ВІСІМ такт забутих МУЗИКИ. 55 РОКІВ ТОМУ ЗАКІНЧИВСЯ НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС

За фотографію, яка перед вами, читачу, свого часу сплачено була найвища ціна - людське життя. Коли під час обшуку її знайдуть, фотографа, таємно зняв з вікна другого або третього поверху цю сцену, повісять. Під шибеницею примусять грати музикантів, навіки збережених об'єктивом його «лійки», а в нього cамого, вже мертвого, будуть метати і метати ножі.

Любителі музики ... Ось вони на давньої фотопапері. За оркестрантами. Шестеро групкою за жвавою, мирною ніби бесідою. Дві кашкети з високими тульямі - офіцери. На одному світлий, з голочки, френч, руку із затиснутими в долоню бездоганними рукавичками він заклав за спину. Ще четверо в чорних мундирах СС і чорних пілотках.

А помста катів була такою шаленою тому, що сміливець наважився зафіксувати на плівці дещо страшніше, ніж просто оркестр за грою, - то, що вони вважали за краще б назавжди заховати від світу. Так, той оркестр і справді диявольська вигадка: і диригент, і скрипалі, і барабанщик, будь без винятку - в'язні і тільки в'язні. А грати їх оркестр примушували під час страт та екзекуцій ...

Дорога в пекло

Давним-давно розвіявся попіл в небі Львова. Давно немає трамвайних рейок біля оперного театру. Стою на колишньої зупинці в центрі - там, де, вирушаючи в сторону вулиці Яновської (нині Шевченка), «трійка» зупинялася за оперним театром. І мій погляд мимоволі впирається в шорстку стіну оперного будівлі з глибокими канавками в товщі декоративного цементу.

Тільки що я бачив точь-в-точь таку ж фактуру. Ті ж глибокі, немов борозни, канавки і трамвай, але на знімку у львівському архіві. Лише причепом до трамвайного вагончика дві вантажні платформи. А на них - в'язні. І охоронець в лобатою німецькій касці, з автоматом. Присів на сходинці.

Дорога в пекло ... Дев'ять трамвайних зупинок туди, звідки майже ніхто не повертався. Оскільки в кінці маршруту, під піщаної горою, за Яновським кладовищем, з листопада сорок першого - «Цвангсарбайтлагер». Янівський табір так званих примусових робіт.

Усередині оперного театру, по ту сторону вікна, яке виходить на цю неіснуючу більше трамвайну зупинку, розмовляю з літнім лисуватий чоловіком в сильних окулярах. Тоді, у вісімдесятому році, йому було вже за сімдесят, лише очі за скельцями молодим блиском не гармоніюють з досить поважним віком. Старий львівський музикант Роман Романович Кокотайло бог знає скільки років пропрацював в оперному хормейстером. Сюди з репетиції ледь доноситься приглушена гра оркестру, низько, басово зітхає хор.

- З цього вікна, - згадував Кокотайло, - я не раз бачив, як везли в Янівський концтабір тих нещасних ... Побитих, виснажених, худих - жах. А якщо, прошу, побачиш на вулиці, відвертайся. Чи не піднімай, боронь Боже, очей. «Льос, Льос! Проходь! »І то добре, прошу, якщо повиганяєш. Бо і застрелити можуть ... І що це за люди, скажіть ви мені, прошу? Гомо гоміні люпус ест - знаєте? Людина людині вовк. А про них я так сам собі думаю: люпус ЛЮПУС гомо ест! Вовк вовку - людина! Кошмар, а не люди! ..

Окупувавши Львів, який гітлерівці переінакшать по-своєму, в Лемберг, територію площею 2990 квадратних метрів по вулиці Яновської (між єврейським цвинтарем, з одного боку, і залізницею, з іншого) обгородять кам'яною стіною, посипаною зверху битим склом. Табір поділять на три частини. У першій - службові будівлі, канцелярія. У другій - для чоловічої статі чотири барака, склад. Третя частина - жіноча: тут також чотири барака і - лазня для комендатури. Чому баню влаштували саме в цій, жіночої, частини, пояснювати, думаю, не треба.

Територію табору нацисти замостили надгробними каменями з Яновського та Клепарівська кладовищ, і під ногами на плацу подекуди читалися на могильних плитах прізвища похованих.

За майстернями, неподалік від стайні, поставили дві шибениці. Такі ж ешафоти спорудили біля кухні в другій частині табору. А ще «гуманісти» в есесівських мундирах влаштували так звану «добровільну шибеницю» (я також бачив її в архіві). До гілкам корявого, напівзасохлого дерева завбачливо прив'язували петлі. Для тих, кому вже несила терпіти знущання, хто вважав за краще покінчити життя самогубством.

Не знаю, на який з шибениць повісили того нещасного, який наважився потай клацнути затвором фотокамери. Але врешті-решт я вирвав з небуття його ім'я - Штрайнберг, працівник канцелярії табору. Здається, і сам з ув'язнених.

А про об'єкт його зйомки скупо оповідає «Меморандум прокурора» 1944 року:

«Розігнавши львівську консерваторію і філармонію, окупанти більшість професорів музики заарештували і загнали в Янівський табір».

По крупинці буду збирати подробиці. Тюремним «Фольксвагеном» оберштурмфюрер СС Ріхард Рокіто звозив в табір заарештованих музикантів. Поодинці, інструмент до інструменту. У кафешантані в Сілезії, а потім у варшавському кафе «Оазис» він служив колись скрипалем в джаз-банді - поки в іншій банді не взявся за парабелум. Інструменти, яких не вистачатиме для ансамблю, яким його задумав скрипаль з парабелумом, разом з музикантами будуть висмикувати з оркестру львівської опери.

... Відключені реостатом, повільно гасли кришталеві верхні вогні в оперному залі, з позолоти лож зникали відблиски. Лише за оксамитовим бордюром в оркестровій ямі неяскраво світилося. Та ще на сцені лежало світлову пляму, в якому балерина вимахувала руками-крилами. Вмираючий лебідь. Сен-Санс.

Приглушено, в чверть звучання, грав оркестр, і стиха лилося спогад:

- Все життя я в театрі, а, вірите, боязно було і поглянути туди, вниз, спостерігати, як в оркестровій ямі з'являються порожні місця. Кого-то сьогодні знову взяли. Хто наступний?..

Старий хормейстер примостився в кріслі впритул до оксамиту, біля якого минула ціла життя. Тільки що я показав йому зменшену фотокопію нюрнберзького знімка. Перш бачити цього не доводилося, тому він мовчки, сумно розглядав. Коли ж, нарешті, заговорив, спливла найперша прізвище:

- Це - Мунд! - впевнено тицьнув він у фотокопію. - Точно - Якуб Мунд! Тільки в театрі його звали Кубою. Куба Мунд. Якуба і не питайте, все старі львівські музиканти знають лише Кубу.

Він помовчав, сумними очима дивлячись на сцену, але я не впевнений, що він там щось бачив. А потім обернувся до мене:

- Він мого приблизно віку, року десь дев'ятсот четвертого, може, п'ятого. Грав спершу в оркестрі. Скрипка. Потім став диригентом. Якийсь спектакль ми навіть разом ставили, ось лише не пригадаю що ... А може, ще згадаю. Хто ж інші ті нещасні - не відаю. Подейкували, ніби-то не тільки зі Львова, а й з Варшави привозили, з Відня. А ось Куба ... Одного разу грати треба, а диригентський пульт - порожній ...

Так і опинився Куба Мунд в Янівському концтаборі. Тамтешній оркестр повинен був грати вранці на Аппель (перекличках), вдень, як уже говорилося, - під час розстрілів і екзекуцій, ввечері - тішити слух стомленого цими працями табірного начальства.

А фотографія? Кати не в силах будуть її вбити. Захоплена у Львові з гестапівськими сейфами, вона ще стане свідком на Нюрнберзькому процесі, де міжнародний трибунал судитиме спійманих верховод гітлерівського рейху.

Так, вона стане свідком - замість страченого автора. Замість вас - професора, теслі, склярі, музиканти, військовополонені, партизани. Замість вас - українці, євреї, поляки, росіяни, подані Франції, Югославії, Польщі, Італії, Голландії, Великої Британії, Сполучених Штатів. Сто сорок тисяч людей планети - в Яновських пісках. Сто сорок тисяч ... під музику ...

Альбом-обвинувачення

Вперше я наткнуся на цей знімок в третьому томі семитомника «Нюрнберзький процес» випадково (шукав зовсім інше). І вже не буду спокійний, поки через роки не розкручу історію і самого фото, і увічненого на ньому оркестру. Постараюся поіменно ідентифікувати зображених на знімку музикантів. Буду знаходити для цього уцілілих в'язнів Янівського пекла. Знадобляться кілька поїздок до Львова, тривала робота в архівах, два або три роки листування і зустрічей з десятками людей.

Пізніше знайду це ж фото в грубезному, переплетеному шкірою альбомі. Альбом той був замкнений в сейфі одного не очень доступного архіву, і в нього вклеїли викривальні фотодокументи, зокрема, і про Янівському таборі.

... В калюжі крові, роздягнені до білизни, обличчям вниз ... Під парканом. «Публічно розстріляні на вулиці Вірменській» ... Рови з трупами ... З балкона, приторочені до мереживним грат, звисають петлі. І повішені ... Шибениця, збита з колод. На ній семеро страчених. Під фото напис: «На базарній площі за оперним театром стояла шибениця» ... Кісткодробарка. Це коли гітлерівці замітали сліди, і «бригада смерті» з тих же самих в'язнів, зондеркоманда 1005 день і ніч палила в Янівському концтаборі штабелі трупів, дробила кістки і розсіювала попіл.

Цей альбом-обвинувачення побував в Нюрнберзі. Його возив на процес спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» Ярослав Галан. І світ жахнувся. Від видовища того, у що фашизм перетворив людське життя. І - від музикантів-невільників, яких під страхом смерті примушували акомпанувати стратам.

Троє з клеймом

Коли картина поступово стане вимальовуватися, я вирішу переплавити її в документальний фільм. Поряд з оркестром з'являться і три героя, яким пощастило вціліти в тому пеклі, - Поет, Майстер і Тесля. Тавровані гітлерівцями, ніби худоба, - номерами. А саме:

№ 9264 - Микола Євгенович Петренко, поет зі Львова,

№ 5640 - Зигмунд Самсонович Ляйнер, майстер цеху з райцентру Нестеров,

Степан Якович Озарко, тесля з містечка Галич, - номера не пам'ятає.

У кожного була своя дорога в пекло, що іменувався Яновським концтабором.

З № 9264 ми прогулювалися по безлюдній алейці Стрийського парку, і поет Микола Петренко не поспішаючи викладав свою одіссею.

Заарештували його далеко звідси - в рідній Лохвиці на Полтавщині. Старша сестра Настя підтримувала зв'язок підпілля з вірменським легіоном. Її взяли першої, разом з друзями. Потім, по другому колу, гестапо вистачало молодших. Дошукувались, хто ж після перших арештів продовжує розклеювати в Лохвиці листівки і складає заборонені пісеньки. А було тоді поетові всього-на-всього 15 рочків ...

Такі дати забуваються - до Яновської платформі його ешелон прибув 20 жовтня сорок другого проклятого року.

... купка накидані портфелі біля штанг. Після уроків хлопці ганяють у футбол. Єдиними глядачами на скрипучих трибунці райцентрівського стадіончика були ми з № 5640. З Зигмундом Самсонович Ляйнер, крутолобим чоловіком з русявим вусиками, опинилися ми тут не випадково. Звідси, з маленького стадіону в старовинному, з XVI століття, містечку Жовква, почався і його шлях до пекла. Сюди їх, як і інших містечкових євреїв, німці пригнали всією сім'єю.

- 15 березень сорок третього року - вік буду пам'ятати! - був на цьому стадіоні апель. Близько тисячі жовківчан колонами нагнали сюди. Там, біля входу, бачите? - показував мені Ляйнер, - офіцери СС. Поле оточили вахмани, шуцполіція з бляхами на грудях. А по-він там, віддалік на гірці, бачите? - поліцаї зі зброєю. Батогами били, палицями - відбирали працездатних. Ну а з рештою відомо що ...

Пізніше, вдома, він покаже мені лист сестри Гені. Молодший брат свято береже його все життя, так як лист - передсмертне.

«Нас знищують невпинно і в такому швидкому темпі, і так насильно кидають нас в могили, деяких, дослівно, живими ... Мама посварилася з Богом. Чому він не робить дива ?! Куди він дивиться! Чому дозволяє нас мучити, за які гріхи ?! Цим листом прощаюся з тобою з великим болем у серці і бажаю, щоб доля обійшлася краще з тобою ».

Так, йому пощастить. Навіть двічі. Війна застала його в 10-му класі. № 5640 був спортивним хлопцем - бокс, самбо, - і це допоможе вижити.

- Молодий, дужий. Обшукали, дали стусанів - і в машину. У табір. А батька, матір і сестру Геню розстріляли. В один день і в один час ...

... Той, хто не пам'ятав свого номера, старий Тесляр, Степан Якович Озарко, коли в вісімдесятому році я розшукав його в Галичі, свої пригоди виклав в листі до мене:

«Потрапив я в концтабір ось як. Я був мобілізований польською армією в 1939 році на війну проти гітлерівської Німеччини в місяці серпні. А так само через два тижні, 18 серпня того ж року, майже цілком польська армія потрапляє в полон, одночасно і я разом. З того часу і почалася моя невольничья життя.

У сороковому полонених українців і поляків групами по 20, по 30 чоловік відправляють до Німеччини на роботу до бавора.

Коли почалася війна з Радянським Союзом і коли вже німці були в Галичі, я почав бавора просити, щоб він дав мені відпустку вдома подивитися, а він і слухати не захотів. Так ось, перебув зиму, а як повернуло на весну, в квітні сорок другого я тікаю звідти, від бавора, і щасливо добираюся додому.

Пробув я вдома дев'ять місяців, і за мною прийшов пошук з Німеччини. І в лютому місяці сорок третього року мене заарештовує поліція і вивозить в Янівський концтабір, де й почалися мої табірні муки ».

муки

Ворота з орлами, що тримають в пазурах свастики. Між двох бетонних колон, на яких сидять зловісні ці птахи, - чавунні ворота, вхід в табір. З колами, перехрещеними, немов мішені. Те, що ці бетонні колони при вході порожні всередині, розповів мені Майстер.

- З боку табору в ті бункери вели залізні двері. Коли були сегрегації (акції), за ворота виводили п'ятірками. Кого на смерть, кому ще жити, це як пощастить. Не дивіться, що бункери малі, по 10-15 чоловік набивали. Перед розстрілом заганяли в лівий бункер, а в правому - прохідна. Через неї бригади пропускали - вантажити вантажі на залізниці. І ось - вірите? - одного разу попадаю в лівий бункер ...

Від важкого спогади у нього навіть дух перехопило, і Майстер зітхає.

- Ну, кажу, Зигмунд, прощайся з життям ... Бачив, як покірно йдуть на смерть? А я такий був - хоч перед смертю їм, бандюгам в горло вчепитися. Я за двері, а вони ... Не замкнені! А вартовий відійшов кудись. Я шусть туди. А в колючому дроті прохід, що веде в ДАВ - Дойчеаустріхтунгсверке, - каже Зигмунд Самсонович по-німецьки. Він взагалі частенько вставляв німецькі слівця, а потім сам і перекладав. - Німецькі ремонтні майстерні тобто. Я там і працював. У шлеи впрягався, тягав вагончики вузькоколійки. Будували бараки. А фахівців вони тоді не чіпали - табір треба було ще облаштовувати, а я міцний хлоп. Той ДАВ мене і врятував ...

Степан Озарко (листом):

«Сам я будівельник-тесля, і в таборі попадаю в будівельну бригаду. Нас в бригаді був 20 душ. Були українці, поляки, євреї, а щоб відрізняти одних від інших, то українцям наказали нашивати на блузах на плечах і грудях латки голубого кольору, полякам - червоного, а євреям - жовтого. І то лише тим, хто був на роботах. А тим, кого вивозили на розстріл або на шибеницю, нічого не нашивали.

У травні місяці 1943 року цілий тиждень звідкись возили. Всіх привезених заганяли в так звану Долину смерті і тримали їх там цілий тиждень без води, без їжі. А 8 травня всім наказали роздягтися догола (а було їх 8 тисяч) і загнали в провал під гору, а там всіх розстріляли. А після цього на тій будівельному майданчику було трупів, як на фронті. Одні постріляні, другі повішені ».

Я бачив цю зловісну Долину смерті. На світлині. Тому що туди не пускали. Про причини тепер, без цензури, можна сказати: оскільки в страшному тому місці, як був, так і залишився табір, тільки радянський.

На фото вишка охорони, між двома рядами колючого дроту на високих палях - прохід вниз, під піщану гору, в долину. Як тільки гору ні прозивали - Піски, Пяски, Гицель-гора (по-російськи «Шкуродер»). А з того часу - Долина смерті. Остання дорога тисяч і тисяч людей. У центрі долини як би озерце. Тільки не вода то, не вода ...

«Дно долини, - відсторонено фіксує під фото« Нюрнберзький альбом », - на півтора метра було просякнуте кров'ю».

Розшукуючи цей запис у своєму давньому, «Янівському», блокноті, я натрапив на вельми красномовні виписки з тодішньої поточної друку, які, розслідуючи історію табірного оркестру, робив попутно.

Франц-Йожеф Штраус (був такий ультра в ФРН): «Я стверджую: право громадян Федеративної Республіки Німеччини не мати бажання чути про Освенцім».

Брошура ультраправих з Британського національного фронту (тираж - три чверті мільйона примірників): «Злочини фашизму - це вигадка червоних! Газових камер не було! »

З інтерв'ю кореспондента журналу «Штерн» з членами неонацистської молодіжної організації «Вікінг югенд»: «В концтабору відправляли ворогів рейху, що цілком справедливо і що ми обов'язково введемо знову».

Що ж це за «вороги», оповідалі Давні газети. З информации ТАРС від 9 серпня 1944 року «Живі свідки розповідають»: «В кінці Яновської вулиці обгороджені десятки кварталів. Серед в'язнів - диригент Мунд, хірург професор Островський, професора-терапевти Грек и Ренській, професор-гінеколог Соловей, професор Новицький з сином, співає и музикант Прівас, професор Прігульскій и много других. Лейтенант Штайнер оглянув ув'язнених, наказав Прігульскому вийти вперед і відвів його до огорожі. Потім він накреслив на грудях професора невелике коло. Посміхаючись, дружина коменданта взяла з рук чоловіка зброю. Вона цілилася довго і старанно. Зрештою вистрілила. Професор здригнувся і схилив голову. Куля потрапила йому в горло ».

№ 5640, Майстер, розповідав на стадіоні:

- Підходить, бувало, Гайне або Варцог, був ще й такий комендант: «Останнє бажання? Я виконаю ». Були такі, що благали: «Пристрель». Гайне, садюга, начальник слідчої частини, сміявся: «Гут». Брав з апелю, відводив і все-таки вішав ... Так мій товариш загинув, Собель ...

Тесляр (в листі до мене):

«Взимку:« Встань - ляж, встань - ляж ». Хвилин двайцять. Це на силу перевіряли. А хто не міг - в потилицю. Навесні: «Засунь ніс в бруд». Хто не засовував - стріляли »...

Майстер свідчив під дзвінкі удари м'яча на стадіончику:

- Садюга кожен своє придумував. Гебауер, був ще й такий комендант, людей в бочці заморожував. Варцог - той не стріляв. Наказав вкопати десять стовпів, до них в'язнів прикручували. Кров вухами йшла, носом, ротом. Вмирали від порушення циркуляції ... Блюм командував пральні. Чи вірите, золоті речі давали, аби туди потрапити. Так як кухня близько. А у Блюма батіг був плетений - двох з ніг збивав ... Рокіто - той, що оркестр організував, - до Відня слав діаманти і золото в акордеоні. Так він жінкам на голову цегла скидав ... А «біг смерті» до прохідної перед роботою? .. «Біжи! Шнель, шнель! »А самі регочуть і ніжку підставляють. Я спортсменом був, то перестрибував. А впадеш - стріляють ... А потім зробили з в'язнів зондеркоманду 1005 «бригаду смерті», щоб трупи палити. Так і тут розвагу собі придумали. Шар дерева, шар людей, Кісткодробарка через колючку видно. А вони роги собі прироблять і носяться навколо вогню. Вибирали чорта, головного чорта ... Ой, хотів би забути, та не зможу ...

З документів Нюрнберзького процесу, тому третій: «Комендант Янівського табору оберштурмфюрер Вільгауз заради спорту і заради розваги дружини і дочки систематично стріляв з автомата з балкона канцелярії табору в ув'язнених, які працювали в майстернях. Потім передавав автомат своїй дружині, і вона також стріляла. Іноді, щоб розважити свою дев'ятирічну доньку, Вільгауз змушував підкидати в повітря 2-4-річних дітей і стріляв у них. Дочка аплодувала і кричала: «Папа, ще, тато, ще!», І він стріляв ».

танго смерті

В альбомі, який побував в Нюрнберзі, художник, який свого часу оформляв його, на фотографії оркестру в куточку намалював білим навскоси коротенький фрагмент нотного стану. Якихось кілька фактів.

Опитую старих львівських музикантів - чи знають вони мелодію Яновського «Танго смерті»?

Хормейстер опери Р.Кокотайло:

- Щось тоді чув, але допомогти тут не можу. Стільки років ... Та взагалі все життя цікавився лише оперної музикою. Запитайте, може, у Кос-Анатольського. Він починав колись в джаз-оркестрах за різними рестораціях.

Композитор А. Кос-Анатольський:

- Чи написана була спеціальна мелодія. Ймовірно, виповнювалося якесь модне до війни танго. Я їх знав тисячами. Але що саме ?!

Колишній співак оперної студії Ігнатій Мантель упізнав двох музикантів:

- Якуба Мунда, скрипаля, диригента, я знав особисто. За Польщі він працював на посаді викладача (професора) в Львівському музінституті ім. Кароля Шимановського, одночасно концертмейстером Львівського оперного театру, а після тридцять дев'ятого - диригентом. А Штрікс в міжвоєнній Польщі очолював естрадний оркестр в ресторані «Брістоль», а з 1940 р був концертмейстером оперного театру.

Вдома у викладача класу баяна Львівського педучилища Володимира Миколайовича Пержила розкладені папки з вузенькими листочками, списаними нотами, з текстами, магнітофонні касети. Він і група ентузіастів розшукують, записують з голосів фольклорні пісні часів війни. Сьогодні збирач записує при мені табірний фольклор з голосу № 9264. Музикант просить Поета наспівати в мікрофон мелодію, але той ніяково розводить руками: змалку слуху не маю. І замість того хрипкувато наговорює пісню. Її в сорок третьому прислала з концтабору «Гутенбах» сестра Настя.

Чорна частка моя за дрота,

Звідсі я виглядаю у світ.

Пролітають літа за літамі,

Осіпається юності квіт.

Тільки ти, моя рідна Матус,

Чи не сумуй и не плач, чи не Ріда.

Вір у ті, что я знову вернуся

У свой рідний улюблений край.

На півслові обірветься пісня: чи не останній то був від сестри привіт. Загинула в фашистському концтаборі сестра Настя. І мелодії не залишилося, шкода ...

Розмова переключається на ту мелодію, яку виконував у Янові оркестр як «Танго смерті». Номером 9264 за своє перебування там оркестру чути не довелося. А що знає про це збирач?

На наше прохання В.Пержіло намагався знайти сліди в Польщі. Каже, що там «Танго смерті» знають як модне колись танго «мелонген». Але його чи грав в Янові підневільний оркестр? Дехто з старих музикантів за переказами стверджує, що це було давнє польське танго «Та остатня нєдзєля» ...

Кладу перед господарем перекопіювати в архіві фломастером фрагментик, використаний художником як елемент оформлення. Але сорокарічний музикант по куцому уривку відтворити забуте танго не може.

Той же листочок я поклав перед літнім чоловіком із сивим проділом в квартирі на вулиці Руській, 3. Степан Якович Харіна багато років викладав в музично-педагогічному училищі.

Промуркотавши щось під ніс, він відклацав пальцями об стіл такт. Взяв листочок і енергійно пише ноти далі.

- Це хто ж не знає? Лише тональність дивна, краще так ... - він продовжує креслити значками нотний стан. - Це один з варіантів «макабричних танго». Під нього в тридцяті роки стрілялися від нещасливого кохання.

Листочок перекочував на рояльну поличку для нот, і старий музикант впевнено бере акорди. Знайома мелодія ...

- Так, - підтверджує Харіна, - у «макабричних» справді було й іншу назву - «Та остатня нєдзєля». Але коли Едді Рознер виконував його своїм джаз-оркестром, а потім перед війною заспівав Утьосов, були вже нові російські слова: «Утомленное сонце». Автор музики? Композитор Петербурзький! ( «Який очолював у Варшаві естрадний оркестр в ресторані« Адрія », - додав у листі до мене Ігнатій Мантель, - і в 1936 році сам перший виконавець».)

Єдиний, хто бачив і чув оркестр у таборі, - Майстер.

- Так, і бачив, і чув. Двічі. Правда, здалеку. Так як наша частина табору була відокремлена колючим дротом. А грали? Різне грали. Танго грали. При іберзідлюнде, як казав той звір, комендант Вільгауз, тобто при переселенні з сього світу на той. Вальси грали і сумне, Бетховена, це пам'ятаю. Знав би, що мелодію танго треба запам'ятати! Пісеньки нашого барака пам'ятаю, (наспівує) а то ось танго ...

В одній з публікацій спогадів у львівській газеті «Вільна Україна» Майстер висловився ширше: «За наказом начальника табору біля кухні була вкопана шибениця. Якщо не вистачало місця, людей вішали і на дереві. Оркестр грав «Танго смерті». Начальник табору любив музику. Він любив слухати оркестр під час розстрілів. Вальс Штрауса. Йому було кумедно спостерігати, як ніяково падали на землю люди під безтурботні звуки його грайливих мелодій. Для повішених - танго. Ну а під час катувань щось енергійне, наприклад, фокстрот. А ввечері оркестр грає під його вікнами. Щось величне, може, Бетховена. Грає годину, другий. Це вже катування для музикантів. Дерев'яніють руки скрипалів, тоненькими струмочками струмує кров з поранених губ трубачів ... »

«Танго смерті» ... Для тисяч і тисяч та солодка мелодія була останнім звуком світу.

порятунок

Той же маленький райцентрівський стадіон. І Майстер на трибунці. Ніби, зробивши коло, повернувся сюди його хресний шлях. А він дійсно повернувся. Тоді.

Майстер:

- 18 листопада сорок третього року, в четвер, я втік з табору. З двома товаришами. Місяць готувалися. Зробили ніж. Вивчили, як змінюються пости на вишках, чи є напруга в проводах. Днем з рогатки розбили кілька лампочок. А як стемніло в зоні, зробили підкоп під колючий дріт. Вбиральня виходила до Гицель-горі, на Піски. А там - знали вже - охороняє лише один вартовий на сто метрів. Ось тоді мені ніж і став у нагоді ... - зітхає, що не сповідавшись до кінця. - Повернулися, значить, в Жовкву. Ховалися на горищі зруйнованої церкви. Але потрібні харчішкі. Вийшли зі схованки. Тут нас і взяли. У в'язниці ох і били ... прикладом в живіт. Я прикривався лівою рукою, так як думав - права ж для роботи. Пізніше потягли до дверей. І придавили дверима праву. Щоб сказав, хто харчі давав. Потім гудзик не вмів застебнути ... Один з товаришів не витримав - повісився на решітці. У камері ще одного втікача зустріли, з Янівського табору. «Ви, - каже, - коли втекли?» - «У четвер» - «А в п'ятницю вранці всіх ліквідували» ... На колючий дріт кидалися, на кулемети. А дехто сховався. Навіть «бригада смерті» 1005 розбіглася, тільки мало хто живий залишився під час втечі ...

поет:

- А у мене все було пізніше. Тих страхіть у Янівському таборі я не бачив, так як потрапив в частину, де фільтрують, а не катують. Пощастило. А може, врятувало ... Сорок другий, кінець листопада, 22 число - знову заштовхали в ешелон. Привезли до Німеччини. Зроду такого не чули - Бухенвальд. А побачили те ж саме - гумові кийки, нагайки, тільки раз в 20 більше. Голод. Два кілограми буханець, глевкий сурогат, - на сім чоловік, баланда днем. Норма висмоктувала. А чи не виконаєш - в штрафний барак. Там пайка менше, а на ногах більше. Днів десять пробув в Бухенвальді. Поки - знову пощастило! - перевели до філії Бухенвальда «Штокбах». Цей табір обслуговував металургійний комбінат.

Розповідав це Микола Петренко в трамваї, коли ми поверталися назад:

- А били на кожному кроці. Скоро на те ми й уваги не звертали. Тільки ночами боліло дуже, коли з заводу переганяли на ніч в табір. Бив хто завгодно. Вахмани - бичем, палицею, переходили з людини на людину. Але людині, якщо вже везе, то щастить. Потрапив я на емаліренрай - лакування мідного дроту. Підручним до Альберта Лессінга. Щодня з дому він нам щось приносив, якусь пару картоплин. Або Хедвіг Штраус, хоч у самій тих статків ... У неї свій порядок був: кожен день щось комусь, по черзі. Не я ж один, ой, не один ... Так що були німці і - німці. Голод такий, що їх лише і чекаєш. Вічний. І нині відчуваю, як заговорю ...

Свої деталі додав у листі Тесля:

«Харчування було, аби не здохнути. Вранці - чорна вода, але це хто захоче ще. На обід - сива вода і шматок брукви. А на вечір - сто грам хліба з тирсою. Або гнилу картоплину ».

- Очищення! Чи не проковтнути! - емоційно вигукне Ляйнер. - У таборі було казино для офіцерів, так на смітниках там рилися. Дизентерія страшна, поголовна! Були й такі - пальці з голоду смоктали. Один раз бачу: з роботи гойдається, опухлий. Я яблуко йому дав, зелене, по дорозі підібрав. Так він узяв в зуби і тут же впав. Помер у мене під ногами ...

Порятунок. Воно також у кожного своє.

Тесляр:

«А мене в кінці серпня сорок третього року передають у другій концтабір в Львові, а звідти під ескортом вивозять назад Німеччину. І аж в 1945 році мене звільнила наша Радянська Армія, і у вересні того ж року я прибув в свій Галич, став далі будівельником і почав піднімати рідне містечко з руїни. Живу і до сих пір, сім'я моя - дружина і син, а дочка заміжня з онуками на стороні живе ».

Майстер:

- З в'язниці мене повернули в табір. Другим колом. І прямо на розстріл. У бункер запихали, біля воріт. Ні, Зигмунд, - кажу собі, - не вмирай до останнього. Ложкою цеглини в бункері відколупувати - не встиг. Врятувало ж то, що вартовий в туалет пішов, а двері замкнути забув. Я через огорожу - і по насипу до залізниці. Як на мене з автомата били. А я ось живий! У Карпатах був у партизанах. До вересня сорок четвертого. Це я вже все їм згадав! Так що сальдо червоне, але не в їх користь.

Післямова до фільму

На викладених тут фактах, які збирав кілька років, свого часу я написав кіносценарій. А в 1982 році з режисером Арнальдо Фернандесом ми створили документальний фільм, де вперше в кінематографі оприлюднили історію табірного оркестру. Історію страшну і унікальну, так як другий такий, здається, не було в страшній літописі світової війни, а доля самого оркестру закінчилася, зрозуміло, сумно.

Незабаром новий фільм включили в програму в той час вельми престижного для документалістів Міжнародного кінофестивалю в Кракові. Авторів, як тоді водилося, до Кракова, ясна річ, не послали, а відрядили двох чиновників від кінематографа - нашого і московського. Цей «наш», заступник голови Держкіно України Д.Сіволап, колишній секретар обкому з ідеології, а тепер друга особа в нагляді за кінематографом і кінематографістами, після повернення викликав мене в свій керівний госкабінет. Щоб повідомити про наступне:

- У Польщі ж «Солідарність», в журі всуціль її представники і кінодіячі капстран. Наших же - один від Радянського Союзу, другий - від ЧССР, і все. Ось вони всю радянську програму і провалили, включаючи московський полнометраж. Глядачі свистіли, демонстративно виходили із залу. Все нам на зло.

А потім втупився в мене, ніби на допиті:

- Чим же ви їх взяли, а? .. - він не зумів приховати підозрілих ноток. - До кінця додивилися. Москву, бач, провалили, а вам приз? Як це розуміті?

Я вже прочитав в московській газеті «Радянська культура» (був такий цеківський офіціоз) повідомлення з Польщі, яке мене чимало насмішила. Там писалося, що на Міжнародному кінофестивалі в Кракові картині присуджений приз «Бронзовий дракон» за кращий кіносценарій. Але, ймовірно, хтось своїми силами перекладав з польського диплома, ось і вийшло в газеті, що автор сценарію ... Єжи Мальчевський ...

- А де ж приз? - запитав я Сиволапа.

- А той москвич, з міжнародного відділу, як тільки побачив, в оберемок і згріб. Каже, нібито для музею союзного Держкіно.

- Ну, в даному випадку приз, напевно, персональний. Сценаристу, а не за фільм в цілому? - Таких безіменно-загальних кришталевих банок зі всяких кінофестивалів я набачився в вітринах вестибюля Укркінохроніки.

На мій подив, друга в республіці кіноперсон лише розвела руками. А була ж у союзній делегації керівником.

Пізніше письменник Юрій Щербак, чия дружина пані Марися півжиття пропрацювала в польському консульстві, скаже мені:

- «Дракон» з Кракува, кажеш? О, то дуже файна скульптура. Лейконік по-їхньому. Ось така бронза, - і підніме долоню над столом на півметра. - Стривай, а там же і солідна грошова частина? Ну да, 500 ре. У сертифікатах!

На сертифікати в епоху повального дефіциту можна було багато чого придбати в спецмагазинах «Берізка». Але вони попливли, напевно, туди ж, куди і «Бронзовий дракон». Так що від того визначної події залишилося у мене лише вирізка з тим «Єжи Мальчевським».

Але більшою, зізнаюся, для мене нагородою стане через якийсь час ранній дзвінок міжміському.

- Віриш, ледве дочекався світанку, - спросоння я не впізнав в трубці схвильованого голосу. - Завдяки твоєму фільму сестричка моя виявилася! Настя! - А-а, це Львів, Микола Петренко. - Висилає виклик в гості.

Всі післявоєнні роки Микола вважав, що старша сестра навік зникла десь у фашистських концтаборах. А вона в самій Австралії побачила наш фільм і дізналася брата, якого в свою чергу вважала загиблим.

Я тут же кинувся на Укркінохроніку, до директора:

- Така зустріч через бозна скільки років! Гріх прогавити. І назва для одночастёвкі є - «Післямова до фільму».

Деркач досить саркастично скинув на мене окуляри:

- Ага, так Москва і дасть валютну кіноекспедицію якимось провінціалів. Свої для цього є.

Так хвилюючий задум був зарубаний на корені. А той, фестивальний, фільм, до якого так і не відбудеться післямова, носив назву «Вісім тактів забутої музики». І ось чому.

В останній раз, коли перед відступом зі Львова в таборі знищать всіх, крім могильників, оркестр змусять грати для самого себе. І по одному, в сторону, на край ями ...

На екрані виникне знову Нюрнберзького фото, за яке заплачено життям. Фігури оркестрантів поодинці вибілюються, і в фонограмі з поліфонії оркестру так само поодинці зникають голоси інструментів. І тут диктор скаже заключні слова фільму:

- Якуб Штрікс, диригент. Куба Мунд, перша скрипка. Фогель, гобой. Інших імен встановити не вдалося.

Восьми тактів забутої музики було достатньо, щоб перезарядити парабелум.