КАТЕГОРІЇ:
Автомобілі Астрономія Біологія Географія Будинок і сад Інші мови інше Інформатика Історія Культура література логіка Математика Медицина металургія механіка Освіта Охорона праці Педагогіка політика право Психологія релігія риторика Соціологія Спорт Будівництво технологія туризм фізика Філософія фінанси хімія Креслення Екологія Економіка електроніка
Витоки цього конфлікту сягають початку XX ст. Після радянізації Закавказзя і освіти СРСР у складі Азербайджанської РСР 7 липня 1923 року була утворена Нагірно-Карабахська автономна область (НКАО) з переважно вірменським населенням. Із загальної чисельності її населення на 1 січня 1988 року (183,9 тис. Осіб) 74% становили вірмени, 23,7% - азербайджанці, 2,3% - росіяни і громадяни інших національностей. Протягом тривалого часу вірмени Нагірного Карабаху висловлювали скарги на дискримінацію з боку влади Азербайджану. Серед місцевого населення обговорювалася ідея приєднання Карабаху до Вірменії, від території якої Нагорний Карабах відділяла вузька смуга території власне Азербайджану, що прилягала до р Лачін ( «Лачинський коридор).
З початком демократизації в СРСР вірменське населення Нагірного Карабаху стало виражати прагнення до возз'єднання області з Вірменією, посилаючись на принцип самовизначення націй. Ці настрої знаходили підтримку в Москві в колах демократичної інтелігенції, яка вважала національний рух карабахських вірмен союзником проти «радянської партійно-комуністичної номенклатури» в Закавказзі.
У лютому 1988 р обласна Рада народних депутатів Нагірно-Карабахської автономної області провів референдум про приналежність Карабаху і за його підсумками звернувся з проханням до керівництва СРСР, Азербайджанської РСР та Вірменської РСР санкціонувати вихід Карабаху зі складу Азербайджану і його об'єднання з Вірменією. Відносини між Вірменією і Азербайджаном загострилися. В обох республіках почалися зіткнення на національному грунті. У лютому 1988 року після випадкової вуличної сварки на території Нагірного Карабаху, в результаті якого загинуло два азербайджанця, в Сумгаїті, а в грудні 1988 р в ряді інших міст Азербайджану відбулися вірменські погроми. У відповідь нападу на азербайджанське населення стали відбуватися в Вірменії та Нагірному Карабаху. У 1990 р страшний погром вірменів стався в Баку, після чого в місто були введені підрозділи Радянської Армії. Зіткнення з ними місцевого азербайджанського населення викликали масові жертви. В результаті зіткнень зустрічні потоки вірменських та азербайджанських біженців, які рятувалися від погромів, кинулися з Азербайджану, з одного боку, і Вірменії і Нагірного Карабаху, з іншого. В Азербайджані не залишилося вірменського населення, а у Вірменії - азербайджанського. Спроби керівництва СРСР ввести режим особливого управління НКАО не дали результатів. У свою чергу, спроби Азербайджану придушити карабахське рух за допомогою військової сили спричинили втручання в конфлікт Вірменії.
Бойові дії тривали з перемінним успіхом. Поки існував СРСР, азербайджанське керівництво за підтримки Радянської Армії і внутрішніх військ союзного МВС здійснило влітку 1991 року ряд операцій з роззброєння вірменських формувань в Нагірному Карабасі. Однак після провалу в серпні 1991 р путчу ГКЧП в Москві і розпаду союзного центру ситуація почала змінюватися. У вересні 1991 р була проголошена «незалежна» Нагірно-Карабахська Республіка (НКР). Спираючись на допомогу зарубіжних вірменських діаспор і Росії, керівництва Вірменії і НКР змогли сформувати боєздатну армію Нагірного Карабаху.
21 грудня 1991 р Вірменія і Росія підписали договір про дружбу, співпрацю і взаємну безпеку, на підставі якого Вірменія отримала військові гарантії Росії. Російська (колишня радянська) військова база і російські війська залишилися на території Вірменії. Договір 1991 р не був ратифікований Державною Думою Росії, оскільки депутати визнали, що він може залучити Росію в конфлікт з Туреччиною і Азербайджаном.
У 1995 р було підписано спеціальний російсько-вірменський договір про збереження російської бази у Вірменії терміном на 25 років з можливістю автоматичного продовження ще на 5 років, а 29 серпня 1997 р замість договору 1991 року між Росією і Вірменією було укладено новий Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу. Вірменія, таким чином, виявилася найбільш активним військово-політичним союзником Росії в Закавказзі.
Тим часом, після приходу до влади в Баку А.Ельчібея відносини Азербайджану з Росією, навпаки, погіршилися, оскільки він намагався орієнтуватися на союз з Туреччиною і США. У травні 1992 р на фронтах в районі Нагірного Карабаху сталася ескалація бойових дій. Сили Карабаху захопили азербайджанський місто Шушу, «Лачинський коридор» і вийшли до кордону з Вірменією. Азербайджанська армія змогла зайняти північну частину Нагірного Карабаху. Але слідом за тим навесні 1993 р карабаська армія за підтримки Вірменії провела ще одну операцію, в результаті чого було створено другий коридор, що зв'язує Вірменію з Нагорним Карабахом. Під вірменським контролем виявилася не тільки вся територія колишньої автономії, а й частина території власне Азербайджану.
Ланцюг військових поразок азербайджанської армії викликала обурення проти А.Ельчібея. В результаті перевороту в Баку в липні 1993 року він був повалений, і до влади прийшов Г.Алієв - видатний діяч радянського Азербайджану, що зберіг вплив в країні і після розпаду СРСР. Незабаром він був обраний головою меджлісу, а потім (в жовтні 1993 р) - президентом Азербайджану. А.Ельчібей емігрував до Туреччини (у 2000 році він помер у Стамбулі). Г.Алієв прийняв кроки до поліпшення відносин з Росією. Він здійснив візит до Москви і заявив про намір Азербайджану приєднатися до СНД і Ташкентського договору. 24 вересня 1993 р Азербайджан вступив в СНД. Поліпшення ставлення з Москвою полегшило досягнення компромісу між Баку і вірменськими сторонами. Бойові дії навколо Нагірного Карабаху тривали до травня 1994 р після чого, за посередництва Росії, 12 травня 1994 року в Бішкеку був підписаний протокол про припинення вогню.
Переговори про припинення конфлікту почалися в 1993 р за посередництва Росії в рамках ОБСЄ. З 1997 р було засновано співголовування Росії, Франції і США ( «мінська група посередників»). Відповідно до рішень, прийнятих на саміті ОБСЄ в Лісабоні (грудень 1996 г.) і побічно підтвердженими на саміті в Копенгагені (грудень 1997), в основу врегулювання пропонувалося покласти принципи збереження територіальної цілісності Азербайджану, забезпечення гарантій безпеки Нагорного Карабаху і надання йому найвищого ступеня самоврядування в складі Азербайджану.
Готовність президента Вірменії Левона Тер-Петросяна прийняти пропозиції «мінської групи» викликала політичну кризу в країні, що призвело до відставки президента навесні 1998 р Але і новий президент Роберт Кочарян продовжив переговори. У листопаді 1998 року під час візиту в регіон співголови «мінської групи» внесли пропозиції, засновані на концепції «спільної держави» (тобто конфедерації). Вірменія і Нагірний Карабах погодилися прийняти пропозиції посередників. Азербайджан відкинув концепцію «спільної держави», наполягаючи на збереженні вертикального підпорядкування Нагірного Карабаху Баку.
З 1999 року почався діалог на рівні глав держав Вірменії та Азербайджану за рішенням карабаської проблеми. В його рамках вдалося домовитися про режим перемир'я, зблизити позиції в реалізації компромісних варіантів врегулювання шляхом взаємних територіальних поступок. Єреван виходить з того, що конфлікт має бути врегульований на основі права населення Карабаху на самовизначення. Обов'язковою умовою врегулювання для Єревана є збереження безпосередній територіальної зв'язку між Вірменією і НКР, відсутність підпорядкування Баку по вертикалі і наявність міжнародних гарантій безпеки НКР. Позиція Баку залишається незмінною, і головною перешкодою для врегулювання він вважає окупацію вірмено-карабаської стороною частини азербайджанської території. Конфлікт навколо Нагірного Карабаху залишається в замороженому стані з 1994 р Міжнародне співтовариство не визнало незалежність НКР.
На території Азербайджану Росія орендує належить азербайджанському уряду Габалінську радіолокаційну станцію стеження за польотами стратегічних ракет. Відповідну угоду терміном на 10 років було підписано в Москві 25 січня 2001 р Вірменії зберігається 102-а російська військова база в Сюнікській області.
Дата додавання: 2015-08-05; переглядів: 4; Порушення авторських прав
