
Симпатії автора віддані «маленької людини», перш за все солдатам, терпляче зносячи всі тяготи життя, що несе свою службу далеко від дому. Кіплінг ставиться до них дружньо-поблажливо, як до хлопців-сорванцам з книги «Пройдисвіт і компанія»: всі вони «страшенні шахраї, собачі злодії, хто нищить курячих сідало, образники мирних громадян і шалено хоробрі герої».
Кіплінг ідеалізує армійського офіцера, особливо молодшого, а ось солдати в його оповіданнях і віршах виглядають часто комічно, являючи собою як би прообраз бравого солдата Швейка. У ранніх оповіданнях народжується новий літературний образ «людини дії», найяскравішим з них є улюбленець Кіплінга і частково його alter ego - поліцейський Стрікленд. Письменник протиставляє його бездарним і Зледащіли чиновникам, жиріють за конторками. Піклуючись про престиж англійців в Індії, Кіплінг вимагав від них знання цієї країни, тільки це могло забезпечити результативність їх місії. Його Стрікленд домігся таких успіхів, що міг без праці зійти і за індуса, і за мусульманина, і за фокусника, і за факіра. Він збагнув мову різних племен, вивчив пісні жебраків, ритуальні танці, він міг брати участь в таїнствах. Для Стрікленд не було нерозв'язних, загадкових злочинів: індійці вважали, що він володіє даром ставати невидимим і велить демонами. Вони боялися і поважали його. «Людина дії» поєднує особисту мужність з вражаючою скромністю. Високе поняття боргу перенесено Кіплінгом в сферу буденної повсякденності.
Таємниця чарівності кіплінгівських оповідань в їх достовірності, а вона ж не приходить сама собою. Безсумнівно, спрацював неабиякий талант. Але крім природної обдарованості позначилося «семиріччя праць важких». Кіплінг свідомо застосовує в оповіданнях техніку репортажу, перетворює репортажность в літературний прийом, звідси стислість, лаконізм, енергійний ритм його прози. Він вважає за краще вести розповідь від першої особи, уникаючи при цьому будь-яких оцінок і моралізаторства, що такі характерні для англійської літературної традиції. Він ховається за маскою репортера, всюдисущого, самовпевненого, жадібного до вражень, все помічає, що проник не тільки «під шкіру», але навіть глибше. Життя і людей він спостерігає скептично-відсторонено, не без іронії, справляючи враження незворушного бувалого людини. Його розповіді схожі на «моментальні знімки», що відобразили шматки життя. Кіплінг перетворює нарис в сюжетну новелу, зберігаючи при цьому фактографичность.
Враження життєвості складалося і за рахунок використання Кіплінгом оповіді, живий монологічного мовлення, що зберігає інтонації, діалектизми, жаргон того кола, до якого належить герой. Кіплінг сміливо ввів в прозу і поезію простонародний говір, мова вулиці і казарми. Збірка віршів, який поклав початок його славі «народного поета», він так і назвав - «Казармені балади» (Barrack Room Ballads, 1892).
«Казармені балади», начисто позбавлені ліричного початку, за тематикою і поетиці близькі «Простим творами із гір». Читач потрапляє в грубий і жорстокий світ солдатчини. Привабливою виявилася і форма вірша - пісенна, маршова, частівкових. У мужніх ритмах кіплінгівських віршів чулися дріб барабана і звуки горна, рокіт океану, скрегіт металу, тупіт марширування колон.
Кіплінга дорікали в прославлянні війни і не без підстав. Але при цьому його бачення війни та армії було суто реалістичним. Ніякої парадності, дешевої героїки, казенного патріотизму. Кров, піт, утома, бруд, запах вівса і кінської сечі, пияцтво, бійки, азартні парі, лайка, тубільні наложниці, прочуханки, страти - ось складові життя його «томмі». Кіплінг - поет і прозаїк першим звернувся до цієї теми і створив жорстокий, грубий, але достовірний і вражаючий портрет англійської армії кінця XIX століття.
Орієнтація Кіплінга на масового читача відштовхнула від нього естетствуючу публіку. Багато його віршів і справді вульгарні і походять на куплети третьорозрядного мюзик-холу. Але поряд з ними живуть інші, захоплюючі досвідченого цінителя поезії. Тільки сноб або брехун буде стверджувати, що немає поезії в таких баладах, як «Денні Дівер» або «Мандалей». Навіть Т.С. Еліот в середині XX в. змушений був визнати, що киплинговские балади - це настільки сильна «поезія нижчого сорту» (verse), що вона часто переходить в розряд «високої поезії» (poetry).
У карбованих рядках «казарменого балад» і «Семи морів» (The Seven Seas, 1896), його кращого збірника, отлілась концепція людини і світу, якої він зобов'язаний репутації «залізного Редьярда». Це імператив активної дії, культ мужності, ідея добровільного підпорядкування і служіння особистості Закону. В оповіданнях киплинговская модель світу ледь проступала, але сама природа поетичного слова сприяла її кристалізації.
Прославляючи активність і дієвість, Кіплінг романтизує НЕ корсарів і флібустьєрів, як більшість неоромантиков, а сучасних представників «джентльменського піратського роду», тих, хто кував міць вікторіанської Англії, хто перетворював її в фабрику світу і володарку морів. Ентоні Глостер - найулюбленіший з них. Це владний господар своєї долі, таких називають self-made man (сам себе зробив). Почавши з нуля, відчайдушно ризикуючи, тримаючи себе і команду в узді, він закінчує життя баронетом, господарем ринку. Такими, як Ентоні Глостер, на думку автора, тримається Англія. Трагедія в тому, що батьки-накопичувачі не мають гідної зміни. Син баронета не проходив батьківських «університетів». «Гравюри, фарфор і книги - ось твоя колія», - з роздратуванням кидає йому батько, усвідомлюючи їх взаємну ворожнечу і нерозуміння. Конфлікт батька і сина глибше, ніж побутова сімейна драма, за ним опозиція більш широкого плану: «природа - цивілізація». В кінці XIX ст. вона стає предметом активного філософського і художнього осмислення. Пройде кілька років, і вона заволодіє свідомістю Кіплінга. А поки він славить ненаситних шукачів пригод, волоцюг, відчайдушних головорізів, вічних блукачів, що нудяться неутолімим бажанням свободи і новизни.
Романтизація подвигу першопрохідців, вільного простору непомітно переходить в прославляння відчайдушних, сильних і зухвалих людей, які склали голови на вівтар Імперії, своєю кров'ю, життям сплатили її горде право називатися Імперією, над якою ніколи не заходить сонце. І «Пісня мертвих» і «По праву народження» закінчуються закликом до нащадків продовжити справу батьків, бути гідною зміною, це вірші-заповіти, в них сильні біблійні інтонації.
90-ті роки - найбільш плідний десятиліття у творчості Кіплінга. Його початок ознаменовано виходом першого роману «Світло згасло» (The Light that Failed, 1890-1891). Хоч він і не став великою художньою удачею, роман цей, багато в чому автобіографічний, вивів Кіплінга за рамки колишніх тем. У центрі його - драма талановитого художника Діка Хелдар. Суворе і шалений мистецтво Хелдар розвивалося далеко від Англії, їжею йому служив багатющий матеріал Сходу та інших заокеанських країн, які Дік об'їздив під час своїх поневірянь. Самобутність Хелдар виявилася занадто яскравою, реалізм занадто грубий, смаки буржуазної публіки були ображені. Відстоюючи свою непідвладність смакам натовпу і обивательської моралі, Дік Хелдар стверджує, що справжній художник відповідальний лише перед своїм талантом, даним йому Богом. Богонатхненність, осяяння згори і майстерне володіння ремеслом, технікою - такі, по Киплингу, дві іпостасі художника.
Доля Діка Хелдар глибоко трагічна. Безнадійна, безвідповідальна любов до нещасної художниці Мезі, фанатично вірить в свою зірку, паралізує було Хелдар. Коли, превозмогші душевну муку, переплавивши її в мистецтво, він завершує свою особисту картину, його раптово вражає сліпота, а безглузда молодичка-натурниця знищує його шедевр. Кіплінг суворий до своїх улюблених героїв. Хелдар чекають самотність і страждання, які, на думку автора, є долею сильних натур. Але і в своїй поразці він залишається переможцем. Хворий в юності тугою за далеких країнах, де Південний Хрест стоїть прямо над головою, він закінчує життя під цим сузір'ям. Сліпий, безпорадний, він гине, як личить чоловікові, - на поле бою.
У 1892 р Кіплінг надовго залишає Англію. На цей раз шлях Маленького Пілігрима лежить через Південну Африку в Австралію і Нову Зеландію. Тоді ж він в останній раз відвідав Індію. Звістка про смерть одного, американця Балеста, в співавторстві з яким було написано пригодницький роман «Наулахка» (Nauiahka, 1892), змусило його перервати подорож. Одружившись на сестрі покійного Кароліні, Кіплінг обґрунтовується в Вермонті. Збудований будинок, названий «Наулахка», тут народилися дві дочки - Жозефіна і Елсі і син Джон.
В Америці Кіплінг пише знамениті «Книги джунглів» (The Jungle Book, 1894; The Second Jungle Book, 1895), в центрі яких історія людського дитинчати, породженому вовчицею і виріс в зграї. З неослабним інтересом стежить читач за тим, як Акела, мудрий і відважний вождь вільного народу (так називають себе вовки), чорна пантера Багіра, смілива, як дикий буйвол, і нещадна, як поранений слон, старий товстий ведмідь Балу, охоронець законів джунглів, рятують Мауглі від іклів тигра Шер-Хана, як виручають його у важкі хвилини, як терпляче підносять йому науку звіриного царства.
Необичайность історії Мауглі, екзотика світу джунглів захоплюють настільки, що художня оригінальність і філософський зміст кіплінгівських книг відкриваються не відразу. Тим часом у творчості Кіплінга відбувається поворот від фактографічного зображення конкретних життєвих ситуацій до символу, спостерігається рух від реальності до міфу з його універсалізмом.
Кіплінг добре знав індійський фольклор і міг черпати з незайманого криниці тубільних казок і легенд. Однак те, з чим ми зустрічаємося в «Книгах джунглів», - це скоріше його власний фольклор, це його особистий міф про Індію. Його тягнуть проблеми природи і цивілізації, місця людини в природі, вирішує він їх нетрадиційно. Книги створені по мозаїчній принципом. Вони складаються з п'ятнадцяти фрагментів, з історією Мауглі пов'язані лише вісім, але і вони не збудовані в логічно послідовний цілісний ряд, як вимагав канон традиційного роману. Поруч з розповідями про Мауглі історії Білого Котика і маленького мангуста Рікі-Тікі-Таві, розповідь про диво Пуран Бхагата, який є героєм багатьох пенджабських легенд і шанується як святий. Фрагменти - самостійні історії, але вони спаяні в єдиний художній світ, і скріплює їх особистість автора - драматурга цього світу.
Кіплінг поєднує в «Книгах джунглів» поезію і прозу: кожен фрагмент постає в поетичному обрамленні. Ідея в тезисной формі заявлена у вірші-епіграфі. Прозовий текст її розвиває, конкретизує. У завершальному вірші ідея зводиться в абсолют, міфологічний символ. Така структура дозволяє трансформувати реальність у міф. Кіплінг першим вступив на шлях «неоміфологізма».
Ідейно-художні покане епохи переломилися в «Книгах джунглів» дуже своєрідно. Епохальну проблему співвідношення «культурного» та «природного» Кіплінг вирішує з оглядкою нема на Руссо, а на Дарвіна і Ніцше. Джунглі Кіплінга - це світ безперервної боротьби за існування, де перемагає найсильніший.
Світ природи трактується їм як світ інстинкту, який існує в двох антагоністичних іпостасях: інстинкт творення і інстинкт руйнування, життя - смерть. Інстинкт життя народжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Світ джунглів мислиться як ієрархічний світ супідрядних кіл: сім'я, зграя (вид), народ. Зграя завжди має вожака, влада якого безумовна, бо вона забезпечує порядок, отже - життя. Суспільство без ватажка (Бандар-Логи) - це анархія, яка веде до самознищення. Закон джунглів дозволяє полювання (вбивство в ім'я життя), але забороняє вбивство заради забави. Дикі Собаки з Декана порушують Закон, це загрожує самознищенням. Через «Книги джунглів» червоною ниткою проходить ідея заперечення хаосу, а отже - утвердження життя.
За Кіплінгом, інстинкт повинен направлятися розумом. Носієм його є людина, а тому природа потребує людини. Руссо стверджував зворотне. Кіплінг в дусі позитивістів проектує закони природи на людське суспільство, на цивілізацію. Він не сприймає апокаліптичних концепцій історії, що поширилися в кінці століття, але йому чужий і оптимізм позитивістів, тлумачать про безперервність прогресу. Кіплінг вважає, що цивілізацію не слід протиставляти природі. Природа - підстава для цивілізації, розрив між ними небезпечний. В особі Мауглі природне і цивілізоване початку злиті: він формується і джунглями, і селом. Союз розуму і інстинкту породжує особливу силу, яка перетворює Мауглі у володаря джунглів. У ньому - при всій умовності образу - Кіплінг явив світові героя нормативного, звільнився від роздробленості свідомості, цілеспрямованої переможця зла, миротворця і перетворювача життя.
Віра Кіплінга в рятівну Закону формувалася не лише під впливом тих ідейних пошуків і суперечок, які займали уми під кінець століття. Вона відповідала потребам його натури. Ще в юності Кіплінг був прийнятий в масонську ложу, і її корпоративний дух, обрядовість, суворе підпорядкування таємним законам, месіанізм стали грати в його житті істотну роль. У «Книгах джунглів» Кіплінг постає як провісник Закону, пророк, що кличе до перетворення світу.
В зеніті слави Кіплінг повертається до Англії і обгрунтовується з сім'єю в графстві Сассекс, але в 1899 році його осягає важке горе - помирає старша дочка. Знову починається кочове життя. Кіплінг довго живе в Південній Африці, буваючи в Англії наїздами. У роки безславної для Великобританії англо-бурської війни (1899-1902), пам'ять про яку зберегла пісня «Трансвааль, Трансвааль, країна моя, ти вся гориш в огні», він, єдиний з англійських письменників першого ряду, займає відверто проімперську позицію, виїжджає на передову, щоб підняти бойовий дух солдатів, шле репортажі в лондонські газети, таврує лібералів і демократів за пацифізм і співчуття крихітному Трансваалю. Тільки жалюгідні людці твердять про аморальність захоплення чужих земель. Кіплінг цю проблему вирішує однозначно:
Ми протягнемо трос від Оркнеев до мису Горн
(Взяти!) -
На віки віків і днесь
Це наша земля (і зауважимо вузол тугий),
Це наша земля (і захопимо її петлею),
Ми - ті, хто народився тут!
(Пер. Н. Голя)
В очах суспільства він перетворюється в «барда імперіалізму». Однак після смерті королеви Вікторії і тим більше після першої світової війни у системи імперських цінностей залишається все менше прихильників. Кіплінг ж вперто дотримується свого: порятунок у відмові від демократичних свобод і в добровільному підпорядкуванні сильної влади. Бути вірним слугою Імперії - це і священний обов'язок, і велика честь.
Ідея «служіння великій справі» одушевляє такі одіозні вірші, як «Останнє спів» (1897), «Тягар білих» (1899), і кращий його роман «Кім» (Kim, 1901), в якому Кіплінг поетизує «Велику Гру», як з його легкої руки стали іменувати шпигунство. Герой роману - юний Кім, син загиблого сержанта О'хари, з дитинства полишена сама на себе, точніше - Індії. Хлопчик, відчуває себе, як риба у воді, в цих похмурих караван-сараях, на галасливих базарах і брудних кривих вуличках, на великій дорозі, що перетинає Індію подібно багатоводної річці, - воістину безцінна знахідка для англійців. Маленький Загальний Друг, як його називають, Кім охоче виконує роль зв'язкового, йому подобається ризик, з яким пов'язане виконання таємничих доручень. Те, що його успіхи не на увазі, що не засмучувало хлопчика: він цінував романтику таємниці. Кіплінг постарався згустити романтичні фарби: він представив шпигуна людиною, щогодини грає зі смертю, але при цьому абсолютно вільним. «Кім» - це не роман в звичайному поданні, це скоріше дуже довгий розповідь про Індію. Кіплінг прагнув до великої формі, але справжнього успіху досяг, використовуючи традиційну форму роману «великої дороги», споріднену розповіді. У романі вирує майстерно відтворена галаслива, строката, безладна азіатська життя. У центрі - образ великої дороги. Вона дозволяє показати представників найрізноманітніших каст і племен і повідомити цікаві відомості про їхні звичаї і звичаї, вона дає можливість ввести в роман цілий ряд персонажів, які не мають прямого відношення до дії, але своєю колоритністю, безумовно, прикрасили розповідь.
Письменницька доля Кіплінга склалася так, що кращі свої речі він створив, не досягнувши сорока років. «Кім» - це його шедевр, він написаний кров'ю. Одночасно Кіплінг закінчував книгу, яка зробить його найулюбленішим дитячим письменником по обидва боки океану. Це «Казки просто так» (Just So Stories, 1902). Казки створювалися в сімейному колі, в прямому сенсі у домівки. Тому, напевно, в них стільки душевного тепла. Першими їх слухачами були його діти. Казки писалися для них і в деякому сенсі про них. «Залізний Редьярд» був ніжним, люблячим батьком. Кіплінг часто переїжджали, і казки кочували разом з ними з континенту на континент. Перша - «Кіт, який гуляв сам по собі» - народилася в «Наулахке» разом з улюбленицею Жозефіною, а ось казки про Слоненя, Верблюді і Леопард - після її смерті, в «Вулсеке» (так називався будинок Кіплінга в Кейптауні).
«Казки просто так» близькі «Книг джунглів», вони ведуть в світ первозданної природи, де по землі бродять слони без хоботів і леопарди без плям. Діти з захопленням слухають дивні історії про те, як у верблюда виріс горб, а у носорога на шкірі з'явилися складки, як слоненя обзавівся хоботом і що могло статися, якби Метелик тупнув ніжкою ...
Тонкий гумор межує в казках з повчальністю. Тварини наділені людською мовою, але мислять і виражаються при цьому дуже по-своєму. «Казки» пронизані домашнім духом, а точніше - ідеєю будинку, який, як відомо, завжди був для англійця надійним притулком, його фортецею.
Кіплінг був не на жарт стурбований тим, що здавався ще недавно непорушним загальний британський Будинок - Імперія - зі смертю королеви Вікторії став розхитуватися і старіти на очах. Він живе надією зберегти його і підпорядковує свою творчість цієї задачі. Підтвердженням тому служить новий збірник патріотичних віршів «П'ять народів» (The Five Nations, 1903), який поставив його ім'я в один ряд з політиками консервативного спрямування, після чого від нього відвернулися побратими по перу і демократично налаштована публіка.
У 900-і роки Кіплінг ще не раз доводив свою здатність бути на рідкість різноманітним. Так, розповідь «Вони», який увійшов до збірки «Шляхи та відкриття» (Traffics and Discoveries, 1904), що вийшов із невідступно спогадів про померлу дочку, витканий з глибокої печалі і трепетної таємниці, виконаний ніжності, легкого подиху і відкриває абсолютно незнайомого Кіплінга.
У 1906 р, піднявши золотоносну брилу національного фольклору, він опублікував цікаву книгу для дітей та юнацтва «Пак з пагорбів Паку» (Puck of Pook's Hill), в 1910 р вийшло її продовження. У цій казково-епічної серії Кіплінг запропонував свою, багато в чому романтизовану і мифологизированную інтерпретацію вітчизняної історії. «Дорослий» етнографічний матеріал грає і виблискує, одухотворений присутністю пустотливого ельфа - шекспірівського Пака.
Однак творчі удачі стають все більш рідкісними. Наділений живим розумом, Кіплінг ні сильним мислителем. В першу чергу він був великим художником. Підкоривши свій талант великої - в його очах - ідеї Імперії, він прирік себе померти разом з нею. Він продовжував писати і в роки першої світової війни, яка забрала в нього сина, і після неї, але його не читали. Кіплінг перестав бути пророком у своїй вітчизні. Похорон Кіплінга у Вестмінстерському абатстві в 1936 р пройшли непоміченими.
Час - найкращий критик. Пала Британська імперія, але найкраще з написаного Кіплінгом живе. Це не тільки «Книги джунглів» і «Казки просто так». Т.С. Еліот, іронізувати над поезією Кіплінга напередодні першої світової війни, в ході другої видав його вибрані поезії, супроводивши тому великим передмовою, в якому визнав його великим Майстром Слова. С. Моем видає в середині століття антологію оповідань Кіплінга і завершує своє есе про нього категорично: «Редьярд Кіплінг - єдиний автор в нашій країні, якого можна поставити поруч з Мопассаном і Чеховим . Він - наш видатний майстер розповіді ». Таким він і увійде в XXI ст.
Г. Ионкис, 1997.
ІНДЕКС: Письменник представляє
А Б В Г Д Е Ж З І до Л М Н про П Р З Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Е Ю Я
