Колишній боєць 72-ї бригади: «Я бачив, як нас обстрілювали з території Росії»

Чотири роки тому, в липні 2014 го, росіяни почали масовані артобстріли українських позицій - прямо зі своєї території. В результаті невдалих операцій кілька наших з'єднань виявилися в оточенні, в так званому Ізварінском (Південному) котлі. Він тривав 22 дня - до 7 серпня. За різними даними, в боях взяли участь близько чотирьох тисяч українських воїнів, загинули понад 120 людей, отримали раніше 700, 438 чоловік були змушені скористатися гуманітарних коридором і вийти з оточення через територію країни-агресора. До того ж велика частина українсько-російського кордону в Донецькій області залишилася без контролю, оскільки близько трьох тисяч військових змушені були покинути цю ділянку кордону ... Безпосередній учасник тих подій механік-водій БМП взводу зв'язку 72-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України 28-річний Дмитро Ворона розповів «ФАКТАМ» про своє бойове хрещення і про те, що дивом не потрапив в м'ясорубку під Зеленополье.

- Дмитро, як ви потрапили в Ізварінскій котел?

- Після звільнення Маріуполя, де для мене почалася війна, ми вирушили в бік Волновахи. Разом з іншими сполуками зачищали прикордонні райони від окупантів. І якби в липні не почалися артобстріли з боку Росії, незабаром вийшли б до наших кордонів, повністю звільнивши Донбас.

М'ясорубки під селом Зеленополье в Свердловському районі Луганської області, в 17 кілометрах від кордону з Росією, уникнув дивом - в цей час ремонтував свою машину. Але, проїжджаючи по кільцю від Ізварине до Червонопартизанська (наш екіпаж підвозив боєприпаси на передову), бачив, де розташовувалися позиції 79-ї окремої аеромобільної Миколаївської бригади і 24-ї окремої механізованої Львівської бригади, які 11 липня накрили з території Росії «Градами» і буквально випалили. Це, напевно, і стало прологом Ізварінского котла.

З того моменту всі з'єднання, які опинилися біля цієї ділянки кордону, регулярно прасувала російська артилерія, а банди бойовиків - з тилу. Ми постійно міняли місця дислокації і ледве встигали ховатися в укриття. Але навіть коли відступали в тил, нас «крили в спину». Відкривати у відповідь вогонь в бік Росії було заборонено.

Обстріли не припинялися ні на день. 15 липня нашому взводу довелося збирати останки хлопців зі зведеного підрозділу 3-го полку Головного управління розвідки, яких російська артилерія накрила мінометним вогнем під час побудови (цей день і вважається початком Ізварінского котла).

За офіційними даними, тоді на місці загинули вісім бійців, а близько 40 були поранені. Але мені здалося, що загиблих більше - людей моторошно пошматовало. Врятувалися лише ті, хто ще не вийшов з укриттів або встиг заскочити в них. Я з екіпажем знаходився під час обстрілу в бліндажі.

Ми складали розірвані тіла в парашути і вантажили в «Урали», якими відвозили їх в Червонопартизанськ Луганської області. Цей шлях теж був небезпечним. ГАЗ-66, в якому знаходився взвод нашої бригади, який супроводжував тіла, наїхав на міну і загорівся. Всі 15 чоловік отримали опіки, один загинув, ще одного тяжко поранило - йому відірвало губу.

Забравши поранених, ми знову передислокувались ближче до командування, яке тоді базувалося в Червонопартизанську.

- Ви особисто бачили, як по нашій території стріляють з Росії?

- Так. Якось наша техніка розташувалася під териконом, який стояв прямо на кордоні: з одного боку - Україна, з іншого - Росія. Там я чітко бачив, звідки обстріли. Снаряди літали прямо через терикон. Бачив їх розвідку (вишки з антенами) і артилерію (в основному гармати Д-30). Все це знаходилося під Гуково (Ростовська область РФ. - Авт.).

Під Червонопартизанському ми близько двох тижнів просиділи під обстрілами, регулярно відправляючи поранених в тил. Вогонь в сторону Росії не відкривали.

* Так виглядала карта військових дій в липні-серпні 2014 року

- Коли зрозуміли, що перебуваєте в кільці?

- Як тільки нам перестали скидати з літаків сухпай і воду, возити бензин і солярку. Однак вирішили вибиратися з оточення лише після того, коли нам вже офіційно довели інформацію про це.

Стали відступати. Переміщаючись по Свердловському району Луганської області та Шахтарському районі Донецької області, форсували річки Міус та Велика Кам'янка. Можна сказати, що, затиснуті з усіх боків, металися по колу в пошуках виходу. І куди б не йшли, весь час потрапляли під прицільний вогонь.

- Як вціліли в тому пеклі?

- Самий масований обстріл з території Росії почався 3 серпня - зі всіх видів артилерії. Коли ми вибралися з бліндажа, побачили, що все навколо спалено - бронемашини, танки ...

Під Червонопартизанському згоріла вся моя амуніція і моя БМП. Залишився без бронежилета, з одним автоматом в руках.

Четвертого серпня, зібравши всіх уцілілих, ми рушили в бік, де знаходилося командування. Але там уже нікого не було. Єдиний офіцер, якого зустріли, здивовано запитав: «Ви що тут робите?» Виявилося, що все вже давно перемістилися в прикордонний селище шахти «Червонопартизанська» - ближче до кордону Росії.

Щоб врятувати бійців, командир 1-го батальйону нашої бригади Іван Войтенко пішов на відчайдушний крок - вирішив вивести людей через територію Росії. Якраз коли ми підійшли до того селища, хлопці з цього батальйону і частина 51-ї бригади (в першу чергу поранені) вантажилися в залишилася колісну техніку і їхали в бік Росії. Відступати було нікуди - всі шляхи відрізані. А воювати нічим.

За офіційними даними, 438 українських бійців - 274 військовослужбовців ЗСУ та 164 співробітника Держприкордонслужби України - скористалися гуманітарних коридором. Їх потім під наглядом ОБСЄ повернули в Україну.

Але наш 2-й батальйон з ними не пішов. Комбат Михайло Драпатої прийняв рішення з боєм прориватися в наш тил.

Зв'язківці і артилеристи, дочекавшись темряви, облили залишками солярки техніку, яку не могли взяти з собою, і підпалили. Під прикриттям димової завіси занурилися в залишився транспорт і висунулися в бік Зеленополье, до позицій 79-ї бригади. Їхали всю ніч.

Відступ було страшним. По дорозі під колесами машин вибухали міни, з териконів, розташованих уздовж дороги, по нам стріляли з гранатометів. Багато підбитим техніки довелося кинути по шляху. Знову під обстрілом форсували річки, рятуючись від вогню під ... водою.

По дорозі ми з'єдналися з теж відступала 24-ї окремої механізованої бригадою. А вранці 5 серпня разом з ними приєдналися до 79-й бригаді, що дислокувалася в районі села Дякове. Разом стали просуватися до села Маринівка. Їхав «пасажиром» в кузові вантажівки. По дорозі нас знову накривала артилерія.

Десь під Сніжним Донецької області ми зустрілися з однополчанами, які пішли раніше. По дорозі заїхали в Амвросіївку, де раніше дислокувався штаб. Але там уже нікого не було.

* Дмитро Ворона з кулеметником Ярославом Махонько

- Скажіть чесно, паніка була?

- Ні. Уже не було. Прийшовши в село Сонячне, куди перемістився штаб, дружно рушили до смт Розівка - на межі Донецької та Запорізької областей. А звідти - на Мелітопольський аеродром.

Знаєте, скажу ось про що. Мені здалося, ніхто не очікував, що ми зможемо вирватися з Ізварінского котла.

- Чому ви прийняли рішення про прорив? Адже ті, кого вивели в Росію, повернулися назад. А ті, хто проривався з котла в тил, дуже ризикували. Це був наказ комбата?

- безапеляційно наказу не було. Хто хотів, міг піти разом з 1-м батальйоном. Але я так вчинити не міг. Мені потім соромно було б своїй мамі в очі дивитися. Я адже пішов на фронт її захищати.

- Коли ви потрапили на війну?

- Я із Запоріжжя. Закликали на строкову службу за рік до початку війни - в квітні 2013-го. Тоді мені було 23 роки. Відразу потрапив в 72-у бригаду.

На Донеччину ми прийшли в числі перших з'єднань ЗСУ в кінці квітня 2014 року. Моїм бойовим хрещенням стало звільнення Маріуполя. Цього року місцеві волонтери розшукали мене, запросили в це місто, де не так давно мені вручили медаль «За оборону Маріуполя».

Справа в тому, що я керував БМП, яка брала участь у порятунку командувачів операцією зі звільнення міста. 9 травня 2014 року ці фірми виявилися в облозі в палаючому будинку міського управління міліції. Тоді моя машина розмели барикаду бойовиків, «перелетівши» через неї.

* Дмитро Ворона на своїй «літаючої» БМП. Прорив барикади в Маріуполі 9 травня 2014 року

- Ці кадри увійшли в історію. Розкажіть докладніше.

- Наш батальйон розташувався на узбережжі Азовського моря в районі села Нова Ялта. Вранці 9 травня комбат Михайло Драпатої велів мені завести машину. У неї занурилися п'ять чоловік - він, його заступник, навідник-оператор знаряддя, зв'язківець і я.

Коли ми в'їхали в Маріуполь, назустріч з дворів багатоповерхівок почали вибігати якісь люди в незрозумілою зеленій формі (явно не нашої). Вони відкривали вогонь по техніці, а під час штурму міськуправління закидали її камінням. Така реакція стала для мене несподіваною: якісь люди в українському місті атакують техніку української армії! Саме в той момент зрозумів, що в нашу країну прийшли загарбники і їм потрібно дати відсіч.

Біля будівлі міліції, де вже стояли дві або три БМП, нам наказали стріляти по другому поверху, пояснивши, що на третьому знаходяться керівники штабу зі звільнення Маріуполя. Відстрілявшись, ми взяли на борт поранених, яких евакуювали з будівлі, де вже почалася пожежа. Бійці Нацгвардії, що стояли в оточенні, пострілами в повітря відігнали «метальників» каменів, і ми рушили назад на базу.

Проїжджаючи перехрестя, я побачив повалені в купу шини, навколо них метушилися якісь люди, які кидали каміння в нашу техніку і цілилися в неї з вогнепальної зброї. Комбат скомандував: «Дави на газ!» Ми перестрибнули барикаду, розкидавши шини. «Захисники» цієї купи сміття розбіглися.

Правда, гарний політ і приземлення, зафіксовані на відео, вийшли боком - машині потрібен терміновий ремонт.

* Дмитру Вороні (в центрі) вручили медаль «За оборону Маріуполя»

- Скажу ще ось про що, - додає співрозмовник. - Незабаром переконався, що городяни зрозуміли, що ми приїхали їх захищати і місто буде звільнений. Вважаю, в Маріуполі українська армія показала, що можна і потрібно стріляти по загарбникам.

Вирвавшись з Ізварінского котла, ми повернулися в нашу частину в Запорізькій області, багатьох відпустили у відпустку. Побував будинку і я. Строкову службу закінчив, охороняючи Мелітопольський аеродром. Демобілізувався в квітні 2015 року.

Статус учасника бойових дій отримав лише через два роки після демобілізації. Цей статус довго не хотіли давати солдатам-строкової, яких не повинно було бути на війні. Крім волонтерської медалі за «Оборону Маріуполя», інших нагород у мене немає ...

* Фото надано Дмитром Вороною

Читайте нас в Telegram-каналі , Facebook і Twitter