Актор Олександр Фоменко: діти на Донбасі боялися з нами розмовляти ...

На культурному фронті Олександр Фоменко займає досить переконливу позицію - не словами, а справами. З однодумцями він вже об'їздив і Луганщину, і Донеччину, хоча до цього в цьому регіоні майже не бував. З тих пір як на Донбасі почалася війна, він ініціатор, учасник, продюсер багатьох проектів, велика частина з яких пов'язана з підлітками з прифронтових міст. Для нього це аж ніяк не спосіб заробити, а перш за все волонтерська діяльність. А постійна робота - Театр на Подолі, де він вже більше 10 років служить актором. Саша Фоменко розповів «Острову» про те, яким чином можна допомогти дітям з прифронтової зони і чому місцеве населення боїться «людей з Києва».

- Ви вже багато років працюєте в столичному театрі на Подолі, а останні три роки ще й займаєтеся різними волонтерськими проектами, зокрема, і пов'язаними з Донбасом. Як Вас «занесло» на схід країни?

- Відразу після Революції Переваги. Ще під час подій на Майдані, в яких я брав активну участь, зокрема, організував творчу ініціативу «Творча варта», де ми займалися з бійцями самооборони і психологами. Коли почалася війна, з'явилася впевненість, що треба діяти і на культурному фронті, робити проекти, пов'язані з театром. У той час проводився Конгрес Активістів Культури, а влітку 2014 року проходила школа під егідою Конгресу, де я познайомився з активісткою Ларисою Артюгіна. Тоді ми з нею придумали проект «Новий Донбас» і почали його втілювати з нуля. Суть була в тому, що ми приїжджаємо в звільнені міста, знаходимо зруйновані школи, підключаємо групи активістів сфери культури і допомагаємо відновлювати установи освіти спільно з місцевими жителями. Таким чином ми прагнули налагодити діалог з населенням, боротися з російською пропагандою.

Першим пунктом стала Миколаївка, що під Слов'янськом. Пам'ятаю, на той момент, влітку 2014 року, там близько 80% населення було дуже проросійськи налаштований. Було складно. У Миколаївці я чітко зрозумів, що тут потрібно перебувати фізично, щоб налагодити діалог. Ми провели серію майстер-класів для дітей, ініціювали художню школу, театр тіней, і навіть газету, яку до сих пір випускають учні вже без нашої допомоги.

Ми були здивовані, коли жителі говорили нам, мовляв, ви перші, хто приїхав сюди. Місто як під ковпаком знаходиться. Про яке протистояння пропаганді може йти мова, якщо люди живуть в інформаційному вакуумі ?! Нас називали «люди з Києва». Для них це те саме як люди з іншої планети. Коли ми починали там працювати, намагалися показати альтернативне мислення, прагнули перебороти ту сторожкість, з якої нас зустрічали місцеві жителі.

Олександр Фоменко

- А діти як вас, групу волонтерів, зустріли - більш лояльно або теж з недовірою?

- Дуже обережно. Через деякий час вони зізналися, що боялися з нами розмовляти, оскільки не знали, про що можна говорити, а про що не можна. Знаєте, коли ми вперше приїхали до них до Миколаївки, вони навіть не уявляли, що можна поїхати вчитися до ВНЗ до Києва, а тим більше за кордон. Вони сприймали це як фантастику. Вважаю, що це проблема. Можливо, таке мислення багато в чому залежить від батьків, від нестачі інформації. Ми розповідали, що зараз є можливості по отриманню грантів, стипендій для навчання в тій же Польщі, Німеччини або інших країнах.

Також і вчителі довгий час вважали, що ми приїхали «від кого-то», від якоїсь політсили, не вірили, що ми волонтери. Керівництво школи теж з побоюванням спочатку на нас поглядали, але потім ми здружилися.

- Тиск було, не натякали, мовляв, їдьте, хлопці?

- Фактично влада в місті належала не меру, а керівнику єдиної електростанції, де працює більшість населення. І, звичайно, у нас були конфлікти: на другий день нашого перебування за нами приїхала машина і повезли нас на цю саму електростанцію - познайомитися з директором. І коли ми зайшли, він нам відкрито продемонстрував свою проросійську позицію. Питав, мовляв, ви від кого, не вірив, що ми волонтери. Попросив погоджувати з ним заходи, які ми хочемо проводити. Мовляв, ви, будь ласка, напишіть нам паспорт заходи і за день подавайте його, а ми вже дамо дозвіл. Це була осінь 2014 року. Ми спочатку були здивовані і активно заперечували. Тобто вони намагалися нам нав'язати якусь цензуру, але в підсумку всі заходи ми проводили виключно на базі школи, а не в міському Будинку культури.

До речі, саме в Миколаївці, в одній з поїздок на Донбас з нами були німецький режисер Георг Жено і український драматург Наташа Ворожбит, тоді і зародилася ідея про створення Театру переселенців.

Думаю, що ми не даремно витратили час і сили в цьому місті - вдалося змінити настрій певної частини населення. Через два роки в місті, на центральній площі, з'явився плакат «Миколаївка - це Україна».

Зараз там відбувається дивна історія, пов'язана з визначенням опорної школи. Педагоги вже написали відкритого листа, тобто вони стали проявляти свою громадянську позицію, і це радує.

- З хлопцями з миколаївської школи №3 вдалося реалізувати ще якісь проекти?

- Перший проект - це «Новий Донбас», потім - створення газети, ще документальне спектакль «Я Миколаївка». Ця постановка виявилася шалено відвертою, сильною. Діти розповідали приголомшливі історії про своє життя, в яких червоною ниткою проходила тема війни. Спектакль ми показали в Києві на «Гогольфест» в 2015 році. Пізніше вирішили на основі цієї вистави зняти фільм, який отримав Гран-прі на міжнародному кінофестивалі "Берліанале" в категорії 14+. Коли нам вручали цю нагороду, не пам'ятаю дослівно, але говорили, що вона за простір довіри між знімальною групою і героями фільму. І це суща правда, оскільки був абсолютно довірчий контакт. У фільмі розкривається життя цих хлопців в контексті війни.

Також в 2016 році школярі з Миколаївки їздили в Констанц (Німеччина), де презентували спільно з німецькими однолітками ще один спектакль і показали свою роботу.

Ще вдалося зробити з ними проект «Діти та військові» завдяки Канадському фонду підтримки місцевих ініціатив. Це теж документальний спектакль за участю реальних бійців. Адже на той момент між хлопцями і військовими була дуже насторожена атмосфера, можна навіть сказати, що вони побоювалися один одного і уникали. Завдяки спектаклю вдалося переломити таку ситуацію, побудувати діалог.

- Ви багато проектів зробили на базі тільки однієї школи, а як щодо розширення географії?

- Поступово ми це робимо. Чіткого плану у нас немає, але нам цікаві невеликі міста. Наприклад, ще ми працювали в Попасній школі №1, - як я її називаю, "вікнами на війну". З вікна видніється крайній український блокпост. І школа постраждала від обстрілів - були прямі влучення. Це єдина будівля, на якому за час окупації висів український прапор. До директора приходили, пропонували зняти, але він не погоджувався.

Сюди ми приїжджали і забирали хлопців для участі в проект «Клас Акт» в минулому році. Пізніше хлопці самостійно зробили спектакль і навіть їздили показувати його на Західній Україні, тобто процес запущений. Керівництво школи, учні побачили для себе нові можливості, нові горизонти, і це дуже радує.

Потім в Щастя ми почали працювати над проектом «Діти і військові». Ось в цьому році теж діти з Щастя і Клесова (Рівненської області) - учасники «Клас Акта», який відбувся 29-30 червня в Києві.

- Ви до цього майже не були на Донбасі, а тут в розпал військових дій відправляєтеся туди ...

- За час поїздок на Донбас у мене виробився принцип - максимально приховувати, ці візити. Коли були активні бойові дії, було небезпечно, тому ми робили все дуже таємно. Але завжди пов'язувалися із воєнними, розвідкою, залишали свої координати.

- Ви вже згадали про Театр переселенців. У 2015 році Ви туди прийшли як актор або теж волонтер?

-Я був в числі співзасновників, а це ціла група людей: Георг Жено, Наташа Ворожбит, Олексій Карачинский, Максим Курочкін, Василь Білоус, Ліза Сміт, Алік Сардарян. Ми хотіли займатися документальним театром. Ідея в тому, що ми робимо документальний театр в розрізі гостросоціальних проблем. На той момент фокус уваги був зосереджений на переселенців. Адже за цифрою 2, 5 млн. Коштують життя людей, і ми хотіли персоніфікувати їх.

У нашій країні не було досвіду роботи з такою величезною категорією людей, і відразу ж в соціумі стали навішувати ярлики, дискримінувати людей, які виїхали з окупації і війни. Перший проект був за участю переселенців - «Де Схід».

У процесі роботи з переселенцями стало зрозуміло, що найбільша проблема - не стільки побутова, житлова, працевлаштування, - скільки втрачене відчуття дому, яке просто так не з'являється. Це сукупність багатьох факторів, загальна психологічна проблема. І після вистав у учасників відбувався такий ефект - травма переходить в досвід, людина піднімається над ситуацією і починає бачити нові горизонти. І в цьому магія театру.

- При «Театрі переселенців» діяла ще й дитяча студія - зараз вона ще є і наскільки активна?

- Так, при театрі я відкрив «дитяче крило» - "Displaced Kids". Працюючи з переселенцями, я побачив, що діти в школі теж переживали непрості ситуації, випробовували на собі дискримінацію. Психологи нам підказали, що за допомогою будь-яких творчих майстер-класів, особливо з прив'язкою на тактильность, можна допомогти діткам пережити цей стрес, викликати позитивні емоції. І я хотів допомогти дітям позбутися такого ярлика, як «переселенець», адже діти, особливо підлітки, сприймають це дуже болісно.

Заняття проходили у вихідні. Потім ми вирішили організувати свято для дітей переселенців на День Святого Миколая. Цікаво, що ми розраховували, що на святі буде 300 дітей, а фактично виявилося в два рази більше! І головне, що все залишилися задоволені і отримали масу приємних вражень.

Заняття були безкоштовними, і діти приходили коли хто хоче, тобто не було системності. Тому потім, ми з режисером Євгеном Відіщевой, організували дитячу театральну студію «Халабуда». Ми з дітьми зробили кілька вистав. Один з них - «По ту сторону покривала» - про дитячі страхи. Причому, в ході підготовки постановки ми також дізнавалися себе. Наприклад, коли дитина 10-ти років говорить, що він боїться зробити помилку - не в школі, а мова йде про помилку в житті - то ти теж сам починаєш рефлексувати. В результаті вийшла така колективна робота.

В даний час дитяча студія не так активно працює, але у нас попереду ще багато ідей, які ми хочемо втілити з хлопцями.

- Звідки берете фінансування на всі ці проекти?

- Жоден проект не був реалізований за допомогою державних грошей. Це все міжнародні гроші, спонсорські кошти. Зізнаюся, що непросто домагатися фінансування від міжнародних організацій на всі культурні проекти в зоні АТО. Це пов'язано з безпекою, корупцією. Але ми намагалися знаходити гроші. Деякі проекти реалізовувалися за наш рахунок, наприклад, фільм «Школа№3». І коли ми повернулися до Києва з нагородою, дітей нагородили в Мінкульті грамотами. Чесно кажучи, я вважаю, що ці діти, які пережили війну, захистили імідж країни на міжнародному фестивалі заслуговують набагато більшої уваги. Вони носії унікального досвіду, і їх потрібно долучати до різними програмами, проектами, а не дякувати формальної зустріччю.

- Наскільки змінилося ваше враження про Донбас до і після поїздки?

- Я зрозумів, що люди в черговий раз виявилися просто обдуреними, і вони бояться довіряти, нікому і нічому вже не вірять. Ніякі круглі столи, мітинги не допоможуть. Потрібно безпосередньо спілкуватися з жителями на місці і показувати їм, що вони самі можуть змінити свою свідомість і своє життя. І коли ми бачимо ці трансформації свідомості, особливо у молоді, то хочеться знову приїжджати і втілювати нові ідеї.

- По суті «Театр переселенця» і всі його "гілки" - це не театр в традиційному розумінні, скоріше це свого роду арт-терапія. З цієї точки зору які «хвороби» нашого суспільства Ви вже можете «діагностувати»?

Гадаю, що найгостріше питання - це реальна дискримінація, мова ворожнечі, причому по відношенню до різних категорій населення і за різними ознаками. Ще - нетерпимість до незвичного мислення, способу існування і т. Д. А також проблема усвідомленості. У мене складається враження, що український соціум після Революції переживає якийсь такий підлітковий період: є свобода, юнацький максималізм, а ось в якому руслі це краще застосувати - ще не до кінця розумієш. Наприклад, якось дико чути, що, захищаючи рідну мову, зносять кафе; не подобається побудований будинок театру - треба знести. При цьому, то що це перший театр, побудований за часів незалежності в Україні, не береться до уваги. У цьому розкривається небезпека неусвідомленість, відсутність критичного мислення.

І ще, що важливо - я відчуваю неготовність суспільства говорити про свої проблеми. Ми не до кінця промовляємо свої проблеми - корупція, Революція Переваги, Бабин Яр та ряд інших болючих тем. Поки ми не дістанемо ці скелети з шаф, шарів історії, поки не побачимо в очі один одному і не проговоримо ці проблеми, ніякі адміністративні інструменти, реформи не допоможуть. У нас можуть щось забороняти, при цьому не створюючи умов для того, щоб навіть не виникла необхідність таких табу. Чесність, відкритість і готовність до розмови - через це можна чогось досягти, домогтися якісних змін в українському громадянському суспільстві.

- Той же «Театр переселенців» першим, якщо не в Україні, то в столиці став піднімати "незручні теми" - війни, переселенців.

- Так правильно.

- При цьому в багатьох державних театрах цю тему або взагалі обходять стороною, або зачіпають, але дуже опосередковано. У чому Ви бачите причини такого підходу?

- На все потрібна воля особистості, яка приймає рішення. Можливо, у керівників театрів інше бачення цієї ситуації. Може, вони не бачать комерційного успіху таких вистав або проектів. Документальний театр нас цікавить як інструмент для трансформації мислення учасників, глядачів і суспільства в цілому, а не як факт театральної постановки. Я зараз не пригадаю, щоб в державних театрах були якісь соціальні проекти.

Багато госттеатри існували в СРСР, і керівники з тих часів залишилися ще й зараз. Тому, може їм складно з себе «видавити» стереотипне мислення.

Наприклад, я пережив це на своєму досвіді і знаю, наскільки значимі соціальні театральні проекти, після яких у людей змінюється життя в кращу сторону, змінюється мислення.

Можливо, українському театру необхідно більш щільне співробітництво з європейським театром. Наприклад, в Німеччині в 60-70-ті роки був бум документального театру - повоєнні проблеми відповідальності, провини проговорювалися і опрацьовувалися на рівні театру. І це робота не одного року. Шкода, що у нас немає цього розуміння на масштабному рівні зверху. Ми поки ще на перехідному рівні демократії, і суспільство все ще чекає за інерцією, мовляв, що нам скажуть «зверху».

- Ви нещодавно стали режисером в Театрі на Подолі. Вже визначилися зі своїми новими обов'язками і завданнями?

- Насправді я не зовсім звичайний режисер. Так, я на режисерській ставкою, але фактично є проектним менеджером. Грубо кажучи, займаюся тим же, чим і займався в недержавному секторі до цього часу. До моїх завдань входить адміністрування партнерських проектів, ініціювання проектів, в тому числі і соціально-культурних; робота з колективом театру, глядачем.

- І що, на Вашу думку, чекає від театру сучасний український глядач? Чи готовий театр дати це?

- Глядач чекає іншого рівня якості постановок в смисловій площині. Події, що відбуваються торкнулися абсолютно всіх, але в різному ступені. І ігнорувати це вже не вийде. Публіка стала більш уважною і чуйною. Якщо раніше багато приходили в театр, щоб провести час, то зараз глядач хоче почути відповіді на якісь свої питання, що стосуються не взагалі, а конкретно про його особистості. Я помітив, що після Революції Переваги глядач змінився - став так би мовити соковитіше реагувати.

Я не впевнений, що, наприклад, державні театри готові дати це глядачеві, але це нормальний процес. Наприклад, коли ми розробляємо законодавчу базу незалежних театрів, я говорю, що гостеатри повинні існувати завжди. Як контекст. Також повинні бути незалежні театри, які можуть взяти на себе функцію лабораторій. Адже те, що не може дозволити собі гостеатр, може - незалежний, в якому будуть сміливі, провокаційні, скандальні постановки.

Розмовляла Ірина Голіздра, "ОстроВ"